За 100 років до листопадових подій 1918-го галицькі українці, або ж, як їх кликали, «русини», мали жалюгідний вигляд. Хоча належали до імперії Габсбурґів, але кілька століть перебування в Речі Посполитій далися взнаки: вони фактично втратили свою шляхту, і лише греко-католицьке духівництво становило той невеликий прошарок, який іще міг якось говорити від імені народу.
«Що ж до простого народу, то він становив окремий світ. Він відробляв панщину, спливав потом на своїй ріллі, підлягав панській юрисдикції, співав своїх пісень, додержував своїх обрядів і ні про що більше не думав», — писав Іван Франко. Духівництво, безперечно, перебувало в кращому становищі, хоча ще донедавна теж відробляло панщину та отримувало різки. Та все ж таки промовляло до народу часто польською мовою й між собою глузливо вправлялося в «хлопістиці» — знанні «хлопської» душі.
Тож найяскравіший феномен кількох перших десятиліть ХІХ століття — малий гурток семінаристів, що розмовляв народною мовою, — через це дивацтво назвуть «Руською трійцею». А коли семінаристи за кілька років таки домовляться проповідувати в храмах українською, то перший, кому випаде таке завдання, вийде до амвона, знітиться й написаний текст на ходу перекладе на польську.
Читайте також: Від Ярослава Мудрого до Пилипа Орлика
Усе ж таки належність до Габсбурґів і, ширше, до Європи таки сприяла українцям: «Весна народів» 1948-го та цілковите ігнорування поляками українського населення підштовхнули останнє до самоорганізації. Та й навчальні заклади — від семінарії до гімназій — уже стали іншими. І якщо в 1848-му «русини» були представлені лише духівництвом, то після цього з’явився новий клас інтелігенції, а українську політику тепер називатимуть «професорською».
Похід українців на могили вояків. Львів, Зелені свята, 1920-ті
Це супроводжувалося болючими трансформаціями: священики розділилися на «твердих» і «м’яких», бо перші виступали за етимологічний російський правопис, а другі — за фонетичний. То були початки москвофільства, а в «азбучних війнах» час від часу виявлятимуть російський слід, а то й серйозні гроші з Петербурга.
Діяльність інтелігенції теж наражалася на чималі перешкоди: Габсбурґи передали край на адміністрування польській еліті, яка болюче сприймала будь-які поступки українцям. Дійшло до парадоксу: один із лідерів польської політичної думки Роман Дмовський домовився із царським режимом, що галицькі поляки чинитимуть різні перешкоди для розвитку українства, а вже за десятиліття писатиме американському президентові Вільсону, що, оскільки інтелектуальний рівень українців низький, цю територію слід віддати полякам.
Попри все те, Галичина була П’ємонтом для українців, і після її відвідин наддніпрянець Євген Чикаленко в спогадах напише: «Тепер я упевнився, що Україна справді не вмре; в Галичині за неї борються не тільки Дон Кіхоти, як у нас, а вулиця; там навіть за посади жандармів йде боротьба між поляками та українцями».
До кінця ХІХ століття українці стали силою, з якою доводилося рахуватися. За означенням публіциста Вільгельма Фельдмана, це була нація, що постала з попелу. У ХХ століття вона ввійшла з молодим та енергійним митрополитом Андреєм Шептицьким, амбіції студентів та інтелігенції сягали відкриття окремого університету для українців, і це було цілком реалістично, край укрила густа мережа громадських об’єднань, навіть на цвинтарі організовано невеликий пантеон, центральною фігурою якого, звісно, був Маркіян Шашкевич, прах котрого заледве знайшли в малому селі через півстоліття після смерті. Новітня самоназва «українці» нарешті перемогла й витіснила «русинів».
Щоправда, була одна проблема: галицькі українці мали просто величезну нехіть до війська. Треба було неабияк напружити пам’ять, щоб згадати бодай кількох українців — офіцерів вищих ступенів. Причина була в самозбереженні нації: австрійський закон вимагав високої «кавції» — фінансової гарантії з боку дівчини, яка мала намір вийти заміж за офіцера. Для економічно убогої української маси це означало, що юнак, який почав військовий вишкіл, уже не повернеться до своєї національної спільноти.
