Чи збігається початковий задум того, чим би мав бути Форму видавців у Львові, з тим, що в результаті вийшло? Що із задуманого на початках його існування за 25 років удалося реалізувати, а що — ні? Що ще хотілося б зробити?
— 25 років — це вік молодої людини, а водночас ці роки — історія незалежної України. Коли наша група співзасновників починала Форум, звичайно, ми не дивилися в перспективу 25 років чи більше. Нам тоді було важливо вирішити ті завдання, задля яких він і постав. Мова про дуже непросту ситуацію на книжковому ринку, що склалася на початку 1990-х років. Стався вибух нових видавництв, з’явилося зацікавлення новими темами, доступними стали нові книжки після часів радянської цензури. Книжки видавали накладами в сто тисяч примірників і більше. Видавці були якось окрилені цим і бачили великі перспективи.
Але раптом в один момент все змінилося, як почалася економічна криза та інфляція. Книжки одразу перестали купувати, книгарні зникли одна за одною. В Україні було 4,5 тисячі книгарень на момент здобуття незалежності, а лишилося близько 400. Тоді навіть важко було відстежити, які книгарні вже закрилися, а які ще працюють. Не було ФБ, інтернету. Видавці були у скрутній ситуації, і треба було думати, шо робити далі. Я теж займалася видавничою діяльністю, і в мене були ті самі проблеми, що і в інших — великі тиражі, і повна відсутність можливості їх розповсюдити. І так виникла думка зібратися, поговорити. Виникла вона не в мене, а у Фонді «Відродження», куди я звернулася. Богдан Кравченко, тодішній голова правління Фонду, підтримав перший Форум, запропонував зібратися разом і поговорити, як вийти з ситуації, що склалася. Потім ще кілька років нам допомагав. Ми досі співпрацюємо, але вже, власне, не над тим, щоб зібрати видавців, а щоб робити цікаві дискусії та програми.
Тоді ми записали, що завданням Форуму видавців є сприяння створенню в України цивілізованого книжкового ринку. Вплив на формування ринку, я вважаю, Форум мав дуже великий. Протягом багатьох років це був єдиний справжній захід, великий ярмарок, фестиваль, що сприяв видавничому бізнесу. Десь навіть до кінця 2000-х років видавці говорили, що вони на Форумі продають стільки книжок, скільки за півроку по всій Україні. Це говорить про те, наскільки поганою була загальна ситуація на ринку. Тепер вона змінилася, хоча у відсотковому відношенні продажі вже не є піврічними, а можливо, для маленьких видавництв усе так і лишається.
Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»
Зробити всього того, що ми планували, звичайно, нам не вдалося, бо ніяким громадським організаціям, громадському рухові чи фестивалеві не під силу змінити те, що має змінити держава. Насамперед я кажу про боротьбу з піратством, що як було, так і лишилося. Часом воно трошки вщухає, потім знову вибухає, як зараз. Нині в Україні є величезна кількість надрукованої піратським способом російськомовної продукції. Беруть оригінальні російські книжки, копіюють і друкують в Україні. Таким чином минають митницю. Усе це нелегально продається на базарах, розкладках тощо. Попит є, оскільки ці книжки не є дорогими. Обмеження легального ввезення такої літератури ще діє, але нині воно не таке суворе, як рік–півтора тому. Є попит-з’являється і пропозиція. Роль держави тут у тому, щоб унеможливити такі речі, забезпечити дотримання авторського права в інтернеті. Це під силу зробити нашій державі.
Найважливіше, що має робити держава (але поки що не дуже-то й робить) — створювати умови, щоб люди могли читати, мали вільний доступ до книжок. Тут я маю на увазі і мережу книгарень (бо вони поєднують в собі одночасно і бізнес, і культурну локацію, яка має забезпечити певні базові соціальні потреби в культурному продукті, яким є книжка). Державна і місцева влада байдуже поставилася до зникнення і закриття книгарень. Думаю, що їх тепер в Україні найменше з-посеред тих країн, які мають співвідносне населення. Наприклад, у Польщі нині книгарень близько 2 тисяч. Роздрібна книжкова торгівля переживає кризу в усьому світі, проте книгарні зберігаються.
