Шляхта, або привілейована верства, є неодмінним елементом будь-якого домодерного суспільства. У пізньому Середньовіччі та Ранньомодерному часі на українських землях вона була поділена на багато груп. Загалом якщо спробувати описати цих bellatores, або людей війни, у категоріях Середньовіччя, то ми потрапляємо в пастку використовуваних нами джерел, яка, своєю чергою, провокує тверді асоціації, що міцно ввійшли не тільки в історіографічний канон, а й у просте сприйняття нашої давньої історії.
Позитивістська звичка істориків усе розкладати по своїх полицях зіграла зі шляхтою злий жарт. Вимоги національних гранд-наративів чітко визначатися, хто свій, а хто чужий, призвели до категоричних, але цілком безпідставних означень шляхти, що проживала на українських землях у XIV–XVI століттях. Нижче я спробую на кількох прикладах показати, як складно, а інколи взагалі неможливо окреслити її тими означеннями, які містяться в підручниках та більшості праць українських істориків. Час, про який ітиметься, хронологічно розміщений між серединою XIV століття й Люблінською унією, що відбулася 1569 року. Територія, про яку мова, — українські землі в складі Польського королівства: Галицька Русь (Руське та Белзьке воєводства) та Західне Поділля (Подільське воєводство). Головні герої — шляхта, що проживала на цій землі.
Труднощі класифікації
Почнімо із самого слова «шляхта», яке в нашому випадку є цілком запозиченим із польської (szlachta) та чеської (šlechta) мов, куди воно потрапило з німецької на добрих 100 років раніше, ніж до нас. І вже цього цілком достатньо, щоб, почувши його, першою реакцію було: польська, а отже, чужа й не наша. Із тим можна ще якось дати раду, домовившись, що іншого терміна для означення привілейованої верстви XIV–XVI століть у нас не буде та що ми використовуватимемо його й далі — аж до того часу, коли нащадки шляхтичів наприкінці XVIII століття з обох берегів Дніпра стануть російським дворянством.
Читайте також: Чи був Павло Скоропадський федералістом?
Але то вже часи імперії, яка на означення цієї верстви мала свої терміни.
Якщо спробувати зробити бодай якусь класифікацію шляхетської верстви на українських землях, то ми відразу опинимося перед проблемою, як нам описувати шляхту? Звісно, що найлегше це зробити за простим принципом «ми й вони», де «ми» означатиме нашу шляхту, а «вони» — чужу, тобто ту, що прийшла на наші землі. За всієї простоти та ясності такого поділу для сучасного українського читача залишається без відповіді одна засаднича дилема. Якщо під нашою шляхтою слід розуміти давню українську еліту, нащадків бояр та дружинників князів, то кого розуміти під прийшлою, як не поляків? Із відповіддю на такі прості запитання будуть великі складнощі навіть у вузькопрофесійному колі дослідників. До цих пасток ще повернемося нижче.
Важливим критерієм для внутрішньостанових поділів буде маєтковий стан, із яким усе доволі просто: є заможні, середньозаможні, бідні, а є голота, тобто безземельна шляхта. Дискусії в цьому разі можуть виникнути лише щодо кількісних параметрів заможності — бідності, де залежно від часу та регіону дослідження історик виставляє свої критерії. В одному випадку заможним вважатиметься той шляхтич, який володів 50 селами в Галицькій землі в XV столітті, у другому цей показник можна зменшити, приміром, до 30 чи 20, як у Белзькій землі в той самий час. Тут різниця полягатиме лише в тому, що території цих двох земель не зіставні за розмірами та кліматичними умовами. Годі й казати про рівень заможності в Подільському воєводстві, де показник у 50 сіл у XV столітті ніхто не перетинав, а прибутковість ведення господарства через постійні напади татар була, ймовірно, вкрай малою.
Однак усі ці цифри будуть умовними з огляду на те, що давала ця кількість. Адже одна річ, коли ти власник 50 сіл, у яких проживає багато селян, є промисли й ці поселення розміщені на жвавих шляхах комунікації, що дає тобі, як власнику, чималий прибуток. Зовсім інакшою є заможність власника такої самої кількості сіл у горах, де людей не так уже й багато, земля не така родюча, а зі шляхами майже все, як і зараз. Але кількісний показник таки безпосередньо впливає на заможність, і його не варто відкидати, адже він так само впливає на позицію шляхтича в тогочасному суспільстві.
