Луганськ осінній живе майже протилежними речами: заготівлею картоплі на зиму та підготовкою до виборів. І з першим, і з другим усе прозоро й просто. Овочі треба брати на оптовому ринку «Околиця» за містом, де картопля коштує від 9 руб. за кілограм, капуста — 10 руб. А на виборах, безсумнівно, переможе нинішній «голова республіки» Леонід Пасічник. Але перед цим буде вистава за всіма законами жанру, щоб усі ми, глядачі, хоча б на мить повірили в те, що наші голоси чогось варті.
А знаєте, що дивує? На тому самому оптовому ринку торгують лише азербайджанці. Де та звідки їх стільки в Луганську — загадка. Але вони міцно тримають той сільськогосподарський ринок у своїх зовсім не натруджених руках. Але дивує не лише це: вантажниками в засмаглих торгівців з акцентом наші, місцеві хлопці слов’янської зовнішності. Вони переносять на плечах п’ятидесятикілограмові мішки з картоплею та цибулею, поспішають допомогти усім за 10 руб. за мішок вантажу. Однак гроші за товар беруть не вони, а ті самі «керівники», які чомусь опинилися в Луганську цілою діаспорою та жартують із покупцями: «Беріть, гарна картопля, Білорусь!». Уявіть лише: овочі білоруські, продавці з Азербайджану, а вантажниками в них місцеві хлопці в залишках військової амуніції, яка видає колишнє місце роботи кожного. Дивне життя, правда ж?
Читайте також: Гра в науку
Усі покупці поспішають придбати на довгу зиму картоплю та цибулю, моркву й капусту, бо оптом усе виходить на 10 руб. дешевше за кілограм, ніж на найближчому ринку в роздріб: там картопля до 30 руб. за кілограм. І натовпи старих із картатими сумками, кравчучками, велосипедами схожі на демонстрацію, де замість транспарантів ці великі на всі часи сумки в клітинку, які несуть на плечах і спинах, удвох і по одному, тішачись тим, що ця зима не буде вже такою страшною. Принаймні такі «мітинги» справжні, без сценарію та вистави, із метою та справді охочими кудись іти. Тому між тим, що відбувається нині в політичному житті та овочевому, доречна паралель. Але в першому випадку все театралізована вистава, а в другому — справжнісіньке життя, у якому картоплю в Луганськ везуть із Росії та Білорусі, а гриби, помідори та фрукти — із найближчої української Станиці.
У політичному житті безліч подій. У новинах сказали, що кандидатів на посаду «голови» четверо. Дві тітоньки пенсійного віку з області, Олег Коваль та нинішній «голова». Про Коваля ми ніби щось чули, тих старих тітоньок-кандидаток показали одного разу, а ось Пасічника показують нам щодня по кілька разів. Сьогодні він дуже медійна персона: спускається в шахту, збирає зернові, піднімає надої, досліджує вирощування осетрових, саджає за кермом комбайна картоплю, нагороджує кращих вчителів та пригадує своє дитинство в школі, яку сам колись закінчив. Коли переглядати новини, здається, що цей «голова», як Бетман, переміщується з місця на місце повітрям, бо встигнути всюди, як це виходить у нього, жодній людині неможливо фізично. За один день йому вдається побувати в абсолютно протилежних місцях «республіки» (тут кажуть «держави») зі швидкістю супергероя з коміксів. Я думаю, що перевдягається він у автівці, як це іноді роблять моделі перед показами одягу. Кожен його крок зараз показують у новинах. Іноді кажуть прямо: нагороджував, вітав, перебував. Буває натякають на його присутність так, нібито це очевидна річ, але насправді задля того, щоб ще раз підкреслити, яка невтомна та небайдужа людина наш «голова».
Як пересічній мешканці «республіки» мені хочеться сказати, що все це вже було. Ми так само спостерігали за квапливістю Плотницького, коли він позував із дітьми, старими, ветеранами, хворими… Ті самі дії! А може, просто ті самі піар-менеджери, які залишилися на своїх посадах. Їхнє завдання — переконати нас у тому, що життя буде безперечно кращим, що все обов’язково матимемо, якщо зробимо правильний вибір, коли оберемо «правильного голову». Цікаво, а могло б таке бути, щоб інші кандидати взагалі були відсутні в списку? Бо всім і так відомо, кого ми обиратимемо та хто переможе. Принаймні того ж таки Коваля ще не показали жодного разу, ніяких інших передвиборчих програм нам не представили.
Читайте також: Тоді й тепер
Чого справді шкода, то часу. Бо ми постійно кудись ідемо. Ми — то ціла «армія» бюджетників, яким підняли зарплату з цього місяця на 10%. Мабуть, на транспортні витрати. Ми без кінця утворюємо масовку для всіх політичних вистав. Дивимося під розпис футбол, ходимо на мітинги, обіцяємо голосувати, несемо прапори, стоїмо проти чогось та за щось. Ми дивимося самі на себе у вечірніх новинах та дивуємося тому, наскільки нас багато.
Узяти хоча б той «міжнародний» футбольний матч, на який ми всі ходили вболівати. Кого я там тільки не зустріла. Єдине, що всі вони були з бюджетної галузі. Це і знайомий професор, і директор Будинку творчості, і вчителька сольфеджіо моєї дитини, і дитяча медсестра, й інспектори Пенсійного фонду цілими відділами… Тисячі! Усі ті, спостерігаючи за ким, не можна подумати, що вони є насправді прихильниками футболу. А ще тисячі школярів і студентів, яких можна було забрати з пар і відправити разом із вчителями вболівати. Чомусь ніхто з можновладців не міг переглядати той «міжнародний» футбол на самоті, дивна річ, правда ж? І перші кадри в новинах таки вражали: тисячі глядачів. А потім оператори перестали давати крупні плани стадіону, бо «вболівальники» йшли геть просто посеред таймів. Усі керувалися простим алгоритмом: відмітитися в когось, що прийшов, і швидше втекти геть, бо був жовтень і день виявився зовсім нетеплим.
Здається, що змінюється влада. Насправді ж змінюється час, а умови гри залишаються одвічними та незмінними. Життя, як вистава. Мітинги під розпис, показові «народні» суди з тисячами глядачів, демонстрації, паради, концерти, конкурси, визначення кращих за професією. Як колись у радянські часи, коли ковбаса була справжньою, а булочки по три копійки. Ми й не проти, якщо повернеться не лише ця обов’язковість участі, а й ті ціни, якість товару, умови життя. Але ж… Пасічник обіцяє вирішити питання з квартирами для «військових». Це теж його передвиборча програма. От тільки хоче це зробити, використавши порожнє житло тих, хто виїхав. І мої знайомі, які вірили в зміни, дедалі частіше кажуть про тотальне розчарування «новою владою», умовами життя: «Ми взяли в руки зброю, бо вірили в щось. А насправді вийшло, що просто допомогли прийти до влади олігархам».