Юрій Луценко та Анатолій Матіос називали такі самі приголомшливі дані й щодо співвідношення військової техніки. Нині ці цифри в Україні вважаються аксіомою.
За всіма ознаками, перевага в силах на боці супротивника під Іловайськом справді була. Але там ніяк не могло бути майже 40 тисяч російських солдатів. Водночас в офіційних звітах Генерального штабу Збройних Сил України йдеться про те, що на Іловайському напрямку 24 серпня 2014 року вторглося 3,5–4 тисячі російських військових. І саме такі цифри значно ближчі до реальних.
Починаючи з 2 вересня 2014-го, коли займався організацією пошуку та вивезення українських бійців, які загинули під Іловайськом, я завжди запитував безпосередніх учасників подій про кадрових російських військових: що вони розповідали, як були вдягнені, які мали настрої тощо. В учасників боїв я завжди просив чітко згадати: де та за яких обставин відбувалися бойові зіткнення з російськими військами й за якою ознакою вони були ідентифіковані.
Значна частина місцевих мешканців, а також сепаратисти, які не були безпосередніми учасниками боїв за Іловайськ, російських військ просто не помітили. Угрупування вторгнення входило в Україну, минаючи контрольно-пропускні пункти та великі населенні пункти, а щойно дісталося до місця призначення — розташувалось у полях, намагаючись якнайкраще замаскувати військову техніку. Це зайвий раз свідчить, що росіян було не десятки тисяч (тоді не сховаєшся) , а лише тисячі.
Читайте також: Рахунок ворога під Іловайськом
Із 24 серпня на південь від Іловайська почали виникати сутички з російськими військовими. Успішними з них стали:
• бій із десантниками 98-ї повітрянодесантної дивізії РФ під Кутейниковим 24.08.2014, унаслідок якого було захоплено 10 солдатів;
• захоплення танку 6-ї танкової бригади під Агрономічним та знищення колони 8-ї механізованої та 31-ї десантно-штурмової бригад РФ під Многопіллям 26.08.2014, де було також узято в полон трьох осіб;
• бій у селі Червоносільське 29.08.2014 під час прориву «південної» колони з так званого Іловайського котла, унаслідок якого було знищено кілька одиниць російської техніки та взято в полон п’ять російських військових.
Проте трагічними для української сторони були:
• захоплення супротивником блокпосту 39-го батальйону на перехресті доріг між селами Чумаки — Олександрівка 24.08.2014;
• узяття російськими військами Дзеркального 25.08.2014, де загинуло дев’ять українських військовослужбовців;
• розбиття двох колон українських військ 28.08.2014, які намагалися прорватися на допомогу оточеним;
• подія, що нині відома як розстріл у так званому зеленому коридорі 29.08.2014.
За словами українських військових, які перебували під Іловайськом, на багатьох ділянках фронту між супротивниками встановився певний нейтралітет. Російські та українські військові могли візуально спостерігати один за одним. Перші деякий час намагалися маскуватись під ЗС України: вивішували український прапор, на своїй техніці малювали білі паралельні смуги. Але після виступу десятьох полонених десантників РФ по телебаченню частини супротивника облишили справу маскування «під українців».
Коли вранці 29 серпня 2014 року дві українські колони намагалися вирватися з оточення, чимало російських солдатів не стріляли, а деякі навіть махали руками. Зараз українська сторона цей факт пояснює тим, що це солдати РФ нібито чекали, коли колони «втягнуться» в організовану для них пастку, і потім відкрили вогонь.
Однак, як відомо, спочатку ворог обстріляв хвіст «південної» колони, який складався з автотранспорту добровольчих батальйонів. Водночас бойова бронегрупа цієї колони, а також техніка «північної» колони безперешкодно рухалися й далі. Це суперечить військовій тактиці, адже спочатку знищують сильнішого супротивника (в нашому випадку — танки й бронемашини), а вже потім беруться за слабшого (автотранспорт). Тому не виключено, що розстріл у «зеленому коридорі» був спонтанним актом, викликаним, наприклад, тим, що першими відкрили вогонь не російські війська, а неконтрольовані сепаратисти й терористи (зокрема, так зване казачєство). І вже по тому спрацювала ланцюгова реакція.
Більшість українців із розстріляних колон потрапили в полон до російських військових. Охоронці не приховували, що є солдатами-контрактниками збройних сил РФ. Деякі навіть називали свої частини (приміром, десантники 98-ї дивізії).
Як відомо, значна частина українських полонених, захоплених під Іловайськом 29 серпня, наступну ніч провела серед полів. Так само ті, хто здав зброю російським військам наступного дня в Червоносільському, ночували просто неба з 30 на 31 серпня. Їжі та води практично ні в кого не залишилося. «Рятувалися» кавунами, які росли на полях. За словами наших бійців, російські солдати також були переважно голодними. Вони скаржились українцям, що сухі пайки та воду їм видали лише на три доби, а з моменту вторгнення минуло вже 5–6 діб. Залишалося хіба що «курєво» — вони подекуди з бранцями навіть ділилися цигарками. Кілька наших свідків бачили, як військовий лікар росіян видавав солдатам спеціальні таблетки, аби ті кидали їх у воду з навколишніх водойм (дуже забруднених, між іншим), щоб бодай так урятуватися від спраги й інфекцій.
