Таке нечасто, але трапляється. Дівчина в паранджі вагається у відповідь на зауваження голови виборчої комісії: «У день голосування всі, хто приходить на дільниці, мають відповідати стандартам світської держави. Жодних футболок із партійною символікою. Жодних символів релігійної належності. Повна нейтральність. Це закон». Вона відходить, радиться з чоловіком, потім повертається: «А якщо замість паранджі буде хустка, я проголосую?». Тепер уже тайм-аут на переговори бере голова комісії. Порадившись із колегами, каже: «Це порушення, але голосуйте».
Керівника виборчої дільниці зрозуміти можна. Неявка в проблемних передмістях щоразу рекордна. Якщо вже люди справді хочуть голосувати й навіть готові йти на серйозні поступки, якось не випадає вказувати на двері. Проте паранджа в офіційних установах від 2010 року заборонена законом. Також у публічних місцях не можна носити кіпу, тюрбан, чалму, виразно демонструвати хрест та іншу релігійну символіку.
«Боротьба з ознаками належності до тієї чи іншої релігії на виборчих дільницях у Франції має давню історію, — розповідає Даніель, шкільний учитель, який регулярно працює секретарем виборчих комісій. — Наприклад, конфлікт між католиками та республіканцями тривав із 1890-го по 1905-й. Завершився він забороною для священиків голосувати в сутані. Отже, нинішній закон про релігійні символи цілком вписується в політичну традицію. 100 років тому йшлося про католиків, нині про мусульман, але за суттю конфлікт між принципом індивідуальної свободи та вимогами цілковитої нейтральності на виборчих дільницях той самий. І його так і не вирішено…»
Страхування і запобіжники
Франція нечасто змінює виборчі закони, хіба що час від часу коригує розподіл за округами: селян статистично стає дедалі менше, мешканців міст більшає. Чинний закон про вибори було ухвалено в 1997-му, Виборчий кодекс — у 2012-му. З 1 січня наступного року набере чинності новий закон про виборчі списки: тут створюється єдиний реєстр, де кожен громадянин матиме свій єдиний на все життя виборчий номер. Для чого це робиться? Щоб уникати зловживань, які були виявлені, зокрема, під час голосування французів за межами своєї країни. З’ясувалося, що аж мільйон осіб було записано до виборчих списків двічі: вдома й за кордоном. І хоча переглядаються вони щороку, а відповідна комісія перевіряє, хто переселився, а хто помер, зловживання все одно траплялися. «Ставимо інформатику на службу чесності, — жартує Даніель. — Від Нового року виборчі списки будуть повністю публічними й доступними кожному.
Читайте також: Польша виступає за включення України до ініціативи Тримор’я
Особливістю французького виборчого механізму є система виборчих карток, без яких нереально проголосувати. Їх можна отримати в мерії за місцем проживання. Згідно із законом кожен громадянин зобов’язаний від свого повноліття, себто з 18 років, записатися до виборчого списку. Проте фінансових санкцій, як у Бельгії, за ігнорування волевиявлень не передбачено. Виняток становлять хіба що вибори до Сенату. Оскільки сенаторів обирають непрямим голосуванням спеціально уповноважені особи, які представляють конкретні інституції, за неучасть передбачено штраф у розмірі €150.
Франція не практикує «відкріпних талонів», які використовували для організації «каруселей» за зразком України часів Кучми та Януковича. З 1975 року можна вповноважити іншу особу проголосувати замість себе за довіреністю. Дочасного волевиявлення, як у деяких країнах Північної Європи, не існує. Є комуни, які на рівні експерименту тестують електронне голосування, але найближчі вибори до Європейського парламенту відбудуться за звичною схемою, на дільницях.
Французька Національна асамблея обирається за мажоритарною системою у два тури. Якщо ніхто з кандидатів не набрав 50% плюс один голос, у другий тур виходять усі, хто набрав від 12,5%. «Саме двохетапне голосування страхує нас від масового приходу популістів до парламенту, — вважає Рено, паризький політичний журналіст. — Традиція «Республіканського фронту», що склалася від 1950-х років, вимагає, щоб усі кандидати незалежно від політичних поглядів гуртувалися проти представника «Нацфронту», якщо він раптом вийшов у другий тур. У результаті крайня права партія, що в другому турі набрала 34% голосів, має в нижній палаті лише кілька депутатів і навіть мріяти не може про власну фракцію».