Читайте також: «За право зватися нацією»
Якщо ж ми спробуємо подивитися, хто отримував володіння від королів на Руських землях Корони Польської, то картина буде не такою однозначною, як видається на перший погляд. Практично жоден із володарів не робив якоїсь спеціальної переваги на користь шляхти, що походила не з цих земель. Такі твердження ґрунтуються на детальних дослідженнях надавчої політики у Львівській землі Руського воєводства, Белзькому та Подільському воєводствах. Те, що у вищому уряді здебільшого були немісцеві й вони сформували чималі маєтки земельних володінь, не має нічого спільного з цілеспрямованою політикою королів із надання земель прийшлій шляхті, що походила з Малопольщі, Мазовії або ж узагалі з-поза меж Польського королівства.
За УРЯДОМ
Наступним критерієм, на який варто звернути увагу, є наявність у того чи того шляхтича позиції в суспільстві, що тоді вимірювалася посіданням уряду. А він міг бути земським, гродським або й узагалі надвірним. Серед останніх варто розрізняти уряди монаршого двору й уряди заможного шляхтича, що у власному маєтку прагнув відтворити подібність королівського оточення. Із цими критеріями все просто: маєш уряд, отже, належиш до урядницького прошарку шляхти, не маєш — до решти, що прагне отримати будь-який уряд. Адже урядів на загал було мало. А тих, які щось важили й на щось впливали, і того менше.
Для прикладу візьмімо будь-яке воєводство. У кожному є один воєвода — перший урядник цієї території. Такий уряд від його появи на українських землях чинив великий вплив на тодішнє суспільство. Адже він вводив його посідача до вузької еліти держави, давав змогу частіше спілкуватися з королем, що за вміння служити та за наявності зв’язків з іншими можновладцями допомагало значно збільшити престижність власної родини. Надалі посідання цього уряду та уряду каштеляна давало місце в Сенаті, верхній палаті Сейму. Згадаймо одного з перших на руських землях подільського воєводу Грицька Кірдея. На цьому уряді він перебував із 1439-го аж до 1462 року. Тобто майже чверть століття. І якщо спробувати його окреслити зрозумілими сучасному читачеві критеріями, то вийде дивне поєднання всього, що ми знаємо про XV століття. Отже, Грицько Кірдей — рутенізований нащадок вихідців із Золотої Орди, католик за віросповіданням, власник розлогого маєтку в Подільському та Руському воєводствах, що значно ускладнює його стратифікацію до якоїсь регіональної спільноти, та щирий прихильник польського короля й королівства загалом. До нього та йому подібних ми ще повернемося далі. Якщо спробувати його класифікувати за прізвиськом/прізвищем, то вийде татарин (за всієї умовності цього слова), за іменем — русин, а за вірою — католик, тож… хто він?
Інтелектуальна спроможність. Видання Острозької Біблії — важливий гуманітарний проект князів Острозьких
Інший Кірдей, Ванько з Квасилова, який тоді був холмським каштеляном, відомий історикам як ініціатор перекладу на руську мову Віслицького статуту — основного на той час кодексу коронного права. І на відміну від Грицька, він був православним.
Наступним після воєводи є уряд каштеляна. Каштелянів на руських землях було більше, ніж воєводств. Це пов’язано з тим, що окремі землі й повіти в Руському та Белзькому воєводствах мали своїх каштелянів, а в Подільському він був лише один. Кількісно це три воєводи та дев’ять каштелянів. Разом — дванадцять урядів. Тобто дуже мало для задоволення амбіцій усіх, хто прагнув їх посісти.
Далі варто виділити групу урядників, що пов’язані з діяльністю судів, яких уже є багато. Адже маємо земський суд, що складається з трьох осіб: судді, підсудка та писаря; підкоморський суд, де формально є лише підкоморій; та гродський суд, де головує староста, а йому асистують щонайменше підстароста й писар. Якщо порахувати кількість судів, то матимемо вісім земських, п’ятнадцять гродських і сім підкоморських. Усього 30. І якщо в земському та гродському буде щонайменше три урядники, то разом отримаємо 69 осіб, до яких додамо сім підкоморіїв — і кількість судових урядників зросте до 76 осіб. Ці підрахунки дуже умовні, зважаючи на те, що староста — королівський намісник і призначав до свого суду власних слуг та клієнтів, на відміну від земських і підкоморських урядів, де шляхетська спільнота подавала королеві чотири кандидатури на уряд. Отже, разом воєводи, каштеляни, гродові старости та судові урядники становили 88 осіб. Не надто багато, якщо порівнювати з усією рицарською братією.
