2006 року на фестивальній мапі Європи з’явилася нова назва: Ваґнерівські дні в Будапешті — плід видатного угорського диригента й артистичного директора заходу Адама Фішера. Цей фестиваль на сьогодні є ідеальним стартовим майданчиком для закоханості в оперу та Ваґнера зокрема. Жоден опероман-початківець не поїде звідси байдужим. Так само, як і жоден любитель опери зі стажем не покине Будапешт розчарованим. На це є кілька причин. По-перше, Ваґнерівські дні привабливі своєю фінансовою доступністю. Для ваґнеріанців, які звикли платити сотні євро за хороше місце на виставі видатного композитора, можливість відвідати одразу кілька фестивальних подій за €100–200 — фантастичний шанс. Сам же Будапешт за рівнем цін вигідно відрізняється від Мюнхена, Зальцбурга або сусіднього Відня.
Читайте також: Біруте Йонушкайте:«У літературі я хочу бути камінчиком, який муляє»
По-друге, програма оперного дійства, якість виконання та постановок рік у рік тримають надзвичайно високий рівень. Тому будапештський захід у жодному разі не економ-варіант серйозних європейських оперних фестивалів, а один із них. Це доводить й інтернаціональна публіка, яку за відповідний час вдалося сформувати. Національна концертна зала імені Бели Бартока в Будапештському палаці мистецтв (Müpa Budapest) може бути взірцем фестивальної атмосфери, коли кожному спектаклю передує особлива тиша, у якій зрозуміло все: повага до виконавців, майже ритуальний трепет очікування першої ноти… Ви не почуєте дзвінків мобільних телефонів і тим паче розмов під час вистави, вдумливо стежити за музикою та сценічною дією тут уміють навіть діти, яких батьки спокійно приводять на оперні полотна масштабу «Трістана та Ізольди». І по-третє, фестивальна локація сама собою є об’єктом, вартим візиту. Велика та камерна зали вражають своєю ідеальною акустикою, якій може позаздрити чимало старих оперних театрів. До того ж в іншому крилі тієї самої будівлі міститься відомий Музей Людвіґа, який оперна публіка може відвідати у довгих антрактах. Наприклад, цьогорічний фестиваль збігся з виставкою «Перманентна революція», присвяченою сучасному українському мистецтву.
Пісенний челендж
Ваґнерівські дні в Будапешті зазвичай пропонують слухачам не лише постановки, а й концерти та концертні виконання опер. Цього року камерним доповненням фестивалю став лідерабенд фінської співачки Камілли Нілунд «Ваґнер та його сучасники». Це взірець збалансованої концертної програми, яка до того ж перегукується з основною афішею всього фестивалю. Адже дві з п’яти пісень авторства Ваґнера на вірші Матільди Везендонк (виконані на цьогорічному лідерабенді «Ваґнер та його сучасники» між піснями Яна Сибеліуса з різних опусів, вокальним циклом «Чарівний ріг хлопчика» Ґустава Малера й вибраними піснями Ріхарда Штрауса) містять тематичні формули, використані композитором у «Трістані та Ізольді». Початковий фрагмент вокальної партії пісні «У теплиці» згодом переросте в один із найтрагічніших висловів у всій творчості Ваґнера — форшпіль до третього акту «Трістана». Легендарний любовний дует Трістана та Ізольди з другого акту також має «етюд» у вокальному циклі, у пісні «Мрії». Літературна основа циклу — вірші дружини швейцарського покровителя Ваґнера Матільди Везендонк, коханню до якої світ зобов’язаний написанням «Трістана та Ізольди». Можливість завдяки програмі лідерабенду заглибитися в цю історію напередодні постановки «Трістана» — витончений подарунок публіці від організаторів фестивалю.
