Ваша акція на підтримку Олега Сенцова, що почалася 14 вересня, щодня приводить під стіни російської амбасади французьких режисерів та акторів, операторів та продюсерів, сценаристів та письменників, філософів та громадських активістів… Як сталося, що ви зацікавилися справою українського режисера й вирішили розпочати боротьбу за його звільнення?
— Про Сенцова я дізнався від англійців на другий день після його арешту в травні 2014-го. Тоді режисера шукали по психіатричних лікарнях, де тільки можна, поки не дізналися через три тижні, що росіяни його заарештували. Я на той момент не знав, хто це. Почав шукати через Google та знайшов, що він зняв фільм «Гамер», який можна було побачити лише на деяких європейських фестивалях. Так вийшло, що я цю стрічку не бачив. Захотів подивитися, бо думав, що саме вона й стала причиною його ув’язнення. Тоді я займався допомогою іранській режисерці, яка за складом характеру дуже схожа до Сенцова: такий самий вік і темперамент. Але її справді ув’язнено за фільми на сім років. Згодом вдалося знайти копію російською із субтитрами нідерландською — цю версію, здається, показували в Роттердамі. Слів я не розумів, але їх там і небагато. Відчув одразу, що стрічка автобіографічна, і вона зачепила мене.
Виникли якісь паралелі з власним доробком та особистим досвідом?
— Так! Передовсім актор, що грає головного героя, є майже копією виконавця провідної ролі, який залучений у моєму другому повнометражному фільмі. Тільки мій актор польського походження. Коли я побачив перший крупний план на екрані, то відчув шок. Другий момент — цей фільм схожий на ті, що знімають у нас. Він авторський, малобюджетний, дуже особистісний і підштовхує до спогадів про власну юність. У французькому кіно є потужна традиція: практично всі наші відомі режисери перший фільм зняли про свої дитячі або підліткові роки. Згадаймо хоча б «400 ударів» Трюффо.
Читайте також: Розмежуватися, щоб об’єднатися
Я також, не порівнюючи себе з великими, створив три стрічки — одну короткометражну та дві повнометражні — про дитинство та юність. Така тенденція наявна не лише у французькому чи європейському кіно. Багато хто з режисерів відчуває потребу зрозуміти себе-підлітка, усвідомити, що саме нас привело до кінематографії. Автобіографічність у фільмі Сенцова очевидна. Я не знаю, що конкретно він домислив, а що є автентичним із його життя в «Гамері», але впевнений: Олегові вдався потужний мистецький твір.
Сенцов, як і його герой, захоплювався комп’ютерними іграми, навіть був чемпіоном України, згодом відкрив у Сімферополі перше інтернет-кафе, куди приходили грати такі самі підлітки, яких ми бачимо у фільмі. Багато що дає привід припускати, що Олексій Косов — це дуже багато в чому юний Олег Сенцов.
— Так, особливо останні кадри, де ми бачимо, як Олексій, головний герой, роздивляється свої призи — чотири трофеї на стінній шафі. От я впевнений, що ці кубки належать особисто Сенцову. Даю руку на відсіч! У моєму фільмі також є плани з призами: я використав свої для декорації. Коли мені випала можливість нормально подивитися «Гамера», то я подумав, що міг би зустріти автора на будь-якому фестивалі, кожен із нас подивився б роботу іншого й ми мали б добре потоваришувати, бо в нас чимало спільного. Сила кіномистецтва в тому, що між режисерами цілого світу існує досить потужний зв’язок — це наш глобальний погляд на суспільство та загалом на світ. І хоч би де ми були, у якому куточку земної кулі, а я багато спілкувався з колегами з Тайваню, Гонконгу, із Японії та Північної Європи, навіть коли не маємо єдиної мови, можемо спілкуватися без слів, за посередництвом фільмів. Візьмемо тему самотності міських мешканців. Кінематографісти з різних куточків земної кулі по три-чотири роки кожен працюють над своїми стрічками, і виявляється, що чимало з них, не змовляючись, обрали ту саму тему. Кожен своєю мовою розповідає про страхи та емоції, що характеризують добу. «Гамер» — саме з таких фільмів. Він досліджує проблематику, спільну для цілого покоління. Я подивився його та відчув Сенцова неначе рідним — членом нашої великої кінематографічної родини.