Читайте також: Від Ярослава Мудрого до Пилипа Орлика
Серед решти урядів варто виділити ще хорунжого, відповідального за територіальну хоругву, і військового, що опікувався організацією місцевої шляхти під час зібрання посполитого рушення. Решта урядів були цілком умовними, або ж титулярними. Важко собі уявити обов’язки мечника, чашника, стольника чи ловчого. Та навіть така декорація до особи шляхтича була дуже важливою, адже дозволялося навіть його онукам вживати означення, пов’язані з урядом діда: пан стольникович, пан чашникович. А що вже казати про воєводича чи каштелянича? Наявність уряду вирізняла шляхтича серед загалу, і якщо не давала йому сьогодні матеріальних благ, то принаймні слугувала моральною чи гоноровою відзнакою в місцевій спільноті.
Якщо спробувати дати відповідь на запитання, хто ж посідав уряди на українських землях у XIV–XVI століттях, то абсолютна більшість осіб — це шляхта, що походила з-поза меж цих земель. Знову виникає дилема, або ж прокляття класифікації. Якщо є ті, хто в другій половині XIV й у першій третині XV століть тримав там уряди й походив не звідти, то ми можемо назвати їх прийшлою шляхтою. Із цим без усяких але. А що робити з їхніми нащадками, які після 1434 року отримували від короля уряди? Вони були другим чи вже й третім поколінням тих родин на цих землях. Для них перемишльська чи холмська землі не стали, а були рідними. І тут одне важливе для нашої класифікації уточнення: для тогочасного шляхтича принциповою була належність до шляхетського стану загалом, яку він пов’язував з окремою територію чи королівством. У тих маркерах ще не було місця національним характеристикам, які з’являться набагато пізніше. Перші прояви їх ми побачимо лише в XVII столітті, коли жорстка конфесіоналізація стане певною мірою відповідником майбутньої національності.
Визначити конфесію
Майже всі люди пізнього Середньовіччя та Ранньомодерного часу вірили в Бога. Кожен у свій спосіб. Якщо подивитися на шляхетську верству з цього боку, то тут до приходу на українські землі протестантських «новинок» начебто все більш-менш просто. На загал усі шляхтичі — християни. Одні сповідують східний варіант, інші західний. Просте, але дуже дратівливе для української історіографії питання: кого більше? На перший погляд, більше прийшлих, якщо поверхово заглянути в джерела XV століття. Але коли ми відкриємо їх за XVI століття й у нашому розпорядженні з’являться масові податкові документи та краще збережені актові книги, то побачимо величезну кількість дрібної та малозаможної шляхти, найімовірніше, місцевого походження.
Відповісти на таке припущення щодо етноконфесійної належності доволі складно, адже анкет для шляхтичів, де вони зазначали б її, тоді ще не винайшли, а їхніх власних рефлексій із того часу ми не маємо. Спробуємо подивитися на це інакше. Скільки було католицьких храмів, що мали б задовольняти бодай щотижневі релігійні потреби католиків? Скидається на те, що храмів не було так уже й багато, попри наявність Львівської католицької митрополії та трьох єпископських кафедр у Перемишлі, Кам’янці та Холмі. Так, у Подільському воєводстві кількість католицьких храмів не перевищувала й десяти до кінця XV століття (Кам’янець, Смотрич, Ягільниця, Червоногрод, Язловець, Городок, Летичів, Меджибіж, Зіньків та Оринин). Якщо забрати столичне місто Кам’янець, то географія доволі передбачувана: усі населені пункти — міста та містечка. А отже, вони не задовольняли релігійних потреб католиків Поділля, яких з огляду на наявні джерела (надання вихідцям із Мазовії, Малопольщі, Моравії, Сілезії) було чимало. І всі вони проживали не в цих містах.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
У Белзькій землі, а від 1462 року — воєводстві, ситуація була ще цікавішою. Так як ця територія від 1388-го була ленним володінням мазовецьких П’ястів, то левова частка земельних надань відійшла мазовшанам. Сумніватися в їхній релігійній належності в той час важко, вони були католиками, але храмів для них дуже бракувало. Ця ситуація породила цікаве явище, виникли так звані повітові парафії, яких теж було вкрай мало — не більше як десять. І наостанок наведу приклад з історії родини Жолкевських, яка користувалася гербом Любич, походила з Мазовії. Потрапивши в нове для себе середовище на Холмській землі, вони певний час визнавали православ’я з цілком прозаїчної причини. До найближчого костелу було майже два дні дороги.
