Стільки стосів паперу у вигляді статей, книжок, газетних публікацій та інших суттєвих і не дуже досліджень, скільки вже списано на цю тему, важко з чимось порівняти. У більшості європейських медіа навіть питання війни в найближчих сусідів (маю на увазі окупацію українських Криму й Донбасу) не набуло таких розмахів, як тема біженців. Не кажучи вже про те, скільки живиться на ній алярмістів, політиканів (від лівих до правих), релігійних діячів та інших оглядачів. Та й, зрештою, це стосується не так зовнішньої, як внутрішньої політики в ЄС, особливо в Східній Європі, уряди країн якої тримають у тонусі свій електорат постійними обіцянками того, що «ісламська загроза не пройде». Одним словом, це той випадок, коли важко бути байдужим навіть попри те, що виважена оцінка ситуації потребує дуже чіткого розуміння ситуації не так у самому ЄС, як у Північній Африці та на Близькому Сході.
З одного боку, найпереконливішими видаються демографічні дослідження. Демографія — цікава річ, вона рахує населення кількісно і якісно, але зазвичай, коли перший показник у чомусь зашкалює, другий уже особливо не сприймається, хоч би яким він був. Приклад простий: скажімо, якщо сьогодні нас у світі налічується близько 7,6 млрд, то, за розрахунками ООН, у 2050-му нас буде вже 9,77 млрд. Чому саме 2050-й? Це рік, який, імовірно, ще застане велика частина тих, хто живе зараз. За тими самими оцінками, приросту передусім зазнають країни з-поза європейської частини світу. Так, населення Туреччини збільшиться із 78 млн у 2015-му до 95 млн у 2050-му, Саудівської Аравії — із 32 млн до 45 млн, Єгипту — із 93 млн до 153 млн, Ірану — із 79 млн до 93 млн, Алжиру — із 40 млн до 57 млн. У Франції, де нині мешкає 65 млн, у 2050-му буде 71 млн, а ось у Німеччині з її 81 млн залишиться 79 млн, в Італії з 59 млн лише 55 млн. Депопуляції зазнає й Східна Європа: у Польщі з 38 млн чисельність населення зменшиться до 32 млн (згідно з прогнозом ООН «World Population Prospects: The 2017»).
Читайте також: Демографія. Напрямок руху
Неважко здогадатися, що навіть у більшості країн ЄС, враховуючи тенденції народжуваності, істотну групу становитимуть саме вихідці з Близького Сходу. Частка мусульман, за даними Pew Research Center, у 2050-му сягне 7,4% проти 4,9% на сьогодні, і це за умови «нульової міграції». А якщо високі міграційні темпи збережуться, цифра сягне 14%, тоді як у деяких європейських містах мусульмани просто стануть більшістю. Мусульманином буде кожен третій мешканець Швеції, кожен п’ятий мешканець Німеччини й Франції, Бельгії та Британії. А ось у Польщі або Чехії на той самий 2050-й сумарно прогнозують менш як 2% мусульман. Чесно кажучи, вимальовується якась фантасмагорія, і недаремно за останні роки побільшало різної футуристики на тему ісламізації Європи. Отже, неупереджений погляд на такий прогноз свідчить про одне: «корінних» європейців істотно поменшає. Звісно, можна заперечувати ці передбачення, шукаючи похибки, наголошуючи на ймовірних змінах трендів народжуваності та інших вадах демографічної науки, але наразі аргументованих альтернатив запропоновано так і не було.
Фактор війни
Утім, актуальне сьогодні питання — це не так народжуваність серед самих європейців чи поколінь новоприбулих, як те, у який спосіб європейський простір поповнюватиметься новими людьми. Фактично складається така картина, що від Марокко до Туреччини Європейський Союз опинився в кільці з інтенсивним міграційним рухом. З особливо «гострими» місцями в буремній Лівії, через яку до ЄС щороку потрапляють тисячі шукачів притулку. Та й у самій цій країні, розірваній на кілька самоврядних частин, поновилися середньовічні жахи: тривають бої, квітне торгівля людьми, надходять повідомлення про цілі ринки, де работоргівці сучасності не соромлячись продають людей за кілька сотень зелених. Особливо тих, хто із Центральної Африки прямував до щасливої Європи, виклавши нечистим на руку кревні тисячі доларів.
Утім, щоб хоча б одним оком зазирнути в майбутнє, треба уважно поглянути на зміни, які сталися на Близькому Сході за останні три-чотири роки. Здавалося б, а що нового? Війни за ресурси, масова міграція, злидні одних і нечуване багатство інших. Насправді бачиться все те дещо інакше. Цього літа на одному заході в Стамбулі я почув несподівану для мусульманського світу думку: «Будьмо правдивими, — закликав один турецький професор. — Справжні «мусульманські держави», тобто ті, які в дійсності практикують цінності свободи, демократії та справедливості, — це країни Заходу, інакше тисячі мусульман не ставали б мучениками на шляху до них». Будь-який «олдскульний» ісламіст, зрозуміло, почувши таке, схопився б якщо не за ніж, то за довгу бороду, але, підозрюю, дієвіших аргументів просто не знайшлося б. Якщо в 2000‑х та 2010-х і поміркований, і радикальний ісламізм ішов широким фронтом через майдани Арабської весни, то напередодні 2020-х майбутнє ісламізму, м’яко кажучи, видається вельми туманним. У Марокко й Алжирі «ісламська альтернатива» правлячим режимам так і лишилася малоефективним підпіллям.
