«Суспільне» почали відключати від аналогового сигналу. У чому ви бачите причину таких відключень і в який спосіб вирішити цю проблему?
— Відключення аналогового мовлення — правильне рішення. Україна має модернізуватися й позбутися застарілих технологій. Але варто було б, враховуючи всі наші обставини, зробити певний перехідний період. Аналогове мовлення все ще є важливим для містечок із населенням 50 тис. і менше. Ніхто до пуття не знає, у скількох людей сьогодні є тюнери для цифрового мовлення. За Януковича перед виборами роздали 3 млн пристроїв, потім цю програму згорнули. Я не хотів би, щоб нинішня влада замість гречки роздавала тюнери, але малозабезпечені верстви мали б у якийсь спосіб їх отримати. Не варто забувати про право людей на безплатну інформацію. Так, є інтернет, але доступ до мережі також не безплатний. Нам нині часто закидають: чому ми повинні за свої податки утримувати ваш канал?! Але за нього кожен громадянин платить у середньому 68 к. на місяць, а за інтернет — близько 100 грн, і ніхто не обурюється. Тому бодай один канал, такий як наш, мусить бути доступний, а замість нього в сільській місцевості нині чорний екран.
Ми ведемо діалог із владою: поверніть нам сигнал, ви самі не виділили для нас гроші. Для оплати всіх трансляцій НСТУ потрібно 330 млн грн на рік, проте виділено й передбачено в плані бюджетних асигнувань лише 54,7 млн грн. Розтягували цю суму, як могли. Ми писали, говорили з уповноваженими органами. У липні сподівалися на перепланування бюджету — не дочекалися.
Читайте також: Дефіцитний еталон
Тут є елемент інформаційної кампанії. Ви вже напевне чули таку версію, що аналогове мовлення відключають спеціально під вибори. Це, зрозуміло, чутки, але й репутаційні втрати влади. Хіба там цього не розуміють?
— Будь-якій владі ми не є корисними, і вони через це дуже сердяться. Сьогодні нейтральне ЗМІ в нашій країні українські політики не сприймають. Вони звикли до того, що медійний ринок розподілений чітко за прізвищами, а тут раптом є велетенський ресурс, який нікому персонально не належить, їм із цим важко змиритися. Спілкуюся з депутатами на бюджетному комітеті й чую від них: «А де наші 20 хв в ефірі?». Вони як ніхто мали б розуміти засади функціонування «Суспільного», але для них актуально: дайте щось нам — і ми вам що-небудь запропонуємо натомість.
Ні для кого не секрет, що УТ-1 і його реінкарнації тривалий час були частиною адмінресурсу. Хіба не звідти тягнеться ця інерція в сприйнятті телеканалу політиками й глядачами? Що змінилося у вашій компанії, щоб позбутися такого іміджу?
— Ми років на п’ять запізнилися з реформою в нашій сфері, а медійні технології дуже стрімко розвиваються. Акценти зміщуються в бік окремих невеликих форматів. Змішуються поняття монітора й екрана. Уперше цього року перегляди відео в інтернеті й перегляди ТБ в Україні стали приблизно однаковими.
На «Першому Національному» ще зовсім недавно не розуміли, що таке сайт і для чого потрібна диджитал-платформа. У бюджеті всі ці речі навіть технічно прописати було неможливо! Ми змушені реформувати класичні медіа й реагувати на актуальні виклики.
У політичному вимірі — усе, як ви сказали. Канал справді був частиною адміністративного ресурсу. Привчити політиків до того, що тепер це не так, украй важко. Вони, як і раніше, тяжіють до «договорняків». Я не можу бути корисним Петрові Олексійовичу Порошенку, хоч би ким він був. Коли йдеться про президента країни — інша річ, але я не хочу говорити про прізвища. Важко визначити, де межа між президентською виборчою кампанією (а вона розпочалася) і діяльністю глави держави. Коли висвітлюємо його роботу, нас починають критикувати: а чому ви іншим політсилам приділяєте менше уваги?