Уже згадувані податкові документи з XVI століття дають змогу нам реконструювати сітку православних парафій на цих землях, і їхня кількість ні в яке порівняння не йтиме з поодинокими католицькими храмами там.
Усі ці міркування про релігійну належність шляхти, що проживала на українських землях у XIV–XVI століттях, не можуть трактуватися однозначно. Ми ніколи не дізнаємося з їх слів про їхнє уявне походження. Так, родова пам’ять про регіон чи навіть село, із якого виводилася родина, ймовірно, у якійсь формі існували. Навіть у другій половині XVI століття, коли із появою першого гербівника авторства Бартоша Папроцького «Гніздо цноти» («Gniazdo cnoty») 1578 року шляхта починає замислюватися над своїм походженням і конструює родові легенди про це. Однак їхня фантастичність лише викликає посмішку в сучасного дослідника. Але чи надавали вони тому великого значення, так само, як і вірі? Це запитання лишиться без категоричної відповіді, яку так хотіла б почути традиційна позитивістично орієнтована історична наука. Тут більше питань ніж відповідей, і вони здебільшого стосуються не віри, а таких аспектів, як релігійність, релігійна свідомість, релігійна дисципліна, тобто індивідуальних проявів віри. Але для цього бракує джерел і вдумливого їх аналізу.
Графа «національність»
Наостанок розберемо критерій, який люблять використовувати у всіх національних наративах, — етнічний. Він повертає нас до тієї простої класифікації «ми й вони». Хоча водночас є настільки умоглядним, що навіть важко підібрати якісь аргументи проти його використання. Що ж, спробуймо з’ясувати одну річ: як ми можемо довести етнічне походження того чи того шляхтича? Знову мусимо виставити певні критерії, щоби потім сказати: ось це наш (русин, українець), а це не наш (поляк, німець, литвин, чех, угорець, волох).
Для початку розглянемо наші можливості щодо класифікації та інтерпретації. Кожен шляхтич позначений у джерелах іменем, прізвиськом, дуже рідко гербом, який ми можемо дізнатися тоді, коли він привісив або приклав до якогось документа власну печатку. Також традиційно шляхта окреслювалася такими означеннями в документах перед іменем, як nobiles (знатний), terrigena (зем’янин) або ж — для найнижчого прошарку — boyaryn, boyarones (боярин). З останніми мало би бути найпростіше, адже феномен боярства був виключно пов’язаний із давньоруською спадщиною, а отже, ми могли б усіх бояр зарахувати до етнічних русинів. Але не всі вони, що, приміром, проживали в околицях Бару в середині XVI століття були русинами за походженням. Серед них зустрічаємо бояр татарського та волоського (молдавського) походження.
Читайте також: Паралелізм української революції
Повернімося ж до імені. Для більшості воно видається найкращим критерієм для визначення етнічності. Адже якщо в джерелі зазначено Іван, Івашко, Іванко, то це автоматично свідчить про його руське походження. На перший погляд, із цим важко посперечатися, особливо тоді, коли маємо справу з руськомовними документами другої половини XIV століття. Коли ж до рук візьмемо латинськомовні, то наша впевненість дуже швидко може зійти нанівець. Бо за Ioannem, Iohanem чи Ianem може «ховатися» як Іван, так і Ян, Йоан чи Йоган. До прикладу, Бенько з Жабокруків, перемишльський, галицький та снятинський староста в 1375–1401 роках, будь-якою мовою написання сприймається як свій — чи то «Бенко из Жабокрюков», чи то Benko de Zabokruky. Але його герб, яким він користувався, виразно підтверджує його сілезьке або ж саксонське походження, що дозволяє припустити його належність до родини Бібірштайнів.