Якби французи обирали депутатів в один тур, як німці, італійці та чимало інших європейських націй, популістський «Національний фронт», який нещодавно змінив назву на «Національне об’єднання», заповнив би до 30% парламентської зали. Спільно з крайніми лівими популістами з «Нескореної Франції» популісти становили б половину парламенту. Натомість механізм голосування у два тури забезпечив партії Макрона «Вперед, Республіко!» абсолютну більшість. Пропрезидентська політична сила навіть не потребує альянсів та коаліцій, щоб проводити через Національну асамблею потрібні закони. «Саме тому Макрон не має права на помилку, — вважає Рено. — Надто сприятливі в нього умови для запровадження будь-яких реформ. Йому не пробачать зволікань, як і прорахунків».
Читайте також: Ефект доміно
Французька система голосування передбачає ще кілька перестрахувальних механізмів і захист від зловживань. Тут використовують не звичні для українців, німців, італійців, поляків та інших народів бюлетені, а папірці з портретами кандидатів і назвою політичної сили, яку вони представляють. В ідеалі виборець має взяти кожен аркуш по одному, щоб жодним чином не виявити свій вибір і не вплинути на інших, не порушити принципу таємниці голосування. Потім портрет свого кандидата вкладає в паперовий конверт, який публічно вкидає до прозорої урни, щоб ніхто не примудрився вкинути два бюлетені чи й більше. Отже, ідентичність виборця перевіряється двічі: за списком та перед урною. Під час підрахунку голосів порівнюють кількість конвертів і кількість тих, хто відзначився у списку.
Нові вибори — новий закон
На відміну від Франції Італія голосує в один тур. Закон змінився цього року, якраз напередодні виборів до двох палат парламенту (Камери та Сенату). «Останні парламентські перегони в Італії відбувалися згідно з виборчим законом Розато (за прізвищем депутата від Демократичної партії Етторе Розато, який був його головним ідеологом), — пояснює Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців Італії. — Його підтримали Демократична партія, «Вперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі, «Північна ліга» та ще кілька дрібних політсил. Документ передбачає змішану виборчу систему. 37% парламентаріїв (232 до Камери і 116 до Сенату) обираються за мажоритарним принципом в одномандатних округах у кожному по одному. 61% (відповідно 386 і 193 парламентарії) потрапляє до парламенту за пропорційною системою між коаліціями та окремими партійними списками, які подолали прохідний бар’єр. Для цього створюються багатомандатні округи. 2% усіх парламентаріїв (12 депутатів Камери і 6 сенаторів) обирають італійці, які проживають за кордоном, за пропорційною системою преференцій. Коаліції подають узгоджені списки за багатомандатними округами та єдиних кандидатів за одномандатними. Закон передбачає різні прохідні бар’єри — від 3% для окремих партій і 10% для коаліцій на загальнонаціональному рівні до 20% на регіональному».
Складно сказати, наскільки новий закон посприяв приходу до парламенту Італії великої кількості популістів, але це сталося. Навіть якщо його автори та група підтримки з Демократичної партії та партії Берлусконі й сподівалися на протилежний результат. «Тут майже кожні вибори відбуваються за новим законом, — пояснює Олесь Городецький. Закон подали проєвропейські сили та «Північна ліга» Сальвіні. «Рух 5 зірок» його не підтримав і скаржився, що документ прописано проти нього. Очевидно, що цей закон допоміг Сальвіні прийти до влади. Він став лідером правої коаліції, що набрала 37% і, по суті, перемогла. Тепер може сподіватися на підтримку виборців інших партнерів по коаліції. Парадокс стався вже після виборів, коли більшість сформували колишні запеклі противники: «Північна ліга» та «Рух 5 зірок». Вони підписали так званий урядовий контракт і визначили спільні точки дотику. Чому так трапилося? Не в останню чергу через те, що Демократична партія надто довго залишалася біля керма. Основним чинником, що привів до влади популістів, став протестний електорат».