Читайте також: Пилип Іллєнко: «Головні наші проблеми — це некомпетентність, неефективність та інфантилізм»
Справді, проблема підліткової залежності від комп’ютерних ігор, про яку розповідає Олег Сенцов у «Гамері», актуальна для багатьох родин. Не тільки мама Олексія почувається безпорадною в пошуках спільної мови із сином, який ніби відгородився від світу, — чимало батьків сьогодні можуть впізнати в Жанні Косовій себе.
— Актуальність проблеми — лише перший рівень прочитання роботи Сенцова. Коли я дивився стрічку «Гамер», упізнавав те почуття самотності, що відчував підлітком. Хоч мова про різні країни та різні часи. Я виріс, коли комп’ютерних ігор не існувало, моя пристрасть була іншою — кіно. Я також прогулював школу, але щоб піти не до комп’ютерного клубу, а до кінотеатру. Сенцов створив інтернет-кафе у своєму місті, а я кіноклуб у своєму селі, щоб показувати фільми, які не демонстрували в місцевих кінотеатрах. Мені вдалося показати «Залізну людину» Анджея Вайди та навіть запросити до нас славетного режисера, який тими днями гостював у Франції. Вайда приїхав на запрошення 15-річного підлітка на показ фільму! Це мало непередбачувані наслідки: фото з Вайдою потрапило на першу шпальту місцевої газети, що стало неспростовним доказом мого чергового прогулу. Отже, зі школи мене вигнали.
Як і Олексія — головного героя «Гамера».
— Саме так! Щоб зрозуміти суспільство, світ, треба на якийсь час усамітнитися та подивитися на ситуацію ніби з відстані. Кінематографісти, режисери часто мають непросту долю, бо мистецтво кіно потребує певної самоізоляції. Французький соціолог та педопсихіатр Борис Цирюльник добре пояснює цей феномен у книжці «Чудове горе». Йдеться про психологічний механізм, що перетворює страждання на життєдайну силу. Він зауважив, наприклад, що чимало видатних письменників рано втратили батька й саме цей травматизм став поштовхом для творчості. Горе таким чином стає не те щоб шансом, але імпульсом і складовою майбутнього успіху.
Читайте також: Пацієнт радше живий
Олег Сенцов втратив свого батька студентом.
— …І його персонаж, Олексій, живе лише з матір’ю. Ця паралель мені тим більше впала в очі, що і я втратив тата в шестирічному віці. Сенцов, до речі, починав як письменник. Він керував своїм інтернет-кафе і писав новели, оповідання. Але чогось йому бракувало. Очевидно, він потребував зображення, щоб найточніше передати свої відчуття та думки. Свого часу я також намагався писати й зрозумів, що справді моє — це фільми. Ота підліткова самотність, інтровертність, мовчазність головного героя фільму «Гамер» неймовірно промовиста.
Отже, акція солідарності з Олегом Сенцовим у Франції, яку ви ініціювали, почалася з того, що, подивившись єдиний фільм цього режисера, ви відчули себе близьким до нього світоглядно?
— Не я один. Будь-який режисер упізнає це відчуття розриву з родиною, самотність, замкненість, про які розповідає «Гамер». Насправді саме тим підліткам, які здаються закритими, найбільше потрібно висловитися. Саме це відбувається з персонажем Сенцова. Він віддаляється від світу щораз більше, але саме в такий спосіб знаходить власний шлях. Усі справжні мистецькі твори — і книжки, і фільми — часто відповідають різними мовами та в різний спосіб на виклик часу. Кіно, яке має світовий успіх, — це завжди те, що з’явилося в потрібний час, не завчасно й не запізно. Такі стрічки стають суспільними феноменами. «Гамер» правомірно буде визначити як міні-суспільний феномен. Він повністю збігся з періодом, коли молодь упізнає себе в історії, яку він розповідає. Аналогічно відбувалося з фільмами Трюффо, наприклад.
Читайте також: Клаудія Ландсберґер: «Те, що ми в себе вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак»
Ви організували перегляд стрічки Сенцова під самими стінами російської амбасади. На цю не лише мистецьку, а й політично-протестну акцію зібралося, може, осіб із 60–70. Нещодавно у Французькій кінематеці фільм показали вдруге. Але чи багато французів можуть сьогодні його подивитися?