За що можна дорікнути державі, всім урядам і президентам, так за те, що не було вирішено питання з нормальним функціонуванням бібліотек. Бібліотека є тим місцем, куди може прийти кожен. У нас їх величезна мережа, вони є майже в кожному селі. Але що з того, якщо їхні фонди вже 30 років не поповнюються книжками, за якимось невеличким винятком?
Книжкові ярмарки, які ставлять собі за мету не лише продаж книжок чи спілкування книговидавців, а й культурологічну складову, зокрема дискусії за участі запрошених авторів та інтелектуалів, не цураються питань політичних і політологічних. Чи є таким подіям місце в програмі Форуму видавців у Львові, і навіщо?
— На Форумі видавців у Львові формат дискусій уперше з’явився 2005 року. Перед тим усе було так, як ви кажете — винятково презентації, літературні події. Потім ми почали занурюватися у суспільно-політичні теми, що, мені здається, досить успішно розвивається як напрям.
Читайте також: Усе минає: три книжки про час
Минулого року навіть у Франкфурті на книжковому ярмарку, що завжди намагався триматися осторонь політики, з вуст директора прозвучало, що згаданий ярмарок стає важливою політичною подією. Це підтвердили президент Франції та Анґела Меркель, що як почесні гості побували на відкритті заходу. Вони говорили проте, що всі багато дискутують і стурбовані змінами, які сталися у способах поширення інформації, падінням культури критичного мислення, сприйняттям фейкових новин як правдивих. Очевидно, що всіх інтелектуалів усе це турбує, і саме це є політикою. Обов’язково потрібно, щоб інтелектуали висловлювалися на цю тему, дискутували між собою. Якщо це далі живе, поширюється, то, я вважаю, що ми теж досягаємо своєї мети.
В одному з попередніх інтерв’ю ви зазначали, що людям нині цікавіше читати дописи у Facebook, ніж книжки. Політичних блогерів у нас вистачає, а от чи є такі, що пишуть про книжки та книжкові події?
— Дійсно, для людей нині цікавіше читати дописи у ФБ, ніж книжки. Авторів заступають блогери. Якщо казати про блогерів, які пишуть про культурні події, зокрема про книжки, книжкові фестивалі тощо, то їх є доволі багато. Форум видавців у Львові намагається з ними співпрацювати. Ті, хто працює у прес-службі фестивалю, кажуть, що блогери допомагають, справді заохочують людей до читання, рекомендують книжки, мають свою постійну аудиторію. Це для нас дуже цінно. Тут ніби не все так погано.
Наприкінці липня стало відомо, що ви перемогли у конкурсі на посаду директора Українського інститут книги, яка на той момент була вакантною. Маєте стратегію, за які питання треба братися насамперед?
— Я перемогла в конкурсі, проте ще не призначена на посаду. Була домовленість, що до цієї праці зможу приступити після закінчення Форуму.
Український інститут книги створювався якось дуже швидко, без великих обговорень у фаховому середовищі. Закон, за яким цю установу створили, і її статут зафіксував лише певні напрями діяльності. Чимсь таким, як стратегія, мої попередники на цій посаді (їх було троє) не займалися. Усі вони намагалися вирішити першочергові завдання. Мова про розробку і затвердження статуту, відкриття рахунків, пошуки приміщення тощо. Коли вже вони приступили до роботи, виявилося, що в бюджеті Інституту закладені видатки фактично тільки на два напрями діяльності — програми «Цифрова бібліотека» та «Українська книга». Ще на функціонування власне Інституту кошти виділені.
