Уже п’ять місяців Марина Чуйкова перебуває в полоні на території, не підконтрольній Україні. Перші два місяці родичі та знайомі не казали нікому, бо була надія, що її відпустять. Але коли випустили водія, якого затримали разом із жінкою при перетині лінії фронту, то надії на швидке вирішення конфлікту не залишилося. Чоловік підтвердив, що Марині висунули серйозне обвинувачення.
Здавалося б, причин потрапити в таку халепу в жінки не було: її життя мало чим відрізнялося від життя решти людей в умовах війни. Коли жити там, не виходячи за межі своєї вулиці, це не здається дуже небезпечним. А якщо людина активна, їздить через блокпости, ризик зростає. Зазвичай кажуть: о, тебе з того боку вербували. Завжди знайдеться хтось, хто бачив, як на КПВВ доводилося спілкуватися з військовим. Система доносів на окупованій території дуже схожа на радянську часів НКВД: сусіди чи знайомі можуть просто звинуватити в шпигунстві. Марина була змушена часто їздити на лікування, але не могла покинути тут свою маму, у якої цукровий діабет. Старенька навідріз відмовилася рушати кудись: «Я помру вдома, і поховають мене серед своїх». Жінка, яка мешкала в Горлівці, вкотре збиралася їхати до Бахмута в лікарню, де стоїть на обліку через хронічне захворювання. Коли перетнула КПВВ бойовиків, її затримали.
За словами свідків, найімовірніше, на неї там чекали. Нещодавно стало відомо, що жінку вже офіційно звинуватили в шпигунстві на користь України. Але ані адвокат, який з’явився за кілька годин до початку «слідства», ані рідні та знайомі не знають, що конкретно їй інкримінують. Жодних контактів із затриманою ніхто з рідних не мав. Із нею заборонені будь-які зустрічі й навіть телефонний зв’язок. Те, що вона жива, опосередковано доводять записки, які передавав той адвокат. У них жінка просила привезти особисті речі, про які могла знати тільки вона. Писала, що ні в чому не винна, що любить дітей, а своїй мамі переказувала не помирати й дочекатися її. Зі слів звільнених полонених, відомо тільки, що перший місяць Марина перебувала в «Ізоляції», де міститься нелегальна тюрма, а тепер її перевели в СІЗО.
Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним
«Зараз ми змушені звертатися до ЗМІ та говорити про звільнення мами голосно. Про політичних бранців Кремля чути на різних рівнях щодня, тоді як про тих, кого поневолили на територіях, не контрольованих Україною, на жаль, дуже рідко. А їх там значно більше, і найчастіше це звичайні люди, які потрапили туди випадково. Мою маму взагалі не можна звинуватити в порушенні будь-яких законів, навіть на побутовому рівні. Такий у неї характер. Вона колись посварилася з батьком, бо відмовилася перевозити через лінію зіткнення газонокосарку, якої не було в списку дозволених для перевезення предметів», — розповідає син Марини Артур. Він разом із братом Савою мешкає в Харкові, викладають основи першої долікарської допомоги. Брати майже одразу звернулися також у Центр звільнення полонених. ГО «Блакитний птах», почали спілкуватися з помічником Людмили Денісової.
Сини Марини припускають, що обидві сторони затримують процес обміну, бо приховують якусь інформацію. Що саме замовчують представники України, він не знає, а в «ДНР» не називають кількість тих, хто затриманий і підлягає обміну. Сьогодні вони наполягають, що в них перебуває 25 бранців, у той час як у правозахисників є інформація, що їх там понад 200. І навіть у списку тих 25 підтверджених Марина Чуйкова, на жаль, не належить, хоча Україна до списків її внесла. «Мені здається, що широкого розголосу ще недостатньо, хотілося б, аби про це говорили на міжнародному рівні: ОБСЄ, Червоний Хрест, уповноважені з прав людини. Того, що роблять громадські організації чи родичі, мало. Але, сподіваємося, допоможе хоча б те, що вона буде на слуху, вона не згине, бо суспільство знає, що вона перебуває в полоні», — каже Артур.
Читайте також: Застряглі в темряві. Чому важко звільняти «цивільних полонених»
Ганна Мокроусова, керівник ГО «Блакитний птах», яка надає допомогу полоненим та їхнім родинам, вважає, що сини Чуйкової зробили все правильно: спочатку чекали, чи не вирішиться питання без розголосу, потім, після висунення звинувачення, зробили всі необхідні кроки. «Але просто чекати для багатьох неможливо. І це їхній спосіб допомогти. Говорити про це вголос — складна місія. Процес у Мінську дуже повільний. Але я не можу сказати, що Україна якось гальмує. Щоразу, коли та сторона демонструє бажання, наші роблять усе швидко. Але я розумію, чому хлопці такі категоричні: це такий психологічний момент, коли ти вимагаєш більшого від тих, від кого можеш вимагати. Якби я бачила, як українська сторона могла б це робити ефективніше, казала б. Але поки що бачу, що з нашого боку робиться все, що треба», — каже Мокроусова.
Читайте також: Забуті живі. Права родин полонених
Сини Марини Чуйкової налаштовані на тривалу боротьбу. І суто по-людськи зрозуміло, що понад усе вони бажають лише одного — обійняти на волі свою маму, не акцентуючи уваги на тому, хто саме та яким чином визволить її з полону. «Моя думка — не треба взагалі жодної позиції показувати, доки є ризик, що за це можуть посадити чи вбити. Зараз я теж не виявляю жодної позиції, бо в мене тільки одна мета: дістати звідти маму. Ті, хто колись був на подібному до мого місці, розуміють, що в цьому випадку все одно, хто допоможе і з яких причин. Я хочу, щоб моя мама була поруч зі мною».
Але є в них і глобальніші плани. Наприклад, створити відкритий реєстр людей, які перебувають у полоні, щоб можна було вносити інформацію самостійно. До речі, сьогодні навіть офіційно прохання про внесення до списку на обмін можуть подавати не тільки родичі, а й знайомі, сусіди, громадські активісти. А реєстр потрібен, щоб усе було зібрано в одному місці й люди не губилися по різних списках.