1 листопада 1918-го
Перша світова війна пришвидшила різноманітні процеси, що визрівали в суспільстві. Зокрема, в українців з’явилося перше військо. То були добровольці — Українські січові стрільці. Хоч австрійське командування дозволило набрати лише 2,5 тис. вояків, що не охоплювало й 10% охочих, це був яскравий символ для краю, який захоплено споглядав своїх армійців у мазепинках.
Читайте також: Іван Хорват. Імпортований корупціонер
Так тривало впродовж перших двох років війни, але восени 1916-го ситуація різко змінилася. УСС було завдано величезних втрат у боях на Бережанщині, а після цього, як на глум, австрійський імператор «віддячив» своїм вірним «тирольцям Сходу», як кликали українців, пообіцявши віддати Галичину полякам. На це відреагували колишні стрільці, які в 1917-му, повертаючись із російського полону в Києві, створили курінь Січових стрільців. Їхнім початковим наміром було воювати проти колишньої батьківщини — Австрії, коли ж їх поглине революційна стихія, вони стануть чи не кращим відділом Армії УНР.
Українські вояки біля міської ради Львова. Листопад 1918 року
На Галичині також формувалися підпільні військові кола, які діяли паралельно з політиками. Габсбурґи привчили українців до порядку, тому військові шанували авторитет політиків, а ті — законної влади. Тож коли старшини задумали розірвати з Австрією, то політики швидко заспокоїли гарячі голови. Вони чекали слушного моменту, і здавалося, що такий настав 16 жовтня 1918-го: тоді цісарським зверненням було передбачено реформу імперії, яка мала стати федерацією малих держав. Українці вже 19 жовтня проголосять Українську Державу. З кількох подібних спроб у ХХ столітті ця, безперечно, буде найтихішою та майже непомітною. На відміну від галицьких українців інші народи імперії Габсбурґів недвозначно візьмуть курс на власні держави, які мали б повстати не в союзі з Австрією, а таки на її «могилі».
У тих чи інших краях перебиратимуть владу. У Кракові поляки створять ліквідаційну комісію, яка мала виробити юридичний акт виходу з Австрії, а 1 листопада 1918-го її представників чекали у Львові. «Кожний із нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією? — писав у спогадах про 31 жовтня 1918-го член військового комітету Дмитро Паліїв. — «Інструкції» з Відня ми не дочекалися, акцію треба зачинати самочинно. Отже, хай живе революція!».
Захоплення влади відбулося блискуче й фактично без проливу крові. І мешканці Львова, хоч би якої були національності, проспали українське відродження. Наступні події супроводжувалися значно більшими труднощами: поляки таки спонтанно організувалися й уже за кілька днів учинили добре організований опір. У цьому вони перевершували своїх ворогів, які часто не могли дати раду в міських боях. Тритижневий бій за Львів, програний українцями, переріс у повноцінну польсько-українську війну за Галичину.
Не лише збільшився масштаб воєнних дій — разом із ним зростав і масштаб національного самоусвідомлення українців. У перші дні листопадового протистояння українські політики в розпачі спостерігали, як щодня тисячі військових через львівський залізничний двірець поверталися з фронту і, незважаючи на бої, йшли додому. У червні 1919-го буде зворотна картина: під час «Чортківської офензиви», коли 60-тисячне українське військо гнатиме польське, тисячі юнаків приєднаються до Галицької армії.
Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань
Відсутність зброї та поразка на дипломатичному фронті змусять УГА перейти Збруч і приєднатися до Армії УНР. Тут галицьке військо поляже від тифу, а генерал Мирон Тарнавський, який переводив за Збруч 50-тисячну армію, тепер у супроводі двох десятків випадкових подорожніх та військових повертався назад на Галичину. «Не дивота, що коли наші кроки задудніли на мості через Збруч, ми стишили наші голоси до шепоту, начеб входили у святиню, — згадував він. — Нас огорнули молитовні настрої. На другому березі всі ми як один мовчки поскидали шапки. Хотілося змовити якусь забуту, ще в дитинстві мовлену молитву перед рівнинним галицьким обрієм, що майорів у замазаній імлою далечі».
