Екзарх Вселенського Патріарха єпископ Іларіон назвав рішення Святого і Священного Синоду Вселенського патріархату 11 жовтня цього року про надання автокефалії Православній церкві в Україні своєрідною декларацією про незалежність. Раніше Петро Порошенко порівняв надання Православній церкві в Україні томосу про автокефалію з Актом про незалежність, оскільки він є символом духовної незалежності України.
Якщо продовжувати ці аналогії, між декларацією та актом про незалежність мають відбутися базові речі: створення інститутів нової церкви, обрання предстоятеля, який, власне, і отримає томос (грамоту про визнання незалежної церкви). Після згаданого рішення Синоду можна констатувати, що держава основні завдання виконала, про що й сказав президент Порошенко на Софійській площі 14 жовтня. Адже відповідно до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», держава має сприяти церквам і релігійним спілкам, зокрема через відносини із закордонними релігійними центрами. Переговори між Петром Порошенком і Вселенським Патріархом Варфоломеєм, тривала підготовча робота, власне, вкладаються в зміст такого сприяння. А оскільки рішення про незалежність української церкви ухвалено, зростає роль архієреїв українських православних церков. Відповідно до того ж таки рішення Константинопольського Синоду між ними не залишилося «неканонічних», «неблагодатних» — усі священнослужителі визнані відповідними священиками чи архієреями. Тепер їхня справа — разом створити, «конституювати», як кажуть у навколоцерковному середовищі, Українську помісну (місцеву, таку, яка збігається з державними кордонами) автокефальну (ні від кого не залежну, «сам собі голова») православну церкву. Для цього вони мають зібратися на Собор та обрати предстоятеля, у чому їм допомагають екзархи (представники) Вселенського Патріарха.
Читайте також: “Коли до них перейду, то загину” – що проповідували прихожанам Лаври на свято Покрови
Тож процес не просто вийшов на фінішну пряму, а наближається до фінішної лінії. Наскільки тривалим буде це наближення, що відбуватиметься та що станеться потім, залежить від маси факторів. Багатьом із них було приділено увагу на попередніх стадіях процесу. Тому відколи в квітні цього року у відповідь на звернення українського президента (підтриманого Верховною Радою як представником народу) та архієреїв українських церков Синод Вселенського патріархату розпочав процедуру надання автокефалії, події розвиваються за визначеним сценарієм і підходять до результативного фіналу.
Запорукою такої розміреної, але впевненої реалізації стала невидима підготовча робота, яка тривала роки перед квітнем 2018-го. Петро Порошенко визначив сприяння наданню автокефалії православній церкві в Україні одним із пріоритетів своєї політики, починаючи з перших днів перебування на посаді. І цьому є цілком логічні пояснення.
По-перше, православ’я в Україні десятиліттями лишалося розділеним. Причому церкви, які не визнавали зверхності над собою Москви, вважалися «неканонічними». Це ставило в заздалегідь нерівноправні умови їхніх прихожан, оскільки канонічність також означає спілкування з іншими православними світу, взаємне визнання таїнств тощо. А після початку війни, зважаючи на відмінності в позиціях церков щодо незаконної анексії Криму, ставлення до російської агресії, допомоги та підтримки українського війська, не кажучи вже про крайні випадки відмов у таїнствах, прихильниками немосковського православ’я, насамперед Київського патріархату, стала називати себе більшість православних. Натомість кількість прихильників УПЦ в єдності з Москвою зменшилася майже вдвічі. Таким чином, переважна частина українців, які вважають себе православними, теоретично опинилися… поза світовим православ’ям. Абсурдність такої ситуації ставала дедалі очевиднішою і для Вселенського Патріарха, і для предстоятелів інших помісних церков (про що скажемо далі).
По-друге, на жаль, російський агресор використовує церковний — і релігійний загалом — фактор як знаряддя гібридної агресії. Від символічних елементів на кшталт обов’язкового поминання патріарха Кірілла до відмов у таїнствах «охрещеним не в тій церкві». Від допомоги бойовикам до ширення меседжів ненависті та розбрату. Безперечно, чимало архієреїв і священників УПЦ не мали нічого спільного з цими діями, але підпорядкування Москві ставить багатьох перед складним вибором. УПЦ є невід’ємною частиною Російської православної церкви. І деякі речі, які складно пояснити українському суспільству, наприклад поминання патріарха Кірілла чи уділення таїнств лише хрещеним в УПЦ МП, є обов’язковими.
