Молода львівська художниця Анна Вдовиковська долучилася до волонтерства у 2013-му, одразу після закінчення школи. Дівчина згадує: «Ще під час Майдану мене вразило, що є люди, яких ти не знаєш, але яким довіряєш уже тому, що вони поруч. І мені дуже хотілося затримати це відчуття й бути для когось такою самою людиною. Тобто у моєму випадку все починалося не так із бажання допомогти, як із потреби перебувати в колі однодумців і почуватися корисною та важливою».
Спершу Анна потрапила в інформаційний центр на Майдані у Львові, бо вже мала на той час певний журналістський досвід. Згодом учорашня школярка стала співочільницею прес-центру тамтешнього Майдану. Попервах це була звичайна організаційна та інформаційна робота. Далі ситуація в Києві стала загострюватися, тоді прес-центр трансформувався у своєрідний штаб відправки протестувальників до столиці. «Тоді мене дуже бентежив той факт, що я писала, мовляв, зараз Майдан Незалежності — найбезпечніше місце перебування, хоча сама не мала змоги того перевірити. А потім почалися розстріли. Я сиджу, і мене «рубає» від самого усвідомлення: можливо, з моєї подачі хтось загинув… Зараз драматизую менше. Минуло чотири роки. Можливо, стала черствішою».
Потроху почала зароджуватися волонтерська діяльність зі збору харчів: Аня разом із побратимами й посестрами сортували та відправляли все це на Київ. У перший день окупації Кримського півострова на складі однієї з благодійних організацій, де допомагала дівчина, велася така сама робота з продуктами, медикаментами, одягом. Тільки тепер це ще готувалося до відправки й на Крим. Тому, як пояснює волонтерка, для неї не існує якогось чіткого розмежування між революцією та війною.
Читайте також: Хатній дух el Gato
На якийсь час для того, щоб зрозуміти, яке взагалі її місце в цій системі координат, Аня відходить від волонтерства. Далі зав’язуються нові знайомства з бійцями «Айдару» й починається збір допомоги для їхнього підрозділу, а згодом і для інших добровольчих формувань. Близько року триває дуже активна волонтерська діяльність, у якій були й досить зворушливі моменти. Окрім суто практичних речей (одяг, цигарки, амуніція) Аня могла відправити дівчатам на фронт, приміром, теплі шарфи та рукавиці, але не камуфляжні, а яскраві, різнокольорові, щоб ті носили їх удома, у тилу. Адже зазвичай, потрапляючи на передову, люди цілком занурюються у військову справу і за відсутності потреби припиняють купувати собі цивільний одяг. Таким чином зв’язок із довоєнною реальністю втрачається, а по поверненні до мирного життя раптом виявляється, що немає «мирного» вбрання…
Далі настає період вимушеної перерви. «Частково це було й через виснаження, бо коли ти чекаєш на близьких і чуєш стрілянину по телефону, то все це дається взнаки й суто психологічно. Був момент, коли просто хотілося малювати й ні про кого не думати, спати і не чекати дзвінка. Спати до посиніння, доки дозволяв мозок. Такі речі не є здорові, і рано чи пізно ресурс вичерпується. Організм потребує відновлення», — пояснює волонтерка. Пригнічений настрій, відчуття безвиході та замкненості не давали Анні змоги жити повноцінно близько двох років. Зміни на краще стали реальними, коли до рук дівчини потрапив «Щоденник» св. Фаустини: «Слово за словом він витягував мене із депресії. А повністю відпускати стало рівно в той момент, коли я відвідала санктуарій, де відбувалася частина подій зі «Щоденника».
Приблизно в той самий час благодійний фонд «Запорука» робить капітальний ремонт у дитячому відділенні онкології Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру й шукає волонтерів-художників, які розмалювали б стіни красивими оптимістичними малюнками. Анна зголошується, адже тут поєднується одразу дві справи її життя: допомога іншим і мистецтво. Малювати серйозні картини вона почала, вже коли вступила на акторську майстерність до ЛНУ імені Івана Франка.
