Українське село: вимирання чи еволюція

Теза про занепад українського села є загальним полем пуб­лічних дискусій і перед кожними виборами політикум хором обіцяє його відродити. Проблему годі вважати надуманою. У сільській місцевості мешкає близько третини українців, але за останні 18 років селян поменшало майже на чверть (із 16,9 млн до 13 млн), тимчасом чисельність містян за цей період упала заледве ніж на 16% (із 34,8 млн до 29,3 млн) (Держстат). Однак обіцянки відродити село — це, правду кажучи, просто популізм. Зважаючи на соціально-економічні тенденції, реалістичної програми порятунку українського села немає: депопуляція триватиме, села зникатимуть, а їхня інфраструктура занепадатиме. Але все це не суто українська проблема, а загальноєвропейська тенденція. Спричинену глибинними економічними й технологічними чинниками, її не здатен зупинити жоден національний уряд. Однак саме від останнього залежить, наскільки болісними будуть ці зміни для селян і наскільки великими стануть супутні суспільні втрати.

Читайте також: Велика демографічна шахівниця

Чим є українське село в соціально-демографічному сенсі? Трохи більше як половина (50,3%) селян мешкає у великих селах із населенням від 1 тис. осіб, 26,3% — у селах із 500–999 мешкан­цями, 17% — із 200–499 мешканцями та 6,4% — у ще малолюдніших населених пунктах (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ). Саме через дрібні села їхня загальна кількість зменшується. Офіційна статистика відоб­ражає цей процес не в повному масштабі: за даними Держстату, із 1990 по 2018 роки зникли з мапи лише 426 сільських населених пунктів. Однак справжня кількість «вимерлих» сіл набагато більша: 2014-го 369 безлюдних сіл просто не були зняті з державного обліку (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ, 2017). На межі зникнення перебуває ще 4684 села, де станом на 2015 рік мешкало до 50 осіб у кожному. Тобто вже в перспективі кількох десятиліть сільська поселенська структура України зменшиться приблизно на 17%. Найпомітнішими будуть зміни на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині, де малолюдні села становлять відповідно 38,5%, 32,5% і 30,5% загальної кількості. Головна причина вимирання сіл — демографічна. На загал середній вік сільського та міського населення майже не різниться (40,5 та 40,7 ро­ків відповідно), але в сільській місцевості ситуація дуже неоднорідна: що дрібніше село, то воно «старіше». Якщо у великих селах (понад 1 тис. мешканців) літні люди становлять у середньому 21%, то в дрібних (менше як 50 осіб) — 38% (середньоукраїнський показник по селу — 21,6%). Відповідно різниться й рівень смертності: якщо у великих селах кількість померлих перевищує кількість народжених у 1,9 раза, то в дрібних — у 8,3 раза. Таким чином, села, де пенсіонери становлять понад 50% мешканців, дослідники відносять до категорії таких, що занепадають. А там, де їх понад 65%, — до таких, що вимирають. До останніх зараховують також села без дітей (віком 0–17 років), а таких в Україні більше як 19%.

Ще один чинник знелюднення та «старіння» сіл — трудова міграція. Приміром, у 2001-му за їхніми межами працювали 25,6% селян, а у 2014 році — вже 54,9%. З-поміж останніх 66,9% працювали в містах, 20% — за межами своєї області, 12,7% — за кордоном (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ, 2017). Не слід пояснювати, що часто ця міграція має незворотний характер.

Виїзд людей із сільської місцевості стимулюють соціально-економічні проблеми, які там мають загострений характер. На загал рівень зарплат у сільському господарстві — один із найнижчих з-поміж галузей. За даними Держстату, у липні 2018-го середня зарплатня в сільському господарстві становила 7,5 тис. грн, тоді як у промисловості — 9,8 тис. грн, у торгівлі — 9,7 тис. грн тощо. До того ж для села характерна підвищена частка некваліфікованих або низькокваліфікованих працівників. Станом на 2015 рік 38,7% їх були зайняті в найпростіших професіях (для порівняння: у місті — 9,1%), натомість фахівці та професіонали становили лише 17,1% (у місті — 35,5%). Високим є також рівень неформальної зайнятості. За оцінками, у 2015-му в «тіні» працювали 42,6% сільського населення (у місті — 17,2%). Забезпечення села відбувається переважно завдяки пенсіям, різним виплатам і ресурсам власного господарства, а доходи у формі зарплатні в середньому становлять тільки 34,4% загального обсягу (у місті — 55,7%). Поширеними в селі є домогосподарства, що не мають працівників узагалі: таких у 2014 році було 46,2% (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ).

Читайте також: Потенціал чи втрачені душі?

Власні господарства не можуть забезпечити селян гідними доходами. Так, у 2015-му тільки 17,5% особистих селянських господарств мали у власності сільськогосподарську техніку, 15,2% залучали найманих працівників, а дохід від продажу сільськогосподарської продукції становив лише 11,5% сукупних доходів домогосподарств (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ). Теоретично замість неефективної колгоспної системи опорою місцевих економік мали би бути фермери. Станом на 2014 рік у сільському господарстві України було 52,5 тис. суб’єктів господарювання (у середньому 1,7 штук на одне село), серед яких 71,3% становили саме фермерські господарства. Однак ринку праці вони не оживили: за статистикою 2014-го, із-поміж населення, зайнятого в сільському господарстві, на фермах працювало трохи більше як 3%. Не оживили сільську економіку й агрохолдинги, які зав­дяки сучасній техніці не потребують такої кількості робітників, як радянські колгоспи або селянські господарства дорадянського взірця. На додачу в Україні немає ринку землі — головного ресурсу, яким ще володіють селяни. Тож не дивно, що рівень бідності в селі вищий, ніж у місті. Так, 2013 року цей показник (за прожитковим мінімумом) у місті становив 11,8%, а в сільській місцевості — 28,9% (Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ).