Читайте також: Любов, гордість і класові упередження
Нині для того, щоб починати робити щось інше, насамперед треба внести зміни до статуту, перерозподілити кошти. Словом, це якась така справа, щодо якої я ще не маю досвіду, і не зовсім знаю, як за це взятися. Зараз цікавлюся, що відбувається в Інституті, і виявилось, наприклад, програма «Українська книжка» передбачає видання книжок зі 100% фінансуванням з держбюджету. Раніше нею опікувався Держнацкомтелерадіо. Я завжди дуже активно виступала проти цієї програми, бо цілком підтримувати і повністю фінансувати видання комерційних видань держава не має. Інша справа, якщо мова про видання, які дуже потрібні. Наприклад, повні академічні зібрання творів українських класиків, які надзвичайно дорогі в підготовці, і ніколи не можуть бути продані за їхню реальну вартість. Або, скажімо, визначні ювілеї та події. Очевидно, що книжки такого штибу мають бути фінансовані з держбюджету, але на тендерних засадах. Держава оголошує, яка тема її цікавить, видавці подають свої пропозиції, проекти, і з них обирають. Так це не робилося, але так, можливо, буде.
У цьому році спізнилися з розробкою положення згаданої програми, все це затягнулося. Мені здається, що положення цього досі немає. Цьогоріч на програму «Українська книга» виділили багато грошей, 120 мільйонів гривень. Це набагато більше, ніж будь-коли було сукупно. Довелося думати, як їх швидко перекинути на програму поповнення бібліотечних фондів. Здавалося, все просто: бібліотеки потребують книжок, і є гроші, на які їх можна закупити. Виявляється, щоб це зробити, треба пройти велетенську процедуру, якій не видно кінця. До того ж Міністерство фінансів проти. Там розуміють, що таке замовити і закупити книжки, а що таке закупити готові книжки — ні. Там виникають ось які запитання: «А звідки ми знаємо, що це хороші книжки? І чи потрібні вони насправді бібліотекам?». Мене такі питання заводять у глухий кут.
Коли у Міністерстві культури тривали чергові дискусії щодо цього, я запропонувала, що, можливо, у Міністерстві фінансів потрібно створити сектор книговидання і книгорозповсюдження, і хай вони там самі всім цим займаються? Український інститут книги під час створення взорувався на польський. А там, коли вже виділили бюджетні кошти, то Міністерство фінансів не каже, на що їх можна використовувати, бо їх витрачають відповідно до наявних програм та чинних проектів. Звичайно, за порушення цього порядку використання коштів карають, ніхто не дозволяє використовувати гроші безконтрольно. Але якщо мова про закупівлю книжок, і в державі створено інституцію, яка має за це відповідати, і якщо є те бачення, що згадані книжки мають добирати експерти, то тоді дайте свободу! Книжки буде закуплено, розвезено по бібліотеках. Читачі матимуть нарешті що читати, і стане зрозуміло, чого вони ходять до цих установ.
Чому ви критично налаштовані щодо можливості добирати книжки для бібліотек експертами? Можливо, річ у тім, що цим мають займатися ані вони, ані чиновники? Тоді хто?
— Чому я не вважаю, що експерти, якими б розумними вони не були, не мають обирати книжки для бібліотек? Тому що звідкіля їм точно знати, що кожній з бібліотечних установ у нашій країні потрібно. Річ у тім, що книжок є дуже багато, а кожен з експертів має свої вподобання. Хтось любить читати художню літературу, до того ж суто жанрову. Хтось любить також художню, але складнішу. Комусь імпонує нон-фікшн тощо. Є такі, хто вважає, що має бути тільки щось на пораду господиням тощо. Але якщо в якомусь конкретному селі людям потрібні книжки про те, як вирощувати помідори, отже, вони мають бути придбані для місцевої бібліотеки, бо це в результаті допоможе цьому селу розвиватися. Якщо їм туди завезуть двадцятитомник Грушевського, то він стоятиме на полиці, пилитиметься, і ніхто його в руки не візьме.