— Я знайшов дистриб’ютора, який забезпечить прокат як «Гамера», так і документальної стрічки «Процес» Аскольда Курова про суд над Сенцовим. Перегляди супроводжуватимемо дебатами. «Гамер» добре вписується до традиції авторського кіно, він знайде свого глядача у Франції.
Як сприйняли український фільм ваші колеги-режисери?
— Більшість зворушена. Хтось вказує на недоліки, не без цього. Я сказав би, що «Гамер» дуже європейське кіно: за стилістикою, за жанром, за тематикою. У ньому стільки спільного з автором, що колеги казали, мовляв, майже фізично відчували присутність Сенцова: і в залі кінематеки, і на дитячому майданчику поблизу амбасади РФ.
«Гамер» — це перший український фільм, який ви бачили?
— Ні, я добре знаю творчість Сергія Параджанова, обожнюю його «Тіні забутих предків». Мені відомо, що нині в Парижі можна подивитися «Донбас» Сергія Лозниці. Але поки що просто не встиг піти на цей фільм.
Читайте також: Жан-Клод Маркаде: «Мистецтво справді поза часом, проте воно має коріння»
А інші французькі кінематографісти та актори, які по черзі голодують, кожен добу, під посольством Росії на знак солідарності із Сенцовим, вони щось знають про Україну? Не лише про війну з Росією, яка триває вже п’ятий рік, а й про українське кіномистецтво? Усі ці люди підтримують Олега з корпоративної солідарності чи з політичних мотивів?
— Хто як. Я не казав би про чистий корпоративізм. Щодня у світі когось заарештовують, щодня хтось потрапляє за ґрати через свої погляди. Кілька днів тому ув’язнили керівника телеканалу в Узбекистані, наприклад. Ми, люди кіно, регулярно підтримуємо режисерів, сценаристів, журналістів, яких позбавлено волі. У випадку із Сенцовим, оскільки він є режисером, ми сприймаємо його як члена нашої великої кінематографічної родини та боремося за нього, як за свого.
Наскільки усвідомлюють всі ті, хто бере участь у ланцюговому голодуванні, що Олег Сенцов не лише талановитий режисер, а й послідовний захисник територіальної цілісності України, який бореться за звільнення всіх інших політичних в’язнів, що їх утримує у своїх тюрмах Московія, і заперечує анексію Криму?
Наскільки свідомо французькі кінематографісти долучаються до політичних вимог митця?
— Відповідь на це запитання дасть прокат фільму «Гамер» у Франції. Поки що дуже мало режисерів подивилися цю стрічку. Справді, більшість учасників протестної акції бачать у Сенцові насамперед колегу, затим дисидента. Ті, хто був на переглядах, відкрили його для себе і як людину, яка розповіла нам про молодь країни, яку ми не знаємо. Отже, можна сказати, що багато хто завдяки цьому фільму відкриває для себе Україну. Французькі діячі кіно по-справжньому змобілізувалися на підтримку Олега, коли він почав голодування. Я розумію і його участь у Євромайдані, і бажання захистити свою країну від Росії…
Читайте також: Маріон Дерінґ: «На режисерах лежить мовчазна відповідальність розповідати чесні історії»
Як ви вважаєте, чи існує мистецтво поза політикою та, зокрема, кіно поза політикою?
— Ні. Я в це не вірю. Мистецтво існує, щоб долати байдужість. Щоб звертатися до суспільства, навіть якщо це не робиться відверто в лоб. Навіть навпаки: фільми з чітким політичним меседжем якраз не сприймаються, їх вважають рекламою. Натомість існують непогані стрічки з політичною сутністю, але без меседжа. «Гамер» не містить меседжа. Проте це дуже політичний фільм у тому сенсі, що промовисто описує ситуацію в країні, не вказуючи пальцем, хто винний. Він так розповідає про життя в Україні у 2011–2012 роках, що з нього дуже легко зрозуміти, чому відбувся Євромайдан. Можна також сказати, що в певному сенсі, не ставлячи такої мети, Сенцов просуває українське кіномистецтво. Він зацікавлює своєю країною тих, хто мало що сьогодні про неї знає, але, подивившись талановиту стрічку, захоче дізнатися більше.