Так само складно відкинути руське походження Данила Дажбоговича Задеревецького, галицького та жидавчівського старосту в першій чверті XV століття, вірного прихильника князя Свидригайла, маєтки якого розташовувалися в Галицькому та Жидачівському повіті, а герб, яким він користувався, був Корчак. Щодо останнього, то в історичній науці дослідники вважають його одним із питомих руських гербів, на якому зображено три паралельні лінії (зруби), що розміщені одна над одною. Усе начебто свідчить про його руське походження: ім’я, прізвисько, село, із якого він бажає писатися, герб, що є питомо руським. Але в одному з документів його позначено як «володар Данило, власник Задеревчів Волоха, званий Мілевкович» (dominus Danilo heres Zadarzewsko Wolosko dictus Milewkowic). Це свого часу дало підстави вважати його вихідцем із Волощини, а швидкій рутенізації сприяли спільна православна віра, руська мова діловодства (у Молдавському князівстві вона використовувалася до початку XVI cтоліття як основна).
Ще більше заплутують справу самі історики, коли намагаються осучаснити імена досліджуваних осіб у своїх працях. Прикладами такого дуже часто є каталоги середньовічних документів, де Пйотр та Анджей Одровонжі зі Спрови стають відповідно Петром та Андрієм, а Мартин Романовський — Марціном. Для таких трансформацій немає жодних підстав. А їхнє функціонування лише збиває читача з пантелику.
Самовизначення
Якщо спробувати дати відповідь на запитання, що ж було вирішальним для ідентифікації шляхтича в той час, то вона буде простою: належність до стану та регіональної спільноти. Адже тільки як шляхтич він міг реалізуватися в тодішніх соціальних умовах. Спільнота регіону була тією основою, довкола якої оберталося все його життя. Бо отримати уряд можна було тільки за наявності земельної власності, на яку він поширювався. Брати участь у судових засіданнях чи сеймиках теж з’являлася можливість лише тоді, коли місцева спільнота визнавала тебе за свого. Та й ставати до посполитого рушення на вимогу короля шляхтич мав під хоругвою свого воєводства чи землі. Усе це разом із земельною власністю робило його представником місцевої регіональної спільноти — львівської, перемишльської, галицької, сяноцької, холмської, подільської та белзької шляхти. І якщо подивитися на список тих, хто підписав у 1464 році акт Львівської конфедерації, спрямованої проти зловживань генерального руського старости та руського воєводи Анджея Одровонжа зі Спрови, то ми побачимо там і русинів із львівської землі, і тих, чиї предки прийшли на ці землі з Малопольщі, Мазовії, Волощини. Цей та схожі приклади показують насамперед важливість станової й територіальної ідентичності, а не етнічної чи релігійної.
Останні маркери стануть важливими та принциповими вже в інший час, коли розбурхане релігійним питанням суспільство наприкінці XVI — у першій половині XVII cтоліть робитиме конфесійний вибір на користь своєї віри. Це, своєю чергою, поставить перед кожним дилему вибору: ким бути?
То яка ж шляхта проживала на українських землях у XIV–XVI cтоліттях? На це питання ми ще не готові відповісти, якщо порушуватимемо проблему її етнічного походження чи релігійних уподобань. Наразі в нас для цього зроблено небагато, а саме, не досліджено бодай за наявними в нашому розпорядженні джерелами генеалогію шляхти XIV–XV cтоліть. Якщо ж спробувати дати загальну відповідь, то вся шляхта, яка проживала на українських землях Польського королівства в зазначений час, була руською, де під руськістю варто розуміти руські землі Корони. Подальша стратифікація проходитиме лінією адміністративно-територіального поділу — і ми отримуємо шляхту подільську, галицьку, львівську, перемишльську, сяноцьку, холмську та белзьку. Цей поділ у подальшому стане вирішальним для формування станових органів самоврядування — сеймиків. Наступний поділ, що враховуватиме цю специфіку, поділить шляхту на урядницьку та ту, що не мала щастя посідати будь-який уряд.
Усі наступні поділи будуть пов’язані з майном: заможні, середньозаможні, мало- або дрібнозаможні та безземельні. І для кожного з регіонів рівень заможності чи незаможності корелюватиметься фізико-географічними та економічними чинниками.
То чи так просто казати про наплив польської шляхти та покатоличення місцевих шляхтичів? На мою думку, ні, непросто. Адже наявні в нашому розпорядженні джерела та професійний скепсис історика не дозволяють що-небудь про це стверджувати категорично та у великих пропорціях. І, мабуть, найголовніше в усіх цих дискусіях і пристрастях обертається довкола шляхти. У XIV–XVI cтоліттях їх, здається, не надто й обходило те, що турбує істориків XIX–XXI століть.