Рік — дуже короткий час для становлення такої інституції, як «Суспільне». Але ми зробили чимало та прийняли велетенську хвилю ненависті на себе. Але навіть президент, перебуваючи в Кропивницькому в ефірі суспільної радіокомпанії, змушений був сказати: «Я бачу зміни». Однак про фінансування «Суспільного» розмовляти не схотів.
Держава взагалі може бути ефективним власником?
— У жодному разі не може. Я в цьому глибоко переконаний.
А приклад ПриватБанку для вас непереконливий?
— Ви серйозно?! 160 млрд грн — це бюджетні гроші, наші з вами податки вгатили туди! Я розумію, що банкрутство банку мало б катастрофічні наслідки, але не слід вважати цю суму відкупу від попереднього власника вдалим прикладом. Ринок жорстокий, він не пробачає таких менеджерських рішень. Каха Бендукідзе абсолютно справедливо казав: «Продавайте все, окрім своєї совісті». Він навіть Нацбанк вважав зайвою ланкою: ринок має розібратися з банками, нехай слабші загинуть. Це жорстокий підхід, але він урятував би країну на перших кроках.
Плюс маємо інший приклад — Ощадбанк, він усі 27 років у держвласності, але й близько не дотягує до рівня провідних приватних банків.
Читайте також: Шлях до деградантства
Як конкурувати з олігархами на телеринку?
— Телебачення — це неглибокий засіб масової інформації. Краще читати, ніж дивитися. Але й наші друковані медіа небездоганні: спостерігається боротьба за емоційні заголовки, далі яких ніхто не читає. Телебачення є виключно розважальним засобом донесення інформації. У «Суспільного» інше завдання. Не забуваймо, що країна цінує ТБ і довіряє йому. Ми конкурентоспроможні. У нас у правлінні є представники інтелектуального середовища, які виступають за чистоту, дотримання високих професійних стандартів, а є й ті, хто каже нам: «Ми працюємо на ринку, а не на Марсі, маємо враховувати наявні тенденції». Таким чином, ми отримуємо необхідний баланс. У нас є й свої переваги перед приватними медіа: наші журналісти мають більше свободи.
Ми дуже залежні від бюджету. Якщо приватний канал наприкінці року має бюджет на наступний і може планувати свою майбутню діяльність у певних фінансових параметрах, то ми працюємо в принципово інших умовах. Сьогодні нам у бюджетному комітеті кажуть: «Ми ж вам прописали згідно із законом 1,832 млрд грн». Ніби я не знаю! Написати на папері можна що завгодно. Торік написали 1,534 млрд грн. Насправді ж ми отримуємо половину цього, половину зрізали на етапі ухвалення в Раді. Наш горизонт планування такий: дотягнемо до Нового року чи ні? Заборгованість НСТУ перед Концерном РРТ за отримані послуги з трансляції телепрограм становить майже 69,4 млн грн.
Треба вже тепер думати про трансляцію Олімпіади в Токіо 2020-го, чемпіонату світу з футболу в Катарі у 2022 році. Завжди ці спортивні події в Україні демонстрував саме наш канал. Досі було як: усі такі великі проекти йшли окремими рядками в бюджеті, а потім ділили ці гроші на «договорняках». Сьогодні така схема не працює. Ціна питання — мільйони євро, однак жодної конструктивної діяльності в цьому напрямі в органах влади не спостерігається.
Наскільки оновився кадровий склад вашої компанії за останній рік?
— В Україні дуже соціалістичний Кодекс законів про працю, тож проводити кадрові зміни вкрай важко. Ми скоротили 3 тис. людей, отримали через це 33 позови від працівників, що становить 1,79% загальної кількості звільнених працівників за процедурою скорочення. Частина з них досі в суді, решту ми виграли. Тепер маємо 10–15% абсолютно нових кадрів. Залишилися в компанії ті, хто згоден із політикою оновлення та реформ. Пішли найконсервативніші працівники.