Читайте також: Яскравий діалог вулиці
«Творчість завжди була зі мною. Не пам’ятаю, з чого все почалося. Це, напевно, вплив сім’ї. У мене обоє батьків пишуть: тато прозу, мама вірші, раніше малювали обоє, мама також гарно співає. Великий вплив на моє формування мав дідусь. Усе моє дитинство ми мандрували: музеями, замками. Нам узагалі вдома не сиділося! Бабця з мамою починали дратуватися, у нас навіть були кодові фрази. «Де ви були, волоцюги?», а відповідь: «Ми не волоцюги, ми мандрівники». Це дуже розряджало атмосферу, особливо коли ми зникали надовго», — розповідає дівчина.
Влітку цього року любов до мистецтва привела волонтерку до іконописної школи в селі Лаврів Старосамбірського району. Впродовж тижня художниця, яка раніше ніколи не мала такого досвіду, вчилася самостійно здійснювати кожен з етапів написання сакрального твору. Результатом стала перша власноруч намальована ікона. Окрім цього здобутку під час навчання в школі у житті Ані трапилася ще одна важлива річ: вона познайомилася з головою інформаційної служби 8-го батальйону УДА Тетяною Черкашиною, яка чи не одразу запропонувала дівчині організовувати разом різні культурні акції задля допомоги добровольцям. І вже на початку осені дівчата створили благодійний фонд «Цеглинка». Першою його культурною акцією стала виставка ікон «Тихий ангел» у львівській церкві Святих Ольги і Єлизавети, що діє від 14 жовтня і до 18 листопада. Її метою є збір коштів для хронічно хворих добровольців 8-го батальйону УДА. «Зараз ми займаємося хронічно хворими, бо, скажімо, одноразовий збір на лікування завжди набагато легший: купили якусь річ або зібрали певну суму, прозвітували й видихнули. Справу зроблено. А тут може бути хронічно хвора людина, яка витрачає шалену кількість грошей щомісяця, — і без видимого результату. Це трохи демотивує, адже треба далі здавати гроші на ту саму потребу. Окрім того, ми взялися за мистецьку складову, за іконопис, бо мені, наприклад, приємно, що я можу бути корисною для іконописців і для тих, хто хоче ті сакральні твори побачити», — зазначає Анна. На виставці представлено близько 70 ікон, які можна поділити на три категорії: традиційні (написані жовтковою темперою на левкасі), ікони на склі й зовсім новітні роботи. Також можна побачити й придбати витинанки, сувеніри, вишивки, вироби із соломи.
Справжня любов Анни — це волонтерська діяльність у Центрі денного перебування людей із розумовою неповносправністю «Майстерня мрії». Її робота там теж має доволі творчий характер: валяння намиста з вовни, виготовлення ялинкових прикрас, орнаментальний розпис меблів. «Для мене було справжнім відкриттям, що можна щиро дружити з людиною, яка має певну ментальну особливість. Є дуже багато стереотипів стосовно таких людей, і я була ними нашпигована. Тому вперше, коли прийшла, не знала, як поводитися. Зараз це те середовище, де я можу сказати: «Народ, мені потрібні обійми, йдіть сюди». Народ підходить і обіймає».
Колись Анна дивилася інтерв’ю зі співорганізаторкою «Майстерні мрії» Анною Іванічевою, яка розповідала про свої давні плани стати волонтером і полетіти до Африки, щоб робити великі добрі справи. І вона сказала таку фразу: «Виявилося, що моя Африка тут, у Львові». Анна Вдовиковська, яка є волонтером не так через обставини, як через потребу душі, зізнається: «Колись я хотіла поїхати на передову, і така думка є досі, хоча розумію, що не зроблю цього з об’єктивних причин. Тому виходить, що мій Донбас також тут, адже, зрештою, будь-де можна реалізувати свої амбіції й змінити світ на краще, будь-де можна стати корисним».