Після окупації Автономної Республіки Крим і з початком війни на Донбасі російська пропаганда взялася за створення образу зовнішнього ворога. Українцям приписували різні воєнні злочини: підготовку терактів, шпигунство, переслідування російськомовного населення, убивства мирних мешканців. Для підкріплення картинки не вистачало лише облич тих самих «каратєлів». Тож доволі швидко в російських ЗМІ з’явилися повідомлення про затриманих «фашистів», які співпрацювали то з «Правим сектором», то із СБУ, то з різними добровольчими батальйонами, які воювали проти сепаратистів на Донбасі. У результаті до 2018-го за сфабрикованими справами в тюрмах опинилося близько 70 українських громадян. Більшість з них судять у Криму.
Читайте також: В'язні Кремля: сім кіл звільнення
Із 2014 року за сприяння судів півострова до різних строків ув’язнення засуджено десятки активістів. За ґрати потрапили абсолютно різні люди. Наприклад, режисер Олег Сенцов, антифашист Олександр Кольченко, ветеран війни на Донбасі Євген Панов, євромайданівець Олександр Костенко, кримський татарин Мустафа Дегерменджи. Окремо варто згадати справу організації «Хізб ут-Тахрір», визнану на території Росії «терористичною». За звинуваченнями в причетності до діяльності цього об’єднання судили понад 20 людей.
Власне, така кількість політичних справ засвідчила: російські окупаційні суди беруть активну участь у фабрикуванні обвинувачень. Із порушеннями не лише міжнародного, а й російського законодавства, дію якого РФ поширила на окупований півострів. Проте довести це реальними фактами було проблематично, оскільки робота українських органів влади на території півострова неможлива. Так само, як і робота неурядових організацій. Міжнародні спостережні місії також регулярно стикалися з труднощами. Утім, із допомогою місцевих активістів та адвокатів переслідуваних українців правозахисники стежили за судовими засіданнями. І в жовтні цього року вони презентували перше дослідження під назвою «Кримський процес», у якому назвали найпоширеніші порушення, із якими довелося стикатися українським політв’язням у Криму.
Звіт готувало шість правозахисних організацій: Українська Гельсінська спілка, Центр інформації про права людини, Регіональний центр прав людини, «Освітній дім прав людини», «Громадська альтернатива», CREDO. Дослідження тривало впродовж двох років: із 2016-го по 2018-й. Активісти відстежували вісім «політичних» справ, устигли побувати на 300 судових засіданнях, 174 з них лягли в основу звіту (див. інфографіку). «Для нас було очевидно, що доступ до справедливого судочинства в умовах окупації — важливий індикатор дотримання прав людини. Ми багато чуємо про те, що на території Криму немає судочинства, люди переслідуються безпідставно, але немає ґрунтовного дослідження на прямих спостереженнях, щоб можна було стверджувати про відсутність або наявність судового захисту від політично мотивованих переслідувань», — розповіла під час презентації звіту представниця Української Гельсінської спілки Дар’я Свиридова.
У кожній справі активісти відвідали щонайменше 30% судових засідань. Інформацію брали як із відкритих джерел, місцевих медіа, які цитували представників окупаційної влади, так і безпосередньо від очевидців, які приходили на судові процеси. Водночас правозахисники додають: доповідь не відображає всіх порушень, які відбувалися під час розгляду «політичних» справ, зокрема щодо змісту обвинувачень і вироків. Йдеться лише про процесуальні питання. «Очевидно, суд, створений в умовах окупації на території Криму, не може забезпечити захист у політично мотивованих справах, які ми досліджували. І, очікувано, в інших аналогічних справах. Сам факт створення суду, процедура набору суддів на окупованих територіях із порушенням базових принципів не дозволяють казати про законність», — пояснює Свиридова.
Читайте також: Кримські тюрми. Як забрати в’язнів з окупації
Одне з перших та основних порушень, про яке кажуть від початку окупації, — недотримання ст. 64 Женевської конвенції, яка фактично забороняє Росії поширювати на окупований півострів своє законодавство. Друга велика проблема — створення лояльного до окупаційної влади суддівського корпусу. Так, за даними правозахисників, станом на березень 2014-го на території півострова працювало близько 400 суддів. Після так званого референдуму не менше як 50 людей у мантіях вирішили продовжити роботу на підконтрольних Україні територіях. Водночас, зауважують дослідники, після 2014 року в складі суддів Криму відбулися відчутні зміни: не менше як 20% служителів Феміди на півострові «командировані» з території Росії. Щодо частини суддів, які лишилися працювати на півострові, — близько 270 осіб, — Україна порушила кримінальні провадження за державну зраду.