Тінь Листопада
Наслідки Листопада були катастрофічними: кількість військових загиблих від тифу чи в таборах інтернованих обраховувалася тисячами. Українське населення Львова впало до рекордно низької позначки, налічуючи лише 12% мешканців міста. В еміграції опинилося багато громадських активістів, частина з яких уже не повернеться до краю, а кілька провідників-символів УСС оберуть УРСР замість Другої Речі Посполитої.
Та це вже була нація з іншим характером, і період Другої Речі Посполитої це засвідчив. Польський політик Станіслав Лось, аналізуючи галичан, писав, що «стан свідомості галицьких українців був наче фотографією стану свідомості поляків у 1860–1863 роках». Як відомо, у той час спалахнуло чергове польське повстання й ці події стали підвалинами польського відродження, дарма що в 1860-х це обернулося поразкою.
«Дві традиції українського Львова». Під такою назвою з’явилася обкладинка листопадового числа еміграційного видання «Лис Микита» за 1956 рік
Усередині 1920-х від гурту колишніх вояків пролунає гасло ставитися до «Листопадового зриву» як до перемоги. У церквах почнуть правити не панахиди, а молебні в намірі українського народу, а слово «Листопад» тепер писатимуть із великої літери.
Галичани сповна пережили події листопада 1918-го: Галицька армія як регулярне військо пропустило через свої ряди чоловіків чи не з кожної родини, і хтозна, чи було село, до якого бодай хтось не повернувся б із цієї війни. Край покривався могилами, і в національному календарі з’явилися дві особливі дати: Зелені свята й 1 листопада.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
«…Зелені свята у Львові, коли до Стрілецьких Могил на Янівському й Личаківському цвинтарях ішло все з українців, що могло йти й що мало хоч макову дробинку українського серця», — писав один із найвідоміших міжвоєнних публіцистів Анатоль Курдидик.
Нація, яка цуралася військової служби, тепер здобула бойовий досвід у власному війську. Дарма що УГА навіть достойної відзнаки не затвердила. У той час не лише для малих польських відділів було розроблено нагороди за «оборону Львова», а й самому місту дали найвищу польську відзнаку за мужність Virtuti Militari, яку Пілсудський вручив у другу річницю того, як українські частини покинули місто. Згодом урочисті паради цього дня стануть традицією, згодом урочисті паради цього дня стануть традицією, а на гербі міста до відзнаки Virtuti Militari додасться офіційне гасло «Semper Fidelis» («Завжди вірний»).
Українці спостерігали за тим із двояким відчуттям. Старше покоління, поголовно колишні військові, які тепер були в ролі «батьків нації», мало підстави для меланхолії. «Невже це було? — хочеться спитати нині на спогад того, що було п’ятнадцять літ тому, — читаємо в газеті «Діло» в жовтні 1933-го. — Дивлячись на нашу сумну дійсність, мимоволі питаємо себе: невже був у нас Великий День Першого Листопада? Невже справді маяв жовто-блакитний прапор на львівській ратуші? Невже ми оглядали власними очима рідне військо на вулицях столиці Галицької Землі?».
Для їхніх дітей, що вже за яке десятиліття після подій 1918-го масово поповнювали лави підпілля, Листопад буде чи не найбільшою легендою та героїчним міфом, а в історії Галичини, яку називали українським П’ємонтом, справжнім контрапунктом, що перетворив народ на націю.
«Листопадовий зрив був сам собою перемогою українського духу і залишився як перемога того українського духу, що визволився із тенет панщизняних залишків у психіці та піднісся до висот свідомости «хто ми і чиї ми діти», з мужністю зумів постояти за свої права не тільки наріканням на «кривди», не тільки словесними протестами, а й ділом, зі зброєю в руках», — підсумує міжвоєнний журналіст Іван Кедрин.