Читайте також: Виклик "великого переселення" для України
«Помірковані» ісламісти Тунісу, єдиної країни, де Арабська весна мала успіх, прийшовши до влади, мусили погоджуватися на значні поступки секуляристам. У Єгипті, як відомо, тих самих «поміркованих» витіснив режим. Єдиним винятком залишається Лівія, але ця країна розірвана на шматки і навряд чи найближчим часом вийде з тривалої кризи. Та й у Сирії і Ємені, як відомо, чистих ісламістів практично не лишилося, за кожною групою стоять іноземні сили, чи то Іран, чи то Саудівська Аравія, чи то ОАЕ, чи й безпосередньо Туреччина, США або РФ. В уявленні багатьох мусульман сьогодні «радикальний ісламізм» чи побудова «ісламської держави» після виникнення «ІДІЛ» (що, навіть утративши частину територій, продовжує боротьбу) взагалі ставить під сумнів будь-який із таких проектів.
Режими, які вистояли під час Арабської весни, здобули для своїх громадян ще більше аргументів на користь того, що бунтувати проти влади не слід. Це, втім, не зупиняє тих самих іракців, які нинішнього літа розпочали протести проти проіранського парламенту: народ не може зрозуміти, чому в Басрі, через порт якої щодня йдуть мільйони доларів у вигляді нафти, немає нормального водопостачання. І доки між США, РФ і Туреччиною тривають торги довкола останнього бастіону сирійських повстанців Ідліба, точаться також розмови про створення омріяного для багатьох курдів незалежного Курдистану (нині представленого самоврядними територіями в Сирії та Іраку). Взагалі кордони держав Близького Сходу, свого часу накреслені європейськими колонізаторами (або щонайменше узгоджені з ними), мають усі перспективи стати такими самими плинними, як і бархани пустелі, по яких вони часто проходять.
І тут знову ж таки не без колізій: якщо кілька років поспіль Захід зносив режими в деяких арабських країнах (передусім це Ірак і Лівія), то сьогодні, вочевидь, робитиме все, щоб сусідні країни Північної Африки не перетворювалися на Лівію. Але й тут не без парадоксів: з одного боку, певний альянс сунітів і Заходу спрямований на витіснення Ірану та його різноманітних «проксі»-бійців (із Сирії, Ємену, Іраку), як і послаблення економіки цієї союзної для РФ країни, а з другого — якщо іранський режим впаде, утвориться величезний простір нестабільності від Сирії до Афганістану і, як наслідок, буде нова хвиля біженців. Узагалі інколи здається, що якихось довгострокових стратегій стосовно того, що робити з Близьким Сходом, у Заходу немає (тим більше на тлі суперечок між США та ЄС). Тут просто шукають баланс між швидкою вигодою від дешевих енергоресурсів та убезпеченням своїх кордонів від нових навал біженців. І все ж таки країнам, чиї сили спеціальних операцій ведуть зачистки, а літаки скидають бомби, поки що вдається зберігати відносну безпеку в себе, як це в принципі й передбачають сценарії сучасних гібридних війн.
Одні питання на всіх
Щоправда, не лише воєнні конфлікти стають мотивом, який спонукає вихідців зі Сходу шукати кращої долі на Заході. Дуже часто це лояльні до режимів люди, зовсім не прихильники якихось опозиційних (ліберальних чи ісламістських) сил, переважно безробітна молодь, яка не бачить для себе жодних перспектив у своїй країні. На кадрах французького AFP зі чи не щотижневими проривами африканських мігрантів до іспанських анклавів Сеута й Мелілья (на кордоні з Марокко), молодий чоловік волає: «Ель-арду лі ль-джамі» («Земля належить усім»). Інші падають обличчям додолу, роблячи так званий уклін подяки Аллагу за свій успішний прорив. Хтось обгортається прапором ЄС. Здебільшого це вихідці з Центральної Африки. І, вочевидь, стримування міграційних хвиль уже стало предметом політичних торгів між ЄС та південними сусідами. Це, певно, один із небагатьох реальних виходів із кризи для Євросоюзу. Щоправда, й тут виникає питання: а якими методами країни з дірявими кордонами зупинятимуть новоприбулих, де їх улаштовуватимуть і, нарешті, чим притулок для біженців відрізнятиметься від концентраційного табору? Наприклад, уже кілька років поспіль на кордоні Лівії та Нігеру функціонує своєрідний блокпост із французькими військовими, покликаний завертати біженців назад. Утім, за даними Міжнародної організації з міграції, це мало впливає на їх потік: у лютому 2018-го в Лівії перебувало більш як 700 тис. мігрантів, які чекали нагоди потрапити в ЄС. Із них абсолютну більшість становили африканці з Єгипту, Нігеру, Чаду, Судану, Гани. Конфесійно, за винятком Гани, це були переважно мусульмани. За десятиліття активного міграційного потоку контрабанда людей стала прибутковим бізнесом для багатьох злочинних угруповань, особливо в кризовій Лівії. Утім, для тих, хто зміг відпливти від пустельного узбережжя в бік Лампедузи, шанс потрапити до ЄС лишається дуже високим: за даними Міжнародної організації з міграції, до вересня 2018 року Середземне Море перетнуло 71 тис. 779 мігрантів, у той час як зникли безвісти чи загинули 1565. Переважну частину прибульців беруть на себе Іспанія, Італія та Греція (де, зрозуміло, діставши певний статус, вони рідко затримуються). У більшості арабських країн рівень безробіття (особливо серед молоді) перевищує 15%, а в країнах Північної Африки навіть 20%.
