Власне, відтоді як у 2016-му Дніпро офіційно перейменували, у моїй свідомості його образ остаточно окреслився, і жодна назва не пасуватиме йому краще (звиняйте, прихильники Січеслава). Образ Дніпра-міста та Дніпра-річки для мене невіддільні, бо саме річка формує образ і структуру міста.
Я маю з десяток улюблених моментів у Дніпрі, перший із них — коли о сьомій ранку виходиш із центрального входу залізничного вокзалу й бачиш осяяну сонцем площу з трамвайним колом. І одразу наступний улюблений — півгодини маршруткою додому всуціль по набережній, ніби одразу вітаєшся з усіма відтінками міста: крани в річковому порту, футуристичні цистерни олійного заводу, ще трохи промзони й житлових масивів, а потім — Тунельна балка. У дитинстві вона правила мені за гірськолижний курорт узимку та місце для сімейних прогулянок і пікніків у теплі пори року.
Поруч із балкою — мій район, житловий масив «Сокіл-1». Він стоїть на горі, із балкона видно широкий Дніпро й панораму лівого берега аж до Придніпровської ТЕЦ, звідти встає сонце. Саме цей краєвид допомагає мені якось осягнути масштаби міста, бо, хоч воно йздається досить компактним, деякі райони навіть досі лишаються для мене загадкою: 12-й квАртал (за наголосом вираховують немісцевих), Фрунзенський, Клочко.
Читайте також: Місто, де зорі низько
Кілька років тому ми з другом здійснили давно омріяну ним подорож на Лівобережний-3 романтичним трамваєм № 19 виробництва Усть-Катавського заводу Челябінської області. Хоча ми розраховували, що їхатимемо щонайменше години півтори, домчали за 45 хвилин. Але й цього часу було достатньо, щоб дізнатися від нашого випадкового попутника Саші, що він їздить цим маршрутом на роботу вже 15 років, а вікна у вагонах не відкриваються взагалі, бо трамваї виробляли для Уралу, а не для теплого Придніпров’я. Можна уявити, як прекрасно їздити ними влітку.
Комусь така «екскурсія» повз залізничні перегони й труби заводів може здатися депресивною, але для мене промзони мають особливий ритм і красу: височіють футуристичні металеві конструкції, цегляні паркани заводів укриті плющем, а проїжджаючи Набережною Заводською вночі, можна побачити, як скидають гарячий шлак і він котиться червоним водоспадом.
Дивно, але, попри численні заводи та мою любов до індастріалу, я зовсім не сприймаю Дніпро як місто промислове. А влітку воно взагалі стає схоже на приморське місто-курорт: платани, прогріта сонцем бруківка, старенькі дворики в центрі з палісадниками та розвішаною білизною. Тож іще один з улюблених моментів у Дніпрі — типово курортний: вештатися центром.
Я ходила до центральної школи, тож цей різновид дозвілля після уроків перевірений роками (інша розвага — це квест «доїдь до школи, якщо з твого мікрорайону не ходить громадський транспорт»: поки не з’явилися маршрутки із «Сокола», потрібно було півгодини йти на зупинку тролейбуса № 16, а потім у нього запхатися й не випасти в порвану «гармошку»).
Читайте також: Ще б трохи чарівності
Можна пообіймати кам’яних баб коло історичного музею та пройти сквером до 67-ї школи. Місце, де вона стоїть, я тепер жартома називаю «трикутник УНР», бо після перейменування це стало перехрестям провулка Коновальця й вулиць Винниченка та Єфремова. Від школи йдемо Крутогірним узвозом повз Планетарій і спускаємося до Барикадної та прилеглих вулиць із тими самими старими особнячками.
А тут уже чого душа бажає: хочеш — на набережну валятися на газоні, хочеш — на центральну площу, де вже п’ять років немає Лєніна (а деякі перехожі вже й не пам’ятають, що він був), а хочеш — іди далі проспектом Яворницького та по дорозі залагоджуй усі свої справи, поки не дійдеш до вокзалу. Власне, за це я і люблю Дніпро: зручна компактність центру та розмах районів. Тут не тісно, не задушливо, він не тисне в стегнах і не обмежує рухів.
Окрема моя любов і причина смутку — занедбані будівлі, що ними просто-таки рясніє центр міста. Деякі з них занепали так давно, що почали жити самостійним життям. Кілька років тому ранньої весни ми з подругою гуляли біля колишнього ресторану «Маяк» у парку Шевченка. Танув сніг, повсюди дзюркотіли струмочки води, будівля була вкутана туманом — і жодної людини навколо. Не полишало враження артхаусного кіно.
Таке саме відчуття відриву від реальності виникло в мене цього літа в палаці Ілліча: колись до цієї монументальної будівлі безліч моїх однолітків ходили на всілякі гуртки, але я потрапила туди на рейв-вечірку. Велетенська закинута пам’ятка конструктивізму й три поверхи музики, танців, світла — надзвичайне поєднання. Тоді здавалося, що я десь у Берліні.
Читайте також: Пафос історії, напівсон сучасності
.jpg)
Щось таке відчуваєш і коли стоїш на осяяному ілюмінацією нічному ЄБ (Катеринославський бульвар), спостерігаєш за людьми на терасах кав’ярень. А потім запихаєшся в маршрутку, зупинивши її помахом руки (інакше ніяк), передаєш «за проєзд» і, стоячи, мчиш проспектом Яворницького. А у відчинене вікно завіває аромат липи.
Нині я не живу в Дніпрі постійно, але, що цікаво, стала любити його ще більше. Приїжджаючи раз на кілька місяців, отримуєш концентровану дозу Дніпра з усіма його змінами, подіями й зустрічами. Дивишся на місто водночас і як прискіпливий ревізор, і як турист із широко розплющеними очима. І не знаєш, яким застанеш його наступного разу.