Охочих бути гетьманом чи президентом в Україні не бракувало ніколи. Тому найближчі вибори глави держави навряд чи стануть скромнішими, ніж попередні, за кількістю кандидатів. Уже більш ніж десяток претендентів заявили про своє бажання ощасливити українців, хоча кампанія ще й не почалася. А якщо врахувати, що стартуватиме вона 31 грудня й період зголошення припаде на свята, можна сподіватися справжнього буму заявок. Єдиний запобіжник, що здатен зупинити потік на вибори потенційних рятівників країни, — чимала сума грошової застави, яку треба сплатити перед поданням документів у ЦВК і яка в разі поразки не повертається. 2,5 млн на дорозі не валяються.
Що змушує йти на вибори важковаговиків — зрозуміло. Петрові Порошенкові, який досі тримає інтригу й оголосить про рішення балотуватися вже після початку кампанії, відступати насправді нікуди. Спробувати щастя вдруге — святий обов’язок. Юлія Тимошенко теж не може проігнорувати свій шанс стати президентом. Це її мрія і, ймовірно, сенс життя. Рейтинги твердять, що вона наразі найпопулярніший кандидат серед усіх сущих. Соціологія вселяє оптимізм і в Анатолія Гриценка.
Читайте також: Невидимий електорат. Як проголосувати переселенцям та іншим мобільним громадянам
Власне, рейтинги цього разу натякають багатьом. І Святославу Вакарчукові, який, як і Порошенко, тримає інтригу, дістаючи задоволення від процесу. І коміку Володимиру Зеленському, якого підлі соціологи вперто розкручують, попри його публічне відречення від можливості балотуватися. І навіть співголові Опоблоку Юрію Бойку, який уже, якщо вірити пліткам, приміряє на себе піджачок прем’єр-міністра, розуміючи, що президентом у постмайданній країні все-таки не стати. До цієї когорти треба ще обов’язково вписати чільних діячів популістського руху Вадима Рабіновича, що не втомлюється триматися «за життя», але вже морально готовий повернутися в лоно екс-регіоналів, і радикального Олега Ляшка, який не може відмовити собі в задоволенні побрикатися на грандіозній тусовці.
Як показує досвід, є чимало людей, які, стовідсотково знаючи, що шанси перемогти в них рівні нулю, братимуть участь у грі під назвою «вибори». Навіть якщо це коштує трохи грошей. Крім лідерів перегонів, а також тих, хто наступає їм на п’яти, є ще чимало цікавих кандидатів, чий рівень підтримки, якщо вірити опитуванням, коливається на рівні соціологічної похибки. Чому вони це роблять — загадка. Але розгадати її не так вже й складно, якщо придивитися, які інтереси конкретний претендент переслідує та які бонуси в результаті отримає.
По-перше, нехай нікого не вводить в оману рейтинг. Порядок цифр, про який доводиться говорити, вказує на те, що шанси перемогти можуть бути чи не в кожного. Усе залежить радше від доступу до чарівної скриньки під назвою «телевізор» або іншої можливості достукатися до сердець мільйонів і вміння запропонувати їм такий лотерейний білет, від якого неможливо відмовитися. Якщо в найрейтинговішої Юлії Володимирівни якихось десять із хвостиком відсотків, а в тих, хто хапає її за косу, і того менше — 8–5%, то це явно не показники всенародної любові, якою мав би втішатися президент. По-друге, олімпійський принцип «головне не перемога, а участь» теж ніхто не скасовував. І більшість безнадійних саме його й дотримується. Адже участь у виборах — це ще й маса бонусів, ціна яких у «мирний час» набагато вища, ніж ті нещасні 2,5 млн. Хоч би скільки кандидат витратив на кампанію, про нього так чи інакше дізнаються. Тому якщо є бажання залишатися на плаву та взяти непоганий результат на найближчих парламентських перегонах, ласкаво просимо в кандидати в президенти.
Читайте також: Ремонт на ходу
Іноді це і є головною метою участі. Саме з таких міркувань, мабуть, вирішили засвітитися борці за Марксову спадщину християнський соціаліст Михайло Добкін, просто соціаліст Ілля Кива та найпростіший соціаліст Сергій Каплін. Звичайно, окрім поторгувати обличчям, у них, можливо, є ще й особливе завдання. Зіграти на полі якогось значнішого гравця та відтягнути на себе трохи голосів. Така робота теж дає дивіденди. І навіть якщо хтось сумнівається, що Кива, Каплін чи Добкін справді можуть когось до себе відтягнути, нехай не поспішає реготати. Кожен кандидат має залізне право засилати у виборчі комісії своїх представників, яких у потрібний момент може перепродати рейтинговішому кандидатові й отримати за це живі гроші. Такий бізнес процвітає віддавна, і більшість ним не гребує.