Консервативні чи ретроградні?
— Консерватизм добрий за сталої системи, коли ж йдеться про совок, то немає чого й плекати. Ретрогради теж у нас є, але їх не критична маса. Узяти Львівську ТРК, яку я відвідав недавно: те, що я там побачив, — це небо й земля порівняно з тим, що було рік тому. Запитуєш у працівників: «Як вам працюється?». Усі задоволені, усе добре, але розумієш, що зовсім недавно вони працювали в геть інших умовах: продавали новини, порушували професійні стандарти. Ми пам’ятаємо цей бекграунд. В ідеалі потрібні зовсім молоді кадри, але їх ще треба виростити.
Читайте також: Магію в студію. Як працюють українські політичні ток-шоу
Чи існував «золотий вік» української журналістики?
— Мені здається, що так. Нашій моделі ньюзруму 200 років: ми маємо транспорт і авторів, продаємо аудиторію рекламодавцям, а аудиторії — ще й підписку. Із появою інтернету з’явилися мільярди авторів, монополія ЗМІ на поширення інформації зникла. Наприкінці 1990-х — початку 2000-х цінувалося й слово, й окремі персони. Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Ольга Чорна, Вахтанг Кіпіані, Лариса Івшина — усі вони представники тієї «золотої когорти». Усі ці люди працюють і тепер. Але щось змінилося. Не лише в Україні, а й в усьому світі.
Чим різняться журналісти 1990-х років, нульових і 2010-х? Можемо говорити про покоління?
— У шалених 1990-х роках усе було нове. Як подивитися тепер, то те, що робилося тоді, може видатися трохи смішним. Але на той час це були революційні процеси.
У 2000-х журналістика стала персональнішою, люди почали довіряти прізвищам. За часів Кучми бракувало свободи, але спостерігалася сталість, передбачуваність. Були правила гри, хоча й дуже погані. За Януковича правил не стало. Почався економічний диктат. Журналістів убивали менше, олігархи зрозуміли, що простіше купити, ніж замовляти кілерів чи залякувати. Тоді журналісти почали розбігатися по нірках. 2010-ті роки — доба безпринципності. Я став думати, що журналістика — не те, чим я хотів би займатися. З’явилося стільки людей… От блогери є частиною журналістики?
Я вважаю, що ні.
— А люди взагалі не відрізняють блогерів від журналістів.
Але водночас люди більше довіряють саме блогерам. Бо з журналістики зникає та персональність, про яку ви казали. Розвинулася така упередженість: усі медіа погані, а от є окремі люди, які самі собою несуть слово правди. При цьому справжні медіа працюють куди відповідальніше, на відміну від блогерів, які часто пишуть у стилі «дитина пізнає світ».
— Порвуть вас за такі слова! Але ви маєте рацію. Додам від себе: блогери торгують емоціями. Людина в потоці інформації відбирає те, що їй хочеться чути й бачити. А ми, ЗМІ, вимушені конкурувати з блогерами в емоціях, градус яких сягає нестерпних меж. Крик чутно — розмову ні, відео (бажано коротке) дивляться — текст не читають. Усе настільки поверхово, але довго так тривати не може. Попит на глибоку журналістику має відновитися. Нинішня ситуація скидається на ту, коли дитина, яка надумала, що шоколад найсмачніший, їстиме тільки його, але ж результат відомий. Так само й з інформацією: не буде, як раніше, але якийсь розумний баланс відновиться. Інакше все перевернеться з ніг на голову й ми отримаємо не окремих Фіцо, Орбана, Ердогана, Путіна, Трампа, а весь світ буде таким, як вони. Має спрацювати якесь природне регулювання.