Кримські судді, які вирішили працювати з окупантами, мали довести свою лояльність. Перший крок для цього — принести до Судового департаменту при Верховному суді РФ український паспорт і відмову від громадянства. Далі потрібно було отримати рекомендації для призначення на посаду. За інформацією правозахисників, які готували звіт, за такими рекомендаціями було подано 530 заявок, зокрема й від людей, які до цього в судовій системі не працювали. 77 із них відхилили. Із різних причин. Близько 20% відмов сталося через родичів, які жили за межами Росії чи окупованого Криму.
Читайте також: Повернути заручників
Проте претендентів на посаду в окупаційні суди це не зупиняло: майже 30 людей намагалися оскаржити такі відмови у Верховному суді Росії. Очікувано — без результату. Утім, сама процедура відбору свідчить про однозначний факт: окупаційна влада примусила наново призначених людей у мантіях робити безповоротний вибір на користь Росії. «Це унеможливлює відкритість до думок, які суперечать офіційній позиції влади РФ, у справах, де наявні ознаки політично мотивованого переслідування. Такі судді, зв’язані своїм вибором, змушені демонструвати лояльність до російської влади», — йдеться у звіті.
Третя проблема — сам перебіг судових процесів. Спостерігачі, які відвідували судові засідання, зауважували: частина судових слухань проходила в закритому режимі. За даними аналізу за дев’ятьма судовими процесами, у 18 судових засіданнях зала була закрита для громадськості. Окрім того, адміністрація судів невчасно публікувала інформацію про дати слухань, що ускладнювало присутність на відкритих судових процесах журналістів і вільних слухачів. У половині судових засідань, на яких були присутні спостерігачі, час початку відрізнявся від офіційно озвученого: різниця становила від 40 хв до 2 год і більше. До всього штучно обмежувалася можливість для відвідувачів бути присутніми в залі.
«Підхід до зали суду був перекритий лавою. За нею стояло чотири пристави в бронежилетах і журналісти російських ЗМІ. Інших не пускали. Затим секретар оголосила, що засідання відкладається», — цитують правозахисники спостерігачів, які відвідували суди щодо «справи 26 лютого». Нагадаємо, в лютому 2014‑го проукраїнські активісти, серед яких були кримські татари, зібралися на мітинг під будівлею парламенту Криму, виникли сутички. Згодом російська окупаційна влада почала судити учасників того протесту. Крім того, адміністрації окупаційних судів не лише вчасно не повідомляють про графік засідань, а й не публікують повних текстів вироків, оголошених у «політичних» справах. Тож громадськість не може навіть побачити остаточний текст рішення.
Ще одна проблема, на якій наголошували правозахисники, — порушення стандарту рівності сторін у процесі. Зокрема, щодо допиту свідків. «Ми дивилися, наскільки захист мав можливість отримати доступ до свідків, їхніх письмових показань. Є приклади, коли свідки обвинувачення на засідання не з’являлися, адвокати підсудних просили доступ до письмових свідчень, але суд такі клопотання відхиляв. Водночас, коли про це просило обвинувачення, такі клопотання задовольнялися», — пояснював під час презентації звіту представник «Освітнього дому з прав людини» Сергій Буров. Правозахисники додають, що подеколи окупаційні судді підігрували окупаційній владі під час судових засідань. «Сторона обвинувачення отримувала привілеї. Наприклад, перед допитом свідка суддя міг попросити зачитати попередні свідчення. Тому що «минув рік, свідок міг забути те, що казав під час слідства», — зауважував Буров.
У звіті правозахисників також зазначається, що подеколи показання свідків обвинувачення були майже ідентичні та звучали слово в слово. Попри те що адвокати політв’язнів вимагали визнати такі «докази» недопустимими, суд ці клопотання відхиляв. Також правозахисники констатували: обвинувачення регулярно використовує низку свідків для формалізації процесуальних норм.
Інфографіка Громадяни України, що утримуються з політичних мотивів на території РФ і тимчасово окупованого Криму
«Наприклад, особи на прізвища Баранцев та Войцещук раніше виступали свідками обвинувачення у справі Миколи Семени (журналіст, засуджений до двох із половиною років умовно за «заклики до порушення територіальної цілісності Росії». — Ред.). Вони ж свідчили на судовому засіданні по справі Сулеймана Кадирова (член феодосійського регіонального Меджлісу, засуджений на два роки умовно за «заклики до порушення територіальної цілісності РФ». — Ред.). До того ж самі визнали, що не раз брали участь у процесуальних діях Федеральної служби безпеки», — йдеться у звіті.
За таких умов, зазначають правозахисники, важливою є робота адвокатів. Адже не останньою чергою завдяки їхнім зусиллям вдається фіксувати порушення, які відбуваються в судових процесах, що надалі може стати основою для позовів до Європейського суду з прав людини. Крім того, такі звіти, у яких зібрані та систематизовані порушення прав людини, у майбутньому можуть стати приводом для посилення зовнішнього тиску на Росію. Водночас ця інформація корисна й Україні, щоби бачити загальну картину того, що відбувається на окупованій території.