Чи станеться в Північній Африці економічне диво? Чи припиняться найближчими роками війни в Лівії, Сирії, Ємені? Чи зможе ЄС спільно вибудувати надійну стіну проти мігрантів? Вочевидь, на всі три запитання можна переконливо відповісти «ні», і якщо новоприбулих до ЄС більшатиме, залишиться тільки одна опція: перетворити їх на «пересічних громадян» із «типово європейським» набором ціннісних орієнтирів. Але чи можливо це?
Тут, як показує досвід, є і здобутки, і втрати. Кожен, хто потрапляв у мусульманські квартали великих міст ЄС, бачив, наскільки різнорідними є їх мешканці. Тут і цілком інтегровані нові покоління турків, і «традиційні» араби (передусім це стосується жінок), і тісно пов’язані між собою вихідці з Індії чи Пакистану, і «окремі від усіх» албанці. Серед них є як релігійні й зацікавлені в ширшому утвердженні ісламу, так і цілком світські чи байдужі до проблем релігії та політики. Зазвичай ці люди більше прив’язані до своєї громади (родини, етнічної групи, кварталу), ніж інші європейці, але переважно їх хвилює все те, що й інших громадян країн ЄС: освіта, робота, охорона здоров’я, дозвілля, безпека на вулицях. Власне, про це свідчать численні соціологічні дослідження. Є, звісно, і носії радикальних світоглядів, але це здебільшого (що також доводиться сучасними студіями) випадки, коли не іслам радикалізується, а ісламізується радикалізм, тобто люди з «чорно-білим» мисленням просто знаходять «вигідне» для себе вікно з легалізацією власного потягу до насилля. Мешканців європейських міст, утім, щодня турбують не так потенційні ісламісти, як побутова культура мігрантів: купи сміття, експресивна поведінка, домагання до жінок тощо.
Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема
Не буде перебільшенням сказати, що в берлінському Кройцбергу чи брюссельському Моленбеку європеєць почувається радше як на Близькому Сході, а не як у себе вдома. Очікувано, що ЄС пильно придивлятиметься до мусульман, вводитиме нові заборони (на нікаб, наприклад), підвищуватиме вимоги до реєстрації релігійних установ, будівництва мечетей, тобто втілюватиме в життя чіткішу тактику: обмеження впливу сторонніх проповідників, витіснення шаріатських норм із публічної сфери, заохочення різнорідності ісламського досвіду (приміром, у ЄС до мусульман зараховують громади ахмадійців, яких в абсолютній більшості випадків і суніти, і шиїти вважають окремою релігійною групою). Можна було б піти іншим шляхом — зробити ставку на поміркований «євроіслам» і його репрезентантів (це поняття вживається вже років 10 як у позитивному, так і в негативному сенсі). Але й тут виникає перепона: коли мусульмани починають використовувати демократію з метою захисту релігійних прав самих мусульман, що в очах деяких європейців бачаться вже далеко не як «демократичні», формується складний парадокс. І, як наслідок, модель підтримки одних на противагу іншим теж не дає бажаного ефекту, попри те що де-факто функціонує в багатьох країнах.
Для багатьох європейців є ще один вихід — уважніше придивитися до Східної Європи, де в окремих регіонах люди «східних» національностей залишаються екзотикою. Подорожуючи, скажімо, містами Східної Польщі, важко стати свідком європейського мультикультуралізму. Мені навіть доводилося чути думку від деяких праворадикальних європейців про те, що Україна отримала безвізовий режим із ЄС тільки задля створення «білої» альтернативи ісламському світу. Коментувати ці тези, звісно, не варто, але ми стаємо свідками розгортання нової міфології, пов’язаної з перспективами «деісламізації» Європейського Союзу. І питання розміщення біженців, як і їхньої інтеграції, стане ще одним важелем впливу на нього, на його внутрішню єдність і виваженість зовнішньої політики, яким можуть користатися як близькосхідні сусіди, так і глобальні сили.