Читайте також: Поставтокефалія
По-третє, як зазначив у одній із проповідей Вселенський Патріарх Варфоломій, Україна отримає автокефалію, бо має на це право. Як велика країна, більшість населення якої вважає себе православним, вона має право на власну (помісну) православну церкву. З описаних вище причин УПЦ МП не може вважатися такою, тож постало питання про створення (конституювання) незалежної церкви.
Вселенський Патріарх як перший за честю в православному світі має низку прерогатив. Серед них — визнавати автокефалію інших церков і ухвалювати рішення за апеляціями представників церков, на які накладено покарання. Відповідні права були обговорені на синаксисі — зібранні архієреїв Вселенського патріархату — у вересні цього року. Їх оскаржує Москва, але визнає більшість інших церков. Зрештою, автокефалія московської церкви свого часу також була визнана саме Константинополем.
Поєднуючи всі названі фактори, Вселенський Патріарх діє за планом, який відповідає канонам і традиції. На першому етапі Константинополь отримав звернення як від світської (президент за підтримки парламенту), так і церковних влад. Це дозволило розпочати процедуру. Кінець весни й практично все літо забрав дуже важливий другий етап — інформування інших помісних церков. Загалом їх 14, є ще Православна церква в Америці, автокефалію якій надала Російська православна церква, однак Константинополь її не визнає.
Предстоятелі цих установ мають різні найменування: дев’ять патріархів, три архієпископи та два митрополити. Але всі вони мають рівний статус незалежних церков (титул предстоятеля має значення хіба що для місця в Диптиху — порядку їх поминання під час служби). І позиція кожної була важлива, адже цілком зрозуміло, що саме до них апелюватиме Росія. Те, що їй вдалося відмовити три церкви від участі у Всеправославному Соборі 2016 року, показує: цим напрямком також не можна легковажити. І представники Вселенського патріархату, і президент України та його команда спілкувалися з предстоятелями практично всіх православних церков. Те саме робили представники російської церкви. У підсумку абсолютна більшість їх зайняла сприятливо-нейтральну позицію: Вселенський Патріарх робить усе правильно, подивимося на результат. Спроби Росії створити «антиконстантинопольський фронт» провалилися. До речі, великою мірою через зухвалість і самовпевненість самих росіян. Далеко не кожному подобається вказівний тон і зверхність, із якими звикли вести діалог представники держави-агресора. Світ змінюється, і росіянам це було продемонстровано.
Читайте також: Світові ЗМІ про надання томосу
Після рішення Синоду 11 жовтня головними гравцями стають українські архієреї. Переговори передбачаються непрості, зважаючи на тривалу історію міжцерковних та особистих відносин. Утім, ані гарячі слова, ані поспішні судження не повинні перешкодити меті — формуванню незалежної Української православної церкви.
Тим більше, що Росія розглядає цей етап побудови української церкви як останній шанс завадити українській перемозі. Перше з гібридного арсеналу, що вже застосовується, це брехня, інформаційні фейки, пропаганда. Починаючи від перекручення позиції помісних церков і закінчуючи вкиданням в інформаційний простір істеричних повідомлень про «напади націоналістів», за якими не виявляється ані націоналістів, ані нападів. Друге — це спроби провокацій, нападів на знакові об’єкти (передусім Лавру, а також на інші монастирі та храми). У протидії важлива як робота органів безпеки й правоохоронців, так і спокій та пильність громади. Те, що свято Покрови та День захисника України минули мирно, а правоохоронці діяли ефективно, показує, що засобів боротися з цією отрутою вистачає. Однак агресор готує й наступні кроки.
Тож спокій треба зберігати не тільки до томосу, а й після його надання. Особливо в контексті переходу громад між церквами. Українське законодавство налаштоване на мирний спосіб таких переходів або компромісів між громадами. Бо саме в громаді, яка й володіє храмом, мають ухвалюватися рішення про перехід, почергове служіння чи інший вид домовленості. Якщо для мирного розв’язання таких питань буде потрібне удосконалення законодавства, парламент зможе це зробити.
Нарешті, четвертий напрям — це недопущення споконвічної української проблеми, коли чвари не дають досягнути результату. Утім, під час цієї війни ми навчилися долати суперечності та об’єднуватися. Такий досвід дуже знадобиться архієреям, а екзархи Вселенського патріархату сприятимуть цьому порозумінню.