Читайте також: Персональний літопис
Ще один цікавий факт. Неподалік від Новокатеринівки в ніч та на ранок з 27 на 28 серпня супротивник обстріляв кілька українських машин, які везли продукти, зокрема консерви. В автівках були наші загиблі. Російські солдати були настільки голодні, що прямо біля мертвих тіл відкривали бляшанки та жадібно їли.
Чимало наших бійців стверджували, що до сепаратистів військові РФ ставилися без поваги. Десантники РФ скаржились українським солдатам, що сепаратисти обстріляли їх біля кордону й вони зазнали втрат, однак стрільці заявили, буцімто росіяни самі в цьому винні.
Кілька наших полонених розповідали, що деякі російські солдати були обдурені своїми командирами, оскільки до першого посвисту куль були переконані, що нібито перебувають на навчаннях у Ростовській області. Для інших кадрових військових РФ (офіцерів) стало раптовим прозрінням, що вони воюють не з «якимись добробатами-укрофашистами», а зі Збройними Силами України.
Звичайно, серед російських військових були й холоднокровні вбивці. Наприклад, офіцер із 98-ї повітрянодесантної дивізії, який наказав роздягнутися, а потім застрелив із пістолета шістьох військовослужбовців 93-ї окремої механізованої бригади ЗС України. Відомі випадки, коли військові РФ погрожували розстрілами українським бранцям, а декого видали сепаратистам та терористам — найманцям із Кавказу. І надалі їхня доля невідома.
Цікаві свідчення про мандрівку «на той бік» надав підполковник Микола Гордієнко. 29 серпня 2014 року він із ретрансляторами перебував у районі Волновахи, звідки намагався налагодити зв’язок з оточеними військами. Але весь зв’язок «лежав». Обідньої пори Гордієнко отримав завдання від полковника Палагнюка вирушити з колоною Червоного Хреста в район Іловайська. Вона складалася з десяти вантажівок різних марок та шести медичних «таблеток». Групу зустріли сепаратисти на «Ланосі» на чолі з якимось Гогою (за чутками — загинув). Незабаром у їх супроводі колона продовжила рух до села Горбатенко. У полях поблизу цього населеного пункту розташовувалися підрозділи російських десантників. На першому ж їхньому блокпосту десантники брутально роззброїли сепаратистів із «Ланоса». Далі колона Червоного Хреста поїхала в супроводі БМД військовиків РФ, а російський уповноважений керував переміщенням (об’їжджав місця дислокації своїх військ), тому вони довго кружляли полями. Коли колона підходила до місця розташування російської частини, між нею та супровідником відбувався обмін двома сигнальними ракетами. Того дня вдалося підібрати 12 загиблих українських воїнів, а також у районі Многопілля тіло одного російського снайпера (був переданий російській стороні).
Читайте також: «Беріть тіло, поки дають. Потім ще будете битися за ці трупи»
Біля урочища Червона Поляна колона Червоного Хреста простояла до ночі. Раптом під’їхали російські вантажівки, вийшов офіцер та запропонував Миколі Гордієнку забрати 154 українських полонених, серед яких були також і поранені (він додав, що йому буцімто наказали бранців розстріляти). Загиблих швидко перенесли в наші вантажівки, а поранених — у «таблетки». Колона від’їхала до Новокатеринівки, де перевантажилася, та вирушила далі на нашу територію. Порожні машини на чолі з Гордієнком повернулись у поле поблизу села Горбатенко, де всі й заночували. Наступного дня підполковник у супроводі кількох російських військових вирушив безпосередньо до Іловайська. Там прибулих оточив натовп місцевих: обурений люмпен вимагав крові українського офіцера. Російські солдати рішуче заступилися за нього. Згодом представникам Червоного Хреста було передано ще групу українських бранців та тіла загиблих.
Упродовж 3–4 вересня 2014 року, коли перші пошуковці Місії «Евакуація–200» працювали в районі Савур-могили та Степанівки, довгі російські військові колони то заходили в Україну, то виходили з неї. Напередодні укладання першої мінської угоди 5 вересня 2014-го в районі Іловайська більшість російських регулярних військ була замінена формуваннями так званих добровольців із Північного Кавказу.
За аналогією з чеченськими війнами можна припустити: мине ще трохи часу і в Російській Федерації з’являться свідчення, а можливо, будуть навіть опубліковані документи про вторгнення в Україну 2014-го. Порівняння даних обох сторін (української та російської) стане об’єктом дискусій не лише в пресі та серед громадськості, а й на міжнародній політичній арені.