У статті Пера Гінрікса «Швеція, давай-давай? Ні в якому разі» йдеться про те, що у Швеції ані соціал-демократи, ані консерватори не хочуть створювати уряд з місцевими правими популістами. Це означає, що їм потрібно шукати нових союзників. Шведські соціал-демократи здобули найгірший результат із часів Другої світової війни. Хоча й тотального провалу вдалося уникнути, але потрібно звернути увагу на зростання популярності правих популістів (більш ніж на 18%). Головне питання тепер — утворення коаліційного уряду. І треба сказати, що це не так просто. 7 млн громадян, з яких 84% прийшли на вибори, обирали політичні партії в Риксдаг відповідно до своїх уподобань. Нині їхній вибір є головним болем для політиків. Альянсу з чотирьох партій і червоно-зеленого блоку ( входять три партії) відійшло загалом 40% голосів. Але оглядачі вже почали крутити цифрами, намагаючись розкласти пасьянси. Адже виникають різні варіації. Так, вони говорять про Центристську партію, яка набрала 8,7%. Голова партії Анні Льоф провела вражаючу кампанію і вимагає змін в уряді. Незрозумілою видається позиція лібералів (5,5%), які можуть доєднатися до лівого блоку. І тут Анні Льоф може стати компромісним кандидатом, який зрештою і очолить уряд. Проте, потрібно все ж сказати, що важко спрогнозувати, як буде формуватися уряд. Адже лівий та правий блоки здобули майже однакову кількість голосів. Раніше, соціал-демократів вважали гарантами забезпечення стабільності в країні, зараз ця довіра підірвана. Але, як відомо, в політиці не буває статичності, тому недовіру до традиційних партій почала заповнювати права партія «Шведські демократи». Треба сказати, що ця партія має неоднозначну репутацію. По суті, доведеться створювати уряд меншості, щоб не дозволити їм увійти в коаліцію. Це така особливість шведської демократії. Слід шукати так званий «супер-компроміс». Як мінімум це обіцяє бути захопливим.
Читайте також: Die Welt: усі проти Трампа, Росія як молодший партнер Китаю
Про величезний скандал у Німеччині, пов'язаний з католицькою церквою, пишуть Сабіне Менкенс та Гайке Фовінкель. Дослідження зловживань у католицькій церкві показує, що в ній панує система применшення власних недоліків і спроб «зам’яти скандали». Але задокументовані справи вже розслідуються. Дослідники брали до уваги часовий період з 1946 по 2014 рік. Можна говорити про 3677 злочинів на сексуальному ґрунті, 63% з яких вчинені відносно хлопчиків. Серед злочинців (підтверджується документально) більшість священники — 1670 осіб. Більше ніж половина жертв були зґвалтовані, в тій чи іншій формі, до 14 років. Завдяки роботі дослідницького консорціуму під керівництвом психіатра Гаральда Дрессінґа цей звіт вийшов у світ. До цього також долучилася і сама католицька церква. Для цього дослідникам довелося докладно розібратися в 38 156 актах, до яких їм надали доступ. Але повного прямого доступу до архівів усіх єпархій їм не надали. Зрозуміло, що ці результати представляють лише певну частину дійсності. Деякі акти знищувалися, інші фальсифікувалися. Такі ситуації в орденських церквах не записувалися належним чином. Лише в кожному третьому випадку ймовірного злочину німецьке єпископство якось реагувало і проводило церковні розслідування — відносно 566 священників з 1670. Для 154 усе закінчилося без штрафів і санкцій. У 103 випадках усе обмежилося лише доганами. 41 священник був звільнений, а 88 відлучили від церкви. До 122 випадків (а це 7,3% всіх винних) церква залучала органи правосуддя. Частина дослідження з Німеччини присвячена і подібним випадкам у США, Канаді та Австралії. Тут уже йдеться про 15 000 злочинців. У третини було встановлені сексуальні або емоційні розлади, в кожного п’ятого порушення структури особистості. 17,7 % схильні до педофілії, а 13,1% — алкоголіки. Ці факти свідчать, що в католицької церкви дуже серйозні проблеми. Не тільки серед її служителів, а з віруючими — через такі випадки довіра зменшується.
Читайте також: Die Welt: уроки лицемірства від Орбана, рубль у вільному польоті, вирішальний бій у Сирії
Оскільки останнім часом багато оглядачів говорить про зближення Росії та Китаю, то журналісти Павєл Локшин і Джонні Ерлінґ вирішили дослідити, як же звичайні росіяни ставляться до своїх сусідів. На Далекому Сході Росії Путін зустрічається з Сі Цзіньпінем, щоб поглибити політичне, економічне та військове партнерство. Але серед російського населення існують серйозні упередження щодо китайців. Уже двічі за останні три місяці зустрічаються президенти двох держав. Двостороння торгівля за півроку 2018-го виросла на 25,8%, і аналітики вважають, що до кінця року перевалить за $100 млрд. Водночас варто зазначити, що обсяги торгівлі Китаю з США перевищують ці цифри в 5 разів. Через загострення відносин із Вашингтоном, дедалі більше говориться про ймовірне зближення Москви та Китаю. У самій Росії до вимушеного зближення ставляться скептично. За нещодавніми опитуваннями 70% росіян добре ставляться до Китаю як до країни. Але тут же починаються й проблеми — звичайним росіянам Китай подобається виключно через напруження відносин із Заходом і медійного розвороту в сторону Сходу. Але це зовсім не означає виникнення стійкого позитивного ставлення. Росіяни охоче купують смартфони через AliExpress, використовують китайські авто, які набагато дешевші за європейські аналоги. Опитування, проведене центром «Левада», дає тривожні цифри, адже 31% росіян говорить про впровадження заборони китайцям відвідувати Росію та називають їх «небажаними гостями». 32% ставляться до них так само негативно, як і до ромів. На YouTube можна побачити сотні відео з мільйонами переглядів про те як «Путін продав Сибір китайцям», «Китайська інтервенція». Кремлівські очільники також бояться «стратегічного партнера», здебільшого через потужні інвестиції останнього в розвиток сільського господарства в Сибіру. Можна сюди віднести також і намагання китайців розвинути в цьому російському регіоні й традиційну промисловість. Росіяни вже малюють собі картинки з фільмів жахів про пекінські смоги. Традиційно багато говориться в соціальних мережах і про тотальну вирубку лісів ненажерливими китайцями. Місцеві жаліються, що уряд, замість того щоб розвивати власну дерево-обробну промисловість, просто віддає ліс сусіду. 80% експорту деревини відправляється до Китаю. Тому, коли російський уряд розповідає про прекрасні відносини двох народів, до цих слів треба ставитися дуже обережно. Цього немає й приблизно.