Для того, щоб не допустити пониження рівня літератури, яка має закуповуватися (і в цьому, я вважаю, має бути функція чи місія Українського інституту книги та експертного середовища), має бути переглянуто всю видавничу пропозицію, нові книжки, і обрано те, що варте уваги, тобто складено рекомендаційний список. А так загалом усі бібліотеки мають бути поінформовані, що є на книжковому ринку, і мати можливість самостійно закуповувати те, що їм потрібно. До того ж не чекати, коли їм раз на рік придбають книжки, а купувати тоді, коли вони з’являються. Книжку видають, про неї говорять, до неї є інтерес — більше шансів, що люди прийдуть, і пошукають її в бібліотеці. Якщо якесь видання виходить на початку року, то за теперішньої системи вона в найкращому разі з’явиться в бібліотеках наприкінці року. На той момент багато хто забуває, що якесь там видання прогриміло, і не шукатиме його.
У нашій країні триває децентралізація. Звичайно, вона потрібна і має бути, бо коли все керується тільки з центру, то це зовсім не сприяє розвитку громад та регіонів. Вони самі мають узяти на себе відповідальність за те, що у них відбувається. Є приклад, як у Польщі розвивали бібліотеки в селах. Цим займався тамтешній Інститут книги. Вони не сказали, що зараз ощасливлять усіх, і все у всіх буде добре. Знаєте, оце «ощасливлювання всіх» мене дуже непокоїть, бо до мене вже пишуть і дзвонять, і чую, що «ой, нарешті все зміниться». Та ні, все не зміниться, люди. Якщо ви не змінитеся самі, то нічого не зміниться. У Польщі оголосили, що є фінансування на ревіталізацію бібліотек у селах і малих містах. Великі міста оминули. Громадам запропонували подавати свої заявки, але принцип такий: вони мають захотіти якусь певну літературу, книжки, і внести задля цього трохи грошей. Видатки на книжки тоді формували так: частина коштів від громад, ще шматочок від воєводства чи області, а половину доплатить Інститут книги. Ті, хто справді хотів мати у себе бібліотеку, розумів, що вона потрібна, здійснили ці проекти. Так у селах і малих містах Польщі постали прекрасні книгозбірні. Частину бібліотек було відновлено, частину — збудовано. Тепер це осередки життя польських сіл та містечок, де збираються люди, де виникають нові ідеї і проекти.
Читайте також: Форум видавців-2017 як лакмусовий папірець індустрії
Забезпечення польських бібліотек книжками ніколи не відбувалося централізовано. Завжди сама бібліотека розпоряджалася коштами. Там могли ходити до книгарні, і за готівку купувати книжки. Знаю, що наша влада дуже боїться дати самостійність людям. Не розумію, звідкіля взялася ця недовіра, впевненість в тому, що люди за умови отримання свободи і самостійності вибору обов’язково щось напартачать, щось зроблять не так, учинять злочин? Чому таке ставлення? Якщо тебе ще до того, як ти почав щось робити, починають контролювати і обмежувати там і сям, це означає, що підозрюють у тобі злочинця. А це якісним змінам і новаціям не сприяє. Нині б я не воліла говорити про власну стратегію, хоча вона в мене власне одна: як вирватися, як розірвати це коло.
Дуже багато діячів культури та керівників культурних інститутів, недавно створених на рівні держави, хотіли б знати, а як же ж розімкнути це коло?
— Думаю, що ні я, ані керівники інших культурних інституцій не зможуть із цим справитися, якщо будуть діяти поодинці і вирішувати тільки проблеми своєї галузі. Треба виробити певний документ, перелік того, що б ми хотіли змінити, створити лобістську групу, провести кілька років у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів. Є проблема також і з тим, що у нас установи не знають, чим займаються сусіди, і дублюють роботу одне одного. Дуже довго в нашій країні культурна сфера існувала «задля галочки». Тим паче потрібна дискусія та об’єднання людей, які вважають, що такий стан речей призведе до сповзання в прірву, з якої повернення не буде. У будь-якій ситуації можна почати щось змінювати.
Книжковий ринок України, якщо порівнювати з 1990-ми роками, значно пожвавився. На ваш погляд, яких книжок усе-таки бракує Україні і чому?
— Різних, бо поки що в нас їх замало видається. Їх стало дещо більше, якщо не порівнювати з радянськими часами. Я не ідеалізую згаданий час, проте тоді книжок видавалося значно більше. Які це були книжки — це окреме питання.