Німецькі компроміси
Німецька виборча система, як і італійська, передбачає голосування в один тур. Пропорційний поліномінальний механізм сприяє тому, що до парламенту гарантовано потрапляють дві найбільші політичні сили та кілька маленьких. «Кожен виборець отримує бюлетень, поділений на дві колонки. Ліворуч представлені кандидати за округами, праворуч — назви списків від партій або асоціацій виборців, — пояснює Дітріх, журналіст із Мюнхена. — У результаті місця в парламенті розподіляються за тією пропорцією, що складається з голосування за другою колонкою. В окрузі перемагає той, хто отримав найбільший результат незалежно від кількості голосів. Переможці в округах додаються до своїх однопартійців і формують фракції. Щоб зберегти пропорції, що виникли після обрахунків за другою колонкою, фракції вирівнюються, кількість парламентаріїв часом доводиться збільшувати, тоді створюються додаткові мандати. Це досить складна і, мабуть, не зовсім практична система, проте вона доволі точно відображає політичні вподобання електорату».
Читайте також: ЄС у світі кривдників
Востаннє виборчий закон тут змінювали в липні цього року. Перед тим його переглядали в 2013-му, ще раніше — у 1993-му. Виборчий механізм не зазнав істотних перетворень, натомість, як і у Франції, уточнювалися та переформатовувалися виборчі округи. Німецька пропорційна персоніфікована система часто зазнає критики через те, що виборці не відчувають можливості щось суттєво змінити: певні округи десятиліттями обирають представників тих самих політичних сил. Торішні парламентські перегони хоч і зберегли владу за Анґелою Меркель, але дуже послабили її, примусили до некомфортної коаліції із соціал-демократами й до численних поступок. Чи є причиною цього саме виборчий закон? «Однозначно не скажеш, — замислюється Дітріх. — Часто нашу пропорційну систему звинувачують у тому, що вона в 1933 році привела до влади нацистів. Нинішній закон — це все ж таки компроміс між прихильниками мажоритарки та пропорційниками. Мабуть, найбільша слабкість німецької системи полягає в тому, що депутати одного скликання потрапляють до парламенту за різними механізмами».
Результатом торішніх федеральних виборів у Німеччині стало те, що популістська сила «Альтернатива для Німеччини» вперше увійшла до Бундестагу. «Річ не так у законодавстві, як у стані суспільства, — вважає Дітріх. — Християнські демократи та християнські соціалісти здобули найгірший результат за всю повоєнну історію. Їхня критична непопулярність і є причиною труднощів, із якими Меркель майже півроку формувала новий уряд».
Попит на дешеві наркотики
Цікавим є й польський досвід. Нині країна саме підбиває підсумки регіональних виборів і готується до парламентських наступного року. «Виборче законодавство тут змінюється постійно, — розповідає політолог Ярослав Пономаренко, який живе в Польщі. — Чи впливає це на перспективи популістів? Не визначальним чином. Більшість тутешніх політичних партій сьогодні хибує на популізм. Він як дешевий наркотик, існує з часів античності. Навіть якщо тоді не називався саме так. Мабуть, варто говорити про конкуренцію між умілими та невмілими популістами. «Право і справедливість», наприклад, популісти вправні. Вони себе називають консерваторами, хоча просувають часом суто соціалістичні ініціативи. Їхні опоненти з «Громадянської платформи» також умілі популісти, які позиціонують себе як ліберали. Дуже вправним старим популістом є Польська селянська партія…»
Читайте також: Тріумф слабкості
Нинішні регіональні вибори в Польщі послабили позиції партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського та дещо підсилили її опонентів. Водночас популістські, зокрема антиукраїнські, сили активно шукають собі підтримки. Є підстави припускати, що одну з них, а саме «Кукіз’15», яка роздмухує конфлікти довкола подій на Волині, підтримує Москва. «Чи не найганебніша форма популізму — це його історичний різновид, що ґрунтується на пам’яті про етнічні чистки, — вважає Ярослав Пономаренко. — Деякі тутешні політсили лякають поляків українцями так само, як пропутінські кола страшать росіян чеченцями…»
Мабуть, надто спрощено було б робити висновок, ніби двохетапна електоральна система краще боронить країну від популістів, ніж вибори в один тур. Скільки держав, стільки традицій, автоматизмів, колективного підсвідомого та специфічних впливів. Політична грамотність населення та здатність до критичного мислення — найкращий запобіжник проти просування популізму. Він найбільше користається з політичних лінощів, інфантильності та небажання громадян брати відповідальність за країну на себе. Законодавець може лише встановити рамки. Вміст і якість політичного процесу залежить не лише від нього, а й від стану суспільства, яке або сподівається на прості рішення для складних проблем, або усвідомлює, що безплатний сир тільки в мишоловці.