«До» і «після» — це взагалі два окремих життя. По-перше, я тепер точно знаю, що можу знадобитися на війні, що можу бути корисний у складній ситуації, що опанував військову професію, що я вже на передовій своя людина. Словом, вмію воювати, і це дуже важливо. По-друге, відкрив для себе Захід країни. Я ж сам із Донбасу: народився в Дружківці, сім років жив у Дебальцевому, а до школи ходив уже в Мар’їнці. На фронті познайомився з вихідцями із Західної України. Виявляється, це дуже цікавий край. По-третє, я виїхав із села, а так, може, і до смерті там жив би. А хотілося ж чогось більшого, побачити світ трохи… І тут мене війна випхала звідти. По-четверте, я став бізнесменом, маємо тепер із дружиною свою справу. Та головне — у мене є сім’я… Знаєш, тільки позитивні зміни. Негативних немає. Як каже моя мама, все, що Бог дає, на краще».
«Усе» починалося з історії. Михайло з дитинства захоплюється подіями минулого. Більшість книжок, які читав і читає, на історичну тематику: війни, революції, атмосфера давніх часів, тодішні побут і традиції. Інтерес до цього зрештою спонукає юнака одразу після школи вступати на історичний факультет Донецького університету. Не пройшовши туди, він шукає й знаходить інший спосіб зближення з історією. Ним стає реконструкція.
«Усі чоловіки в душі або мисливці, або воїни. А зброя — то ж завжди дуже цікаво. Мені хотілося до цього якось наблизитися матеріально. Помацати, зрозуміти, що воно таке», — пояснює чоловік. Після того як Донецький клуб реконструкції розпався, Михайло став учасником Київського 172-го полку, брав участь у відтворенні боїв 172-го полку Вермахту в Другій світовій війні, 172-го полку Червоної армії, 172-го полку Російської імператорської армії в Першій світовій війні, 2 полку легіону «Вісла» наполеонівської армії. Окрім того, сьогодні відроджується реконструкція громадянської війни в США, і є задумки зробити 172-й Пенсільванський полк. Завдяки цій діяльності війна була постійною і важливою складовою життя Михайла, а згодом стала і його реальністю.
Читайте також: Яскравий діалог вулиці
Одразу після Майдану майбутній артилерист долучився до Самооборони Сватівського району Луганської області. Найважчим спогадом того періоду вважає мітинг проукраїнських сил у Рубіжному: «Дуже добре пам’ятаю, як привезли автобусом тітушків, п’яних, обкурених, і як вони розганяли ту акцію. Їх було там до 200 осіб, а на мітингу близько 150 людей (я приблизно по головах полічив). І, як завжди, мами з візочками, дідусі, бабусі, дітвора, молодь. Молодики ловили їх, били. А нас в охороні було лише п’ятеро. Кричали людям, щоб тікали, розходилися… Бо що ми могли тоді вдіяти проти такої маси?! Вони виривали з рук прапори і держаками били по головах усіх підряд. Для мене тоді це було дно. Розумієш? Кажуть, що дна немає. Але тоді… Дно є. Коли я вже на війні відправляв снаряди та міни в той бік і в голові час від часу з’являлося: «Блін, я ж все-таки людей вбиваю», одразу згадував мітинг у Рубіжному. Після того хотілося відправляти снарядів ще більше».
На фронт Михайло потрапив на початку серпня 2014-го завдяки друзям по реконструкції, які на той час уже перебували в «Правому секторі». У розпалі саме був добровольчий рух: з’являлося багато різних структур, з-поміж яких Михайло обрав 5-й окремий батальйон Добровольчого корпусу. У складі ДУКу виїхав до смт Піски Донецької області. І хоча характер бойових дій на той момент не передбачав систематичного використання артилерійських сил, було зрозуміло, що найближчим часом фронт цього потребуватиме. Тому чоловік, уже маючи псевдо el Gato (з іспанської кіт), який доти абсолютно нічого не знав про артилерію, одразу сказав командирові роти на псевдо Гатило, що хоче бути артилеристом. Поступово в батальйоні з’являлося необхідне озброєння: міномет «Васильок», СПГ, гармати. І el Gato вчився працювати з усього, одразу використовуючи знання на практиці. У середині жовтня керівництво батальйону вирішило сформувати окрему роту вогневої підтримки, до якої мали входити гарматні та мінометні розрахунки. І Михайла призначили старшим, адже до цього моменту він мало не напам’ять вивчив посібник з експлуатації гармати «Рапіра», демонструючи напрочуд серйозне ставлення до справи. «А як інакше? Війна — це, по суті, робота. Важка, небезпечна. І тому треба бути якомога свідомішим та відповідальнішим».