Читайте також: Соцопитування показало, звідки українці отримують інформацію
З одного боку, є плебейський тренд: максимально розважатися, не заморочуватися серйозними проблемами, споживати інформаційний фастфуд. Із другого — є снобізм, окреслимо його такими фразами: «Я телевізор не дивлюся. Я не читаю українські ЗМІ». Як гадаєте, люди, які так кажуть, справді не читають і не дивляться чи просто вдають щось із себе?
— Думаю, що по-справжньому серйозні іноземні медіа в нашій країні читає кілька десятків людей, решта просто бреше. Не читати українські медіа означає не жити в Україні. Яким, на вашу думку, є баланс між розважальною та інтелектуальною аудиторіями?
Мені хотілося б, щоби було 70% на 30%, але скажу 80% на 20%…
— Насправді 96% на 4%.
Не забуваймо про такий процес, як трендсетерство. Саме ці 4% здатні формувати суспільну думку, створювати певну моду, на них дивляться ті 96% і хочуть бути схожими. І якщо вони в цьому наслідуванні бодай трохи відірвуться від своїх улюблених холостяків, товстунів тощо й бодай трохи подивляться чи почитають щось інтелектуальніше, це вже перемога, чи не так?
— Ми говоримо з вами про одне й те саме. Замінимо «інтелектуальне» й «розважальне» на «активне» й «пасивне» чи «пасіонеране» й «непасіонарне», і все стане зрозуміло. Приклад Майдану засвідчив, що ті 4% здатні перетягнути до себе 10–15% населення. Але ненадовго. Це природно. Утім, ми маємо працювати над тим, щоб ці 4% зростали надалі.
Як нам перемогти рупори Кремля NewsOne, «112», «Вести» так, щоб це не скидалося на свободу слова, щоб нас зрозумів цивілізований світ?
— Я не певний, що можна перемогти адекватними методами. Коли на тебе пруть із каменюкою, ти не можеш відбитися букетом квітів. Але коли візьмеш до рук важкий предмет, то теж ризикуєш перетворитися на бандита. Те, що робить Росія, — це пропаганда. Циніки кажуть, що ми маємо боротися симетричними методами й не відчувати страху. Russia Today — це медіа? Ні, це військовий підрозділ. Чи мають наші ЗМІ вирішувати питання протистояння в гібридній війні? Не впевнений. Це радше завдання Міністерства інформаційної політики, СБУ. Країна нині потребує оборони на всіх фронтах. Журналіст уміє працювати зі словом, зображенням — з усіма цими навичками можна займатися пропагандою, робити політику, але тоді треба піти з професії.
Читайте також: Вибори не головне
З боку держави в нас чимало зроблено для того, щоб обмежити російський інформаційний вплив: відключили їхні телеканали, інтернет-сервіси. Але серед нашої інтелектуальної чи, скажімо так, Facebook-спільноти залишаються значущими ресурси на кшталт «Медузи», у нас жваво обговорюють інтерв’ю Юрія Дудя. Це вказує на те, що ми, українські медіа, погано працюємо, чи це якісь нездоланні фантомні болі: без російського контенту ніяк?
— Наше ментальне поле тривалий час було зайняте. Заходом ми не надто займаємо свій мозок: треба й мову знати, і мислити інакше, і розуміти, що там відбувається. А з російським контекстом зв’язок триваліший. Якщо прибрати його хірургічним способом, то просто утвориться дірка. Для себе я вирішив так: ніщо сучасне російське мене не цікавить. Ліберальне воно чи яке завгодно інше — байдуже.
«Медуза» вміє спрощувати так, щоб її тексти були зрозумілі багатьом. Не до примітивного рівня, але вони здатні пояснювати складні теми. Нашим інтелектуальним медіа теж треба так працювати, щоб їх сприймала ширша аудиторія.
Але в сенсі впливу на масову російську аудиторію «Медузу» не назвеш ефективним медіа.
— Бо для російської масової аудиторії треба спрощувати до примітиву. Їх так привчили.