Читайте також: Die Welt: Кінець вірності Путіну
Впливовий німецький журналіст Ріхард Герцінґер стверджує, що «Захід кинув людей в Ідлібі напризволяще». Сирійський уряд збирається ліквідувати Ідліб як останній бастіон повстання. Мало хто в Німеччині хоче, щоб країна взяла участь в антиасадівській коаліції. Це дуже цинічно. В той час як розгортається повноцінна атака на сирійське місто, в німецькій дійсності панує пропагандистська картинка Кремля. Не важко здогадатися про що вона повідомляє: в Ідлібі сконцентровані джихадисти, які прикриваються мирним населенням. Міжнародна спільнота тільки зараз почала замислюватися, як же все-таки уникнути гуманітарної катастрофи. В реальності ж, сирійський режим та його російські й іранські поплічники знищуватимуть не терористів, а останній бастіон повстанців. Заради справедливості варто зазначити, що, дійсно, частину Ідліба контролюють бойовики, які в цій війні мають свої інтереси. Але мало кому відомо, що тамошній Комітет повстанців неодноразово успішно виступав про них, адже його мета домогтися повалення режиму Асада. Думка жителів Ідліба мало кого цікавить. Водночас стало зрозуміло, що коли США, Велика Британія пригрозили військовими ударами по урядових військах, якщо вони застосують хімічну зброю, то цим дали мовчазну згоду на знищення Ідліба традиційними видами озброєння. Щодо німецького контексту: проти участі Бундесверу сформувалася «чудова» коаліція від «Лівих» до СДП та АдН. Аргумент, що для такої акції потрібен мандат ООН звучить цинічно. Адже, Росія як головний відповідальний за військові злочини заблокує будь-яку ініціативу.
Вальтер Воловельск розкриває таємниці як «Ізраїль використовує повітряну війну Путіна». Ізраїль знищує іранські військові табори в Сирії. Москва дозволяє це робити з власних причин. На більшій частині сирійської території війна вже закінчилася. Але вранці одного вересневого дня мешканці багатьох сирійських міст прокинулися від потужних вибухів. Це були не удари по повстанцях, це Ізраїль атакував військові цілі. Безумовно, походження цих цілей викликало чималий інтерес експертів. Адже основна частина сирійської артилерійської бригади розташована неподалік місця здійснення ударів — місто Тартус, де росіяни облаштували собі військову базу. Там же вони розмістили сучасні системи протиповітряної оборони С-400, які мали б прикрити сирійських військових. Теоретично. Але цього разу як дипломати, так і системи повелися дуже пасивно. Хоча, раніше з уст речників Кремля лунала потужна критика в бік Тель-Авіва. США вже не є російським найважливішим суперником у Сирії. Але Путін не сам розкручував маховик війни. Іран уже давно тут «сидить». А це суперечить інтересам росіян.
Читайте також: Die Welt: Бліда демократія в Центральній Європі
З часом це стає все очевидніше. Тегеран уже давно намагається звести військові бази на території Сирії під прикриттям сирійських військових. Але Ізраїль не буде спокійно спостерігати за цим, адже Іран погрожує знищити єврейську державу. Тому Тель-Авів, довго не чекаючи, одразу знищує його бази. Джерела Die Welt у західних розвідувальних колах стверджують, що бомбили позиції сирійців, Хезболли та розбили підземну іранську збройну фабрику. І Росія дозволила це зробити. Ще донедавна, ці держави мали спільні інтереси. Обидві підтримували Асада. Але нині, коли перемога вже майже в кишені Асада, виявляється, що союзники стали суперниками. Москва й Тегеран почали конкурувати за право експлуатувати сирійські багаті поклади нафти, газу та фосфатів. І ніхто не хоче поступатися. Путін хоче поглибити свій вплив на Близькому Сході та домогтися визнання рівності з США. Для Тегерану Сирія — це початок до відновлення регіональної гегемонії. Іран хоче пробити сухопутний коридор до Середземного моря та посилити свою військову присутність для тиску на Ізраїль. Також він хоче поширити вплив проти союзу сунітських держав, очолюваний Саудівською Аравією, яка є головним супротивником. Росія ж почала діалог з Ер-Ріядом насамперед про ціни на нафту, адже потрібно рятувати власну економіку. Тож, як бачимо, різні інтереси призвели до конкуренції Росії та Ірану.