Читайте також: Мата Харі з Краматорська
Через любов до музики el Gato артилерійську батарею називав «Оркестром», а мінометну — «Джаз-бендом». Музикою війни керував близько півроку. А далі… Відхід українських сил із Донецького аеропорту, з одного боку, і помітне нарощення сил української армії, з другого боку, стають причиною переосмислення ролі добровольців на передовій. Михайло розумів: усе, що було в його силах зробити на цьому етапі війни, він уже зробив.
Майже одразу після повернення Михайло одружився. Його обраницею стала київська журналістка Ольга Годованець, яка кілька разів приїздила в Піски, щоб зняти документальний фільм про жінок, що воюють. Там майбутня пара і познайомилась. Ольга згадує, що почула псевдо el Gato у перший же день, коли приїхала на базу батальйону. Річ у тім, що тоді ж прибули режисери Леонід Кантер та Іван Ясній, які саме починали працювати над стрічкою «Добровольці божої чоти». І от перед відправленням у Піски колеги Ольги та добровольці обговорювали цікавих персонажів, із якими обов’язково треба поспілкуватися. Другим у списку імен після Дмитра Яроша був el Gato. «Зустрілися поглядами, потисли руки, представилися. До мене повернулося обличчя з білозубою усмішкою Чеширського кота. Жодного пришвидшеного стукоту серця, жодних зайвих емоцій, неймовірний внутрішній спокій, і перша думка, яка промайнула в голові: «Ось, нарешті, ми й зустрілися, і в цьому житті також!» — так Ольга описує першу зустріч із майбутнім чоловіком.
Деякий час подружжя разом працювало в Національному історичному музеї: Михайло інженером, Ольга у відділі зв’язків із громадськістю. Але згодом на обрії з’являється щось набагато цікавіше. забігаючи наперед, слід зазначити, що Михайло з дитинства вміє працювати з деревом, а вже після закінчення сільськогосподарського інституту влаштувався на роботу в колгосп, де майже шість років працював начальником деревообробного цеху. Зважаючи на це, Ольга запропонувала Михайлові відкрити власну справу — створювати вироби з дерева. І хоча чоловік ніколи раніше не розвивав власного бізнесу, на пропозицію радо погодився. Так з’явилася «Майстерня хатнього духа». Сміючись, «іспанський кіт» (як називали Михайла на війні) каже: «Я — тільки цвяхи, дошки та шурупи. Решта — Оля». Завдяки їй і зародилася ідея, сформувалася концепція, ведуться всі переговори із замовниками. Власне, автор назви також вона: «Назва виникла задовго до зустрічі з Мишком. Моє прізвище Годованець, і одне з його значень — «хатній дух», той, кого годують, а він береже лад у домі. Я мріяла мати спільну справу з чоловіком, але не уявляла, як це! А коли ми з el Gato почали наше спільне життя в мирі, за сотні кілометрів від війни, справа і назва виникли, як наша з Мишком зустріч».
Читайте також: У політику із студентського «движа»
У «Майстерні хатнього духа» роблять речі, які складно знайти в магазинах. Тільки з натурального дерева і за старими технологіями, які створюють відповідний настрій. Серед найцікавіших замовлень — винарня у вигляді човна в стилі hi-tech або ж копії цікавих старовинних сервантів. Також Ольга зауважує, що напрочуд цікавим досвідом є робота над меблями за фотографіями понад сторічної давності. Так вони виготовляли конторки для київської подарункової крамниці на Андріївському узвозі. Нині «Майстерня хатнього духа» має замовлення ще від трьох сувенірних лавок на автентичний дерев’яний посуд. Також працює над невеличкою партією різних декоративних речей, як-от ліхтарі або ж ключниці.
За три роки подружнього життя в Ольги та Михайла з’явилося двоє дітей: Степан і Меланія, які від самої появи на світ разом із батьками та найближчими родичами беруть участь в атмосферних фотосесіях. За три роки після війни тільки позитивні зміни. Бо, як каже мама Михайла, все, що Бог дає, на краще.