Бідність і депопуляція неодмінно тягнуть за собою занепад поселенської інфраструктури, для підтримання якої немає ані бюджетних ресурсів, ані ринкової кон’юнктури. Приміром, у 2013-му 61,8% сільських домогосподарств не мали каналізації, у 45,7% населених пунктів не було зак­ладів із надання базових послуг (перукарень, хімчисток, ательє тощо), 41,8% — не забезпечені послугами своєчасної швидкої допомоги, 28,5% — медичними установами поблизу житла. Ще 24,4% сіл не мали щоденного транс­портного сполучення з розвиненішими населеними пунктами, а у 23,5% сільських поселень взагалі не було твердого дорожнього покриття. Частково ці проблеми можна пом’якшити завдяки реформуванню системи медичних і навчальних закладів, реалізації цільових програм бюджетним коштом тощо. Однак в умовах здрібніння сільської поселенської мережі підтримувати та розвивати її інфраструктуру буде дедалі складніше. Важко уявити, за яких умов (і яким коштом) у кожному селі, що вимирає, з’являться аптека, магазин, перукарня, щоденний автобус до райцентру та інші атрибути цивілізації. Звичайно, ситуація в селах неоднорідна, але очевидно, що значна їх частина (малонаселені, напіввимерлі села) перебуває в скрутній ситуації, яка не має вирішення.

Напрошується висновок, що Україна як держава зазнала історичної поразки, виявившись неспроможною врятувати власне село. Але насправді схожі процеси відбуваються і в сільських регіонах ЄС. Там також мешкає близько третини населення Євросоюзу й так само, як в Україні, його кількість інтенсивно зменшується. За розрахунками демографів, до 2050 року населення європейських урбаністичних зон зросте більш ніж на 24 млн, натомість селян поменшає майже на 8 млн (Євростат). В Україні занепад села нерідко пов’язують із розпадом СРСР, але 70% сільських поселень ЄС зазнавали депопуляції ще в 1960-х. До кінця ХХ століття кількість регіонів, що вимирають, зменшилася й стабілізувалася на рівні 40–45%, залишаючись такою й на початку 2010 років. У різних країнах цей процес нерівномірний. Якщо в старих державах — членах ЄС переживають депопуляцію лише 35% сільських районів, то в країнах, що приєдналися до Євросоюзу із 2004-го, цей показник становить 60%. Найширше депопуляція охопила села Литви, Естонії, Болгарії, Латвії та Угорщини — там вимирають близько 80% сільських районів. За даними European Territorial Observatory Network, депопуляція пов’язана з тією ж соціально-економічною симптоматикою, що й в Україні: зменшення потенціалу місцевих ринків, зниження якості та доступності послуг, занепад інфраструктури, безробіття, старіння населення тощо. І так само, як в Україні, негативні соціально-економічні явища у європейському селі відчутніші, ніж у місті. Приміром, у 2016 році рівень зайнятості в селах Естонії був на 6% нижчим, ніж у містах, в Угорщині — на 3%, у Болгарії — на 15%, у Словаччині — на 7% (Європейська комісія).

Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26

Що змушує і європейське, і українське село занепадати? Передусім йдеться про зміни в характері сільськогосподарського виробництва. Завдяки високоефективній техніці обробка землі більше не потребує мільйонів робочих рук, а там, де потребує, використовується наймана праця сезонних робітників, причому часто іноземних. Таким чином, населення сільських районів втрачає економічну основу свого існування, а отже, змушене адаптуватися до змін, мігруючи до міст. Щось схоже відбувається тепер і в промисловості, де роботизація потроху заступає «живі» робочі руки, але в селі наслідки цього найвідчутніші. Порівняно з густонаселеними містами сільські спільноти виявилися вразливішими: по них більше б’є депопуляція, а місцевим економікам важче адаптуватися до змін глобальної ринкової кон’юнктури. До того ж основні міграційні потоки ззовні притягують якраз-таки міста, а не села. Крім того, у сучасних містах легше скористатися засобами соціальної мобільності, а також більше шансів досягти доб­робуту й дістати ширший доступ до послуг, тож загальний рахунок явно не на користь села.

Зрозуміло, що повна (або близька до того) урбанізація Європи — лише питання часу. Штучно гальмувати цей процес без сенсу, але національні уряди мають можливість пом’якшити негативні соціально-економічні явища, які відбуваються тим часом у сільських місцевостях. Глибина соціально-економічної кризи в європейському селі (навіть там, де вона найгостріша) несумірно менша, ніж в Україні, і з огляду на загальну статистку соціально-економічний розрив між селом та містом у ЄС мінімальний. Вочевидь, у такому ж напрямі слід рухатись і нам. Створення опорних шкіл та госпітальних округів — це правильні кроки. Питання тільки в тому, наскільки послідовними будуть ці й інші реформи та чи вдасться уряду знайти баланс між ефективною підтримкою села та популістським дотуванням осередