Що, крім таланту, об’єднує таких режисерів, як Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Кіра Муратова, Роман Балаян? Правильно — Україна. Люди різної мовної культури, ці художники не тільки творили (і творять — у разі Балаяна) на географічній території України, а й стали фундаментом для будівництва нового явища під назвою «український кінематограф».
Є багато причин того, що, незважаючи на ціле сузір’я яскравих імен, українське кіно довго не могло стати окремим явищем на світовій мапі, яким стало італійське, французьке, пізніше румунське, датське. Ці причини, звичайно, можна й потрібно описувати, міркувати над ними, давати їм оцінку. Передусім свою злу роль відіграло багаторічне побутування українського кіно в тенетах радянських бюрократичних систем. Скільки-небудь амбітна молодь прямувала до Москви, до ВДІКу, і далі всіма силами трималася за центральні студії: Мосфільм, Ленфільм, Кіностудія Ґорького. До якогось часу непогано існувала Одеська кіностудія, а головна українська студія — імені Довженка — вважалася чимось на кшталт падчерки. Є — і добре, але особливої ласки нехай не чекає.
Читайте також: Пилип Іллєнко: «Головні наші проблеми — це некомпетентність, неефективність та інфантилізм»
Це якщо коротко, хоча причин безліч. Але Бог із ними, тепер не до історичних рефлексій. Країна, що дала світу Олександра Довженка й фільм «Земля», не має права не стати кінодержавою.
Той, хто часто їздить на світові кінофестивалі, не дасть збрехати: слово «Україна» тепер добре відоме в міжнародних кіноколах. З певного часу в усіх великих міжнародних кінооглядах з’явилися українські павільйони. Слід сказати, вони дуже навіть солідні й ніколи не порожнюють.
Торік 13 українських фільмів стали володарями призів міжнародних кінофестивалів. Три стрічки, у створенні яких брала участь Україна, були представлені різними країнами на «Оскара».
Для українського кіно переломним став 2010-й, коли в основному конкурсі Каннського фестивалю було представлено фільм Сергія Лозниці «Щастя моє». Режисер стрічки, уродженець Білорусі, довгий час жив у Києві, він громадянин України й до недавнього часу був відомий як чудовий документаліст. Знімав він переважно в Росії, але свій ігровий дебют створював в Україні. Точніше, Україна була серед співвиробників нарівні з Німеччиною та Нідерландами. І хоча в Каннах поряд із назвою фільму давно вже не пишуть країну, оскільки 99% кінопродукції — результат спільних зусиль різних держав (іноді їх може бути до десяти), а вказують тільки ім’я режисера, про «Щастя моє» на Лазурному березі говорили як про українську стрічку. Україна вклала в неї 45% бюджету — стільки ж, скільки й Німеччина, і крім того, картину знімали в Сумській і Чернігівській областях.
Відтоді Лозниця — регулярний гість у Каннах, Венеції та Берліні й Україна майже завжди значиться серед виробників. Незважаючи на те що це російськомовний режисер, він ніколи не забуває уточнити, що є громадянином України, і світова кіноспільнота сприймає його як українця. Що відповідає дійсності.
Читайте також: Пацієнт радше живий
За п’ять років до цього стався тріумф українського кіно там-таки, у Каннах: короткометражна стрічка Ігоря Стрембіцького «Подорожні» стала володаркою «золота» в конкурсі короткого метра. Фільм був знятий виключно українським коштом і тому міг вважатися навіть «чистішим» експериментом, ніж картина Лозниці, хоч то й короткометражка. Стрембіцький зняв досить складне кіно, без сюжету у звичному розумінні цього слова, на великих планах, водночас на дивовижно легкому диханні й із таким рідкісним і щирим співчуттям до своїх героїв-маргіналів, що досвідчені люди з журі були під неабиякими враженням. Але й перемога Стрембіцького, і запрошення в конкурс Лозниці все це ще були, так би мовити, разовими пострілами, хоч і дуже значущими. Український кінематограф тільки готувався вийти на міжнародну сцену в усій своїй красі.
Після Помаранчевої революції українське кіно вистрілило відразу кількома картинами «в тему»: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). На міжнародних фестивалях ці фільми не було представлено, якщо не брати до уваги приз за режисуру «Оранжлаву» на «Кіношоку» в Анапі. Тоді ж, у 2006 році, вийшов перший український трилер «Штольня» режисера Любомира Кобильчука.
А згодом справа зрушила з місця. У 2011-му, через шість років після тріумфу Стрембіцького, Каннський фестиваль знову потрапив під чарівність української короткометражної стрічки, цього разу то була картина Марини Вроди «Крос». Вона згадала свій досвід уроків фізкультури в школі, і підсумком став фільм.
Взагалі українське кіно молоде. У тому сенсі, що головні національні фільми сьогодні створені молодими. Ну або відносно молодими. Мирославу Слабошпицькому було 39, коли він зняв «Плем’я» — найвідоміший та найбільш обласканий український фільм останніх десятиліть. Здобувши головний приз каннського «Двотижневика режисерів» (паралельна програма Каннського фестивалю, що вважається притулком перспективного артхаусу), «Плем’я» здійснило запаморочливе турне міжнародними фестивалями, зібравши на шляху десятки нагород. Справді, розрахунок режисера (до речі, дебютанта в повнометражному кіно) був дуже точним: картина про життя в інтернаті для глухих, знята жестовою мовою з непрофесійними акторами, що мали порушення слуху, не тільки виявилася зрозумілою в будь-якій країні без перекладу, а й привертала цим несподіваним художнім прийомом навіть найбувалішого кіномана. «Плем’я» було не першою удачею Слабошпицького: 2012-го його короткометражка «Ядерні відходи» здобула на 65-му фестивалі в Локарно «Золотого леопарда майбутнього».
Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Дуже хочу зняти комедію»
Інший найпомітніший фільм українського виробництва — «Вулкан» Романа Бондарчука — вийшов цього року й теж став відкриттям для міжнародних експертів. Роман — теж дебютант у повнометражному ігровому кіно, до цього в нього був документальний повний метр («Українські шерифи») й документальний короткий метр («Мудаки. Арабески»). Напівмістична картина, яка зачаровує, про настання кризи середнього віку в 30-річного хлопця, що спіткала його в українських степах, на тлі соціально-політичних катаклізмів, уже прокотився міжнародними фестивалями більш ніж успішно, ставши тріумфатором у Карлових Варах і в Єревані.
Одне слово, українське кіно потихеньку виходить на міжнародну арену. Швидко не вдається. Причина, як завжди, проста — гроші. Приватного інвестування цієї сфери в Україні практично немає. І хоч би скільки продюсери оббивали пороги багатих кабінетів, хоч би на які хитрощі йшли в пошуках приватних грошей — усе марно. У кінцевому підсумку всі дороги ведуть до держави, у Держкіно. Без її допомоги кіно в Україні не знімають. І це справжня катастрофа. Точніше, її провісник, і дуже серйозний.
Приватні інвестори не хочуть вкладати кошти у виробництво й постпродакшн теж із дуже простої причини: невигідно. А невигідно тому, що в Україні практично немає прокату. Для майже 50-мільйонної країни 200 кінотеатрів — це навіть не дитячий лепет, це несучасний жарт понад міру. У більшості кінотеатрів — по одному екрану, всього ж на країну — 400 екранів. Хто в такій ситуації вкладатиме власні гроші в кіно, яке, хоч лобом об стіну бийся, не дасть і мікроскопічного прибутку? Наприклад, лідером за касовими зборами торік був український фільм «8 перших побачень», який заробив $1,3 млн за бюджету $1,5 млн. Тобто лідер не зумів навіть окупити витрати.
Зрозуміло, що в такій ситуації головним спонсором стає держава.
Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити
Держкіно щороку отримує кошти з державного бюджету. Торік йому було виділено 500 млн грн. Не така вже й погана сума, якщо казати тільки про запуск нових картин. Але ж, крім нових фільмів, триває й виробництво старих, на яке теж потрібні гроші: постпродакшн, просування, реклама. У результаті сума розпорошується й виявляється не аж такою солідною. Ба більше, оскільки через економічні проблеми в країні виробництво кінокартин дуже затягується, із кожним роком під опікою Держкіно опиняється дедалі більше початих і не закінчених фільмів. Така ситуація призвела до того, що 2018-го в держави майже не залишилося коштів на нові проекти: треба завершувати розпочаті.
Ясна річ, що якщо піде так і далі, то кіновиробництво в країні просто припиниться. І хоча національний кінематограф не повинен і не може розвиватися виключно в межах копродукції, сьогодні це поки що єдина (за вкрай рідкісним винятком) форма існування українського кіно. Принаймні того, яке може мати шанси на міжнародне визнання.
Із 2019 року в Україні повинні набрати чинності нові положення закону про підтримку кінематографії, зокрема норма, згідно з якою іноземні виробники зможуть повернути до 17% витрат на кіно, вироблене на території України. Це дає таку собі надію на інтерес зарубіжних кіновиробників до співпраці з Україною та на зростання обсягів спільного виробництва. А далі чимало залежить від політики держави в галузі кіно.