Книжок в Україні стане більше. Річ у тім, що так працює ринок: є потреба — буде й пропозиція. Але може бути і так, що спочатку з’явиться пропозиція, яка викличе потребу. В такому разі в неї треба інвестувати. Мусить знайтися інвестор. Бачу, що деякі українські видавництва дуже потужно розвиваються, і сталося це, повірте мені, завдяки інвестиціям. Книжковий бізнес у цілому світі є бізнесом, то чому це не може бути хорошою, прибутковою справою в Україні? Розвиток споживчих потреб — це завдання держави. З цим жодне видавництво самостійно не впорається.
Форум видавців у Львові вже став великою культурною подією у житті України. Чи має він амбіцію стати такою подією і для Центрально-Східної Європи?
— Як літературний фестиваль Форум, очевидно, такою подією став. Нині це один з найбільших фестивалів Центрально-Східної Європі такого ґатунку.
Залежить також, з якою метою входити в цей простір. Тут хочу повернутися до теми Інституту книги. Однією з його ролей, яка прописана, є промоція української книжки за кордоном та програма підтримки перекладів. Сподіваюся, що наступного року буде складено паспорт цієї програми. Ця річ потрібна, щоби було виділене фінансування. Нині ситуація така, що Український Інститут книги не може легально переказувати кошти за кордон так, як це роблять інші інститути, що підтримують переклади. Вони оплачують переклад видавцеві. Видавець подає заявку, виграє грант, і йому на рахунок потрапляє певна сума грошей. У нас спочатку треба знайти механізм, як, кому і за що ці гроші сплатити в Україні, щоб це потім допомогло видати книжку за кордоном. Ті витрати, які компенсуватиме наш Інститут книги, такі самі, як і у закордонних: це оплата за авторські права та оплата перекладу. Саме видання має здійснити за свої кошти видавець у певній країні. Для цього він має бачити ринок продажу для цієї книжки. А це велика маркетингова робота, промоційна теж.
Читайте також: Магія книжки. Магія міста. Магія життя
Україна має багато прекрасних письменників, не гірших, ніж у наших сусідів по Центрально-Східній Європі або й Європі загалом. Америку не беремо, бо вона не цікавиться чимось, окрім себе самої. Для того, щоб переклади українських авторів з’явилися за кордоном, держава повинна робити якісь рухи. Коли у нас відбувається революція, настає сплеск цікавості до нашої країни. Тоді ці переклади могли б бути дуже і дуже актуальними, побаченими і сприйнятими. Коли ж ця хвиля вщухає, всі бачать, що нічого не відбувається, знову повторюється одне і те саме — корупція і так далі. Це нецікаво на фоні решти світу.
Потрібно більше промоції. Український Інститут при МЗС, сподіваюся, почне цим займатися. У деяких посольствах уже зараз є люди, що допомагають просуванню української культури. А лобістів України треба шукати.
Є ще одна проблема, вирішення якої теж залежить від інтересу до нашої країни. Це люди — перекладачі, що знають українську. Їх дуже мало. На початку 1990-х років у багатьох університетах світу з’явилася україністика. А тепер програми з неї одна за одною закриваються. Це сумно, бо немає кому перекладати. Тут скільки грошей не вкладай, книжок буде виходити одиниці.
——————–
Олександра Коваль народилася 1957 року у Львові. Президент ГО «Форум видавців», організатор Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», що почав роботу в 1994 році. Із 1995 року — сівзасновник Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.
Фокусною темою цьогорічного, 25 Форуму видавців у Львові, який відбудеться 19–23 вересня, визначено «Ринок свободи». Буде представлено близько 250 видавництв і книготорговельних організацій, понад 1100 авторів, інтелектуалів, художників та культурних діячів з України та інших країн.
Програма заходів охоплює понад 900 літературних, мистецьких, освітніх і соціальних заходів, які відбудуться на 50 локаціях. У програмі — 25 тематичних напрямів та спецпроектів: історія, мови/переклади, креативні індустрії та урбаністика, бізнес, освіта, медицина, мистецтво, медіа та інші.