Виконанню Камілли Нілунд бракувало свободи та впевненості, що дивно для співачки з чималим сценічним та концертним досвідом. Адже відома сопрано має у своєму резюме провідні партії в Байройті, Берліні, Відні, Цюріху… Можливо, далися взнаки участь у прем’єрі «Вільного стрільця» Карла Марії фон Вебера у Віденській державній опері напередодні будапештського концерту й утома від підготовки нового спектаклю. А може, сам формат лідерабенду є неблизьким типу таланту Нілунд, адже пісенний вечір потребує від співака особливо тісного контакту з публікою, коли вся увага прикута лише до одного соліста, де немає змоги перепочити, поки слово бере хтось із партнерів по сцені, де не можна сховатися за персонажем разом із його гримом та костюмами, де співак постає перед слухачем наче під мікроскопом: вразливий та справжній. Вокалістів, здатних бути органічними в цьому концертному жанрі та протягом цілого вечора тримати інтерес аудиторії не великими оперними історіями, а кількахвилинними мініатюрами, справді дуже мало. І Камілла Нілунд, вочевидь, не належить до цього списку.
Читайте також: Крізь призму ГРИ
Проте видатний камерний музикант того вечора на сцені все-таки був. Гельмут Дойч, що супроводжував Нілунд, є справжньою зіркою, його ім’я — це синонім мистецтва акомпанементу. Піаніст, органіст, композитор і професор за роки своєї блискучої кар’єри (Дойч обійняв професорську посаду у Відні, коли йому було лише 24) виховав та виступив акомпаніатором багатьох суперзірок. Серед його студентів — Йонас Кауфманн та Крістіан Ґергаер, серед вокалістів, із якими він готував камерні програми, — Діана Дамрау, Аня Гартерос, Пйотр Бечала, Клаус Флоріан Фоґт. Саме Гельмут Дойч був мозком і нервом лідерабенду на будапештському фестивалі. Коли треба, він залишався непомітним у надделікатній підтримці вокалістки, коли треба — перебирав на себе роль рушія драматургії камерних замальовок, а коли треба — навіть підказував Каміллі Нілунд текст. Поряд із таким майстром співачка іноді здавалася ученицею, що прийшла на урок із недовченим матеріалом, але можливість послухати наживо геніального Вчителя та Музиканта це компенсувала.
Смертельне кохання
Ще кілька років тому спектаклі Днів Ваґнера в Будапешті позиціонувалися як напівпоставлені (semi-staged), тобто проміжні між концертною версією без декорацій і костюмів та повноцінною постановкою. Проте таке визначення в багатьох випадках применшувало реальний рівень і складність вистав, які сміливо можна було називати справжніми, просто виконаними в специфічних умовах концертної зали імені Бели Бартока за браком великої театральної сцени. Зрештою, керівництво фестивалю відмовилося від терміна «напівпоставлені», і цілком справедливо.
Цьогорічна прем’єра «Трістана та Ізольди» вкотре підтвердила можливість створювати ефектні спектаклі, вдало користуючись обмеженим інструментарієм та нетиповими можливостями сцени. Режисер Чезаре Лієві зосередив сценічну дію навколо гігантського фіолетового дивана, який замінює собою все: палубу корабля, сад ночі кохання, корабельний ніс… Метаморфози, що відбуваються з диваном протягом трьох дій, відбивають перипетії сюжету. На початку ми бачимо його символом урегульованого соціуму, того самого «дня», у світлі якого долі Трістана та Ізольди жорстко регламентовані та де немає місця фатальному коханню. Далі диван нахиляється, реальність починає віддалятися від сталого стану речей. У третій дії від нього лишається лише каркас із поодинокими фрагментами фіолетової тканини. Звичний світ руйнується, герої обирають ніч смерті, бо лише там вони можуть бути разом.
Сучасне прочитання класики. Німецький баритон Маркус Айхе у партії Вольфрама в опері "Тангейзер" під час цьогорічних Ваґнерівських днів.
Як завжди в постановках фестивалю в Будапешті, величезну роль відіграють відеопроекції. У «Трістані» вони вражають (автори — Лука Аттіліі та Фабіо Якуоне). Не намагаючись безпосередньо «цитувати» сюжет, масштабні відео допомагають зчитувати підтексти та посилювати атмосферу кожної сцени. Під час любовного дуету в другій дії на екрані повільно пульсують велетенські рожеві медузи. Виходить гранично еротизований образ, який жодним чином не суперечить музиці. У третій дії томливе чекання Трістана, що помирає, на свою кохану відбувається на тлі непривітного сірого моря, яке поступово вкривається зловісними корчами. На останніх нотах любовної музичної драми екран демонструє надгробні дошки з іменами «Трістан» та «Ізольда» — простий та ясний синонім «кохання до смерті» та «кохання через/завдяки смерті». Смерть є початком та кульмінацією цієї історії: Трістан убив нареченого Ізольди Морольда, Ізольда жадає померти, аби не бути виданою за короля Марка, обидва герої в першій дії свідомо йдуть на смерть, вживаючи, як вони думають, отруту. Шопенгауерівська ідея смерті, почерпнута Ваґнером із роботи «Світ як воля і уявлення», знайшла в цьому творі своє найпрекрасніше втілення. І ті холодні кам’яні дошки — це не просто про «і померли в один день», а про жагу любові, сильнішу за життя, вічну ніч, яскравішу за день, у якому діють людські закони, що ніколи не дозволили б героям бути разом… живими.