Але повернімося до реклами з прицілом на парламентські вибори. За незначним винятком, таку мету ставлять собі чи не всі кандидати в президенти, явні та поки що таємні. Навіть Порошенко або Тимошенко. Для них, щоправда, ця опція не стоїть так критично, як, скажімо, для регіонала Олександра Вілкула, його екс-колеги Вадима Рабіновича, позафракційного генерал-майора Віктора Чумака, пронумерованого Геннадія Балашова, подружки олігарха Віктора Пінчука Інни Богословської, екс-голови СБУ Валентина Наливайченка, співвласника Буковелю Олександра Шевченка, українофоба Євгена Мураєва, олігарха-основ’янина Сергія Тарути чи самопомічного Андрія Садового. Але якщо останнім насамперед ідеться про те, щоб накачати собі рейтинг і потім використати його для можливих торгів і розкрутки, то для перших двох важливо в разі перемоги не опинитися сам на сам із ворожим оточенням, а протягти на плечах якомога більшу команду.
Хто представлятиме націоналістичний спектр на виборах президента, поки що не зрозуміло. Є висуванець «Першого національного українського конгресу», снайпер із Майдану та комбат батальйону «Захід-2» Іван Бубенчик, але чи підтримають його інші націоналістичні сили, не ясно. Наразі країна все ще перебуває в очікуванні можливого єдиного кандидата від об’єднання «Свободи», «Національного корпусу» та «Правого сектору». У разі якщо їм не вдасться домовитися, побачимо в списку і Олега Тягнибока («Свобода» жодного разу не пропустила перегони), і Андрія Білецького. Вони, найімовірніше, теж використовуватимуть свою участь як плацдарм для підготовки електорату до парламентських виборів.
Читайте також: Підводні рифи праймеріз
Ну й на закуску неможливо не згадати таких одіозних постатей, як Роман Насіров, фанат картатих пледів, і Надія Савченко, що не облишає політичних амбіцій, попри ув’язнення. Вони теж висловили бажання спробувати сили в перегонах. Гучне кримінальне сьогодення — не єдине, що їх об’єднує. Головне — це бажання відбілитися, а для Савченко — ще й вийти на волю. Попри те що шансів на перемогу ні в першого, ні в другої немає, кандидатську трибуну можна чудово для цього використати.
А втім, розглядати кандидатську палітру лише крізь призму самореклами було б занадто просто. Багато з персонажів, попри свою показову самодостатність, є лише пішаками великих олігархічних команд. Картинка буде повнішою, якщо врахувати й ці тонкощі. Інна Богословська має свою історію стосунків із Віктором Пінчуком. В орбіту цього олігарха часто вписують і Святослава Вакарчука (за іншими даними, він є протеже Михайла Фрідмана). Зеленського, Купрія та Шевченка зараховують до сузір’я інтересів Ігоря Коломойського. Те саме з Вілкулом і Ляшком, за якими тягнеться хвіст Ахметова, Мураєвим і Рабиновичем — підопічними Медведчука, Бойком і Капліним, чиїм патроном є Льовочкін, і Добкіним, за яким стирчать вуха Новинського. Усі вони нібито йдуть від різних політичних сил, служать різним патронам, але, по суті, є представниками єдиного проросійського лобі, керованого з Кремля. Така розшарованість — доволі виграшна технологія. Попри всі розмови про потребу об’єднання, які затіяв Рабінович, шансів пролізти в усі щілини Ради єдина проросійська банда не матиме. Натомість зайти мобільними групками, розвівши лохів, як кошенят, цілком реально. Загалом кажучи, ідеться про використання президентських виборів як плацдарму для взяття парламенту, розкрутки партійних та персональних проектів і виявлення найперспективніших гравців із прицілом на майбутнє. Хочете зміни еліт — будь ласка. Але в межах недоторканного олігархічного клубу.
Звісно, завжди є частина кандидатів, які не вписуються в цю схему. Але навіть якщо вони позбавлені корисливих цілей і мають найблагородніші наміри, однаково приречені на маргінес. Вибори виграє той, хто волає з телевізора та білбордів. На жаль. Українська політика огидна й брудна, а більшість суспільства все ще залишається піддатливою до пропаганди й брехливої реклами, має препаскудну пам’ять і не здатна простежити причинно-наслідкові зв’язки своїх розчарувань і невдоволення. Тому заява Мішеля Терещенка, нащадка українських промисловців і меценатів, який народився в Парижі, прийняв українське громадянство та був обраний мером Глухова, про те, що він іде в президенти, бо хоче демонтувати наявну олігархічну систему й не бачить серед інших кандидатів людини, здатної реформувати країну та побороти корупцію, на цьому тлі звучить трохи наївно. Можливо, він і був би непоганим главою держави, але є один нюанс. Пробитися крізь багаторівневу оборону йому не вдасться. Для цього щонайменше потрібні роки титанічної боротьби, щоб змінити свідомість виборця. Схожа історія й із Романом Безсмертним, який намагається пропагувати «перезапуск» країни. До його ініціатив мало хто прислухається. Бої гігантів гучніші й помітніші.