Читайте також: Зміна формату
Виконавці не в усьому змогли розкрити цю драму. Петер Зейфферт (Трістан) протягом тривалого часу вважається одним із найкращих ваґнерівських тенорів світу, у роки розквіту своєї кар’єри не раз виходив на сцену фестивального театру в Байройті та багатьох інших вагомих театрів і фестивалів включно із Зальцбургом. 2002-го запис «Тангейзера» за його участю здобув премію «Ґреммі», 1992 року співак удостоївся почесного статусу Kammersänger (можна провести умовну аналогію з нашим «народним артистом») у Баварії, 2013-го — в Австрії, а у 2014 році аналогічний титул Зейфферту було присуджено в Берліні за досягнення виконавця в берлінських оперних театрах. Він справді є легендою ваґнерівського репертуару, і голос співака все ще сповнений і насиченістю тембру, і доскональним володінням особливостями інтонування ваґнерівської музики. Проте для сценічного втілення такого об’ємного образу, яким є Трістан, самого голосу замало. Не змогла витягнути лінію фатального кохання головних героїв і виконавиця партії Ізольди британка Еллісон Оакес — заміна зіркової Ані Кампе, яка скасувала виступ у Будапешті через хворобу. Загалом виступ виконавців головних партій — це якісний вокал за дуже скромної акторської гри. Приємною противагою центральним героям стали повністю органічна в партії Бранґени Атала Шек й особливо Ліанґ Лі, чиє прочитання партії короля Марка було сповнене і благородства, і драматизму, його виступ став найвдалішим з усього виконавського складу.
Під спалахи папараці
Фестивальний «Тангейзер» був поновленням постановки Маттіаса Ольдаґа 2012-го. Спектакль яскравий і містить чимало зачіпок для оригінального трактування, проте режисер жодну з них не реалізує повною мірою. Загадки, що залишаться без відповіді, починаються вже в увертюрі: відеопроекції з мальовничими пейзажами довкола Вартбурзького замку змінюються кадрами реалій сучасної зірки музичної індустрії, оточеної спалахами камер папараці. Сама ідея досить прозора: майстри міннезангу, які є героями опери, переносяться в наш час із відповідними атрибутами слави. Проте далі, окрім абстрактно-сучасних костюмів персонажів, ця лінія ніяк не розвиватиметься. Грот Венери постає перед нами ліжком червоного кольору, із якого ведеться стрим емоцій та поз героїні. Більше живої зйомки на сцені не буде, і далі Венера з’являтиметься в малоцікавих сценічних ситуаціях. Найвищий злет фантазії режисера відбувся в третій дії. Тангейзер повертається з паломництва до Риму одразу на кладовище, про що нас сповіщають акуратні ряди однакових чорних домовин. Головний герой, що так і не дістав прощення від Папи, знаходить розраду в порції героїну, яку вколює собі на очах у публіки, і відповідно марення Венерою, повернення кохання до Єлизавети та смерть героя відбуваються вже як наслідок наркотичного досвіду. Вибудувати хоч якусь стрункість за такої строкатості режисерських ідей удалося завдяки добротній роботі сценографа та художника з костюмів Томаса Грубера, який, попри все, створив стильну загальну картинку.
Камерний формат. Лідерабенд фінської співачки Камілли Нілунд «Ваґнер та його сучасники»
Головними запрошеними знаменитостями цього спектаклю стали Стівен Ґулд (Тангейзер) та Софі Кох (Венера). Ґулд є одним із найзатребуваніших ваґнерівсьских тенорів нашого часу, і ваґнеріанці всього світу чітко діляться на два табори: тих, хто вважає його справді видатним співаком, і тих, хто не розуміє феномену його блискучої кар’єри. Будапештський Тангейзер цього виконавця додав нових аргументів обом таборам. Канонічне, грамотне музичне трактування партії виявилося, одначе, повністю позбавленим індивідуального чуття, слабко вираженою була й робота над створенням образу (сценічна складова професії оперного співака аж ніяк не сильна сторона Ґулда). Софі Кох виявилася занадто стриманою та холодною Венерою, попри її дані, які, здавалося б, могли зробити з неї дуже вдалу героїню. Поглибила враження невідповідності музикантів партіям, які вони виконують, Тюнде Сабокі (Єлизавета): важкий тембр із розхитаним вібрато, повне невлучання в образ.
Читайте також: Театр?
Але потрясінням не лише згаданого вище спектаклю, а й, певно, всього цьогорічного фестивалю в Будапешті став виступ Маркуса Айхе в партії Вольфрама. На тлі інших виконавців, які аж ніяк не здавалися на сцені органічними, він вразив своїм драматичним даром, уже просто ступивши на неї. Шляхетний Вольфрам у його виконанні, сповнений і глибокого співчуття до Тангейзера, і чистої любові до Єлизавети, тримав на собі весь спектакль і допомагав забувати про всі режисерські та виконавські недоліки. Звичайно, це було б неможливо без прекрасного суто вокального втілення образу Вольфрама. Для цього в Айхе є все: розкішний ваґнерівський тембр, тонке відчуття музики, відмінна артикуляція. У кожного виконавця бувають особливо вдалі, натхненні виступи, потрапити на які є великим щастям для слухачів. Цей виступ став саме таким.
І в «Трістані та Ізольді», і в «Тангейзері» справжня магія відбувалася в оркестрі. Оркестр Угорської національної філармонії («Трістан») та оркестр Угорського радіо («Тангейзер») під орудою засновника фестивалю Адама Фішера — це ідеальні духові, насичені та гнучкі струнні, це завжди витриманий баланс із вокалістами й невпинне відчуття великої любові та поваги до музики Ваґнера, якими переймаються і слухачі. Навіть ті з них, які, можливо, потрапили на живе виконання опер композитора вперше. Ваґнеріанець із самого дитинства, Адам Фішер упевнено реалізує свою місію: «інфікувати» ваґнеріанством якомога більше людей.
Нова афіша
На Ваґнерівських днях у Будапешті 2019 року повернеться «Перстень Нібелунґа» в постановці Гартмута Шерґофера у співпраці з драматургом Крістіаном Мартіном Фухсом. Спектакль став настільки успішним, що з моменту прем’єри у 2008-му цю версію тетралогії показували в Будапешті аж до цього року, коли організатори фестивалю вирішили все-таки перепочити від найграндіознішого ваґнерівського твору, який на березі Дунаю ставлять чотири дні поспіль (зазвичай між частинами циклу роблять перерви в один чи навіть кілька днів). Каст 2019-го заявлено зірковий: Зіґмунда у «Валькірії» виконає визнаний ваґнерівський тенор Стюарт Скелтон, знову ступить на сцену Будапештського палацу мистецтв Камілла Нілунд, цього разу в партії Зіґлінди у «Валькірії», Мандрівником (Вотаном) у «Зіґфріді» буде Томаш Конечний, для якого ця партія є однією з найвдаліших у його репертуарі, за Зіґфріда, провідного чоловічого персонажа, відповідатиме Стефан Вінке, у Брунґільду перевтілиться Еллісон Оакес. У «Валькірії» ж та «Загибелі богів» центральну жіночу партію тетралогії виконуватиме Кетрін Фостер. І вона, і Вінке протягом кількох сезонів співають ці партії в Байройті, тож Будапешт укотре підтверджує статус дійства, яке пропонує найвищий виконавський рівень і може конкурувати з європейськими оперними фестивалями з набагато довшою історією. Недарма цього року Зальцбург під час свого знаменитого заходу ряснів афішами «Перстня Нібелунґа»… у Будапешті. І з огляду на те, як розлітаються квитки на будапештську тетралогію, європейська оперна публіка вже знає, де проведе щонайменше чотири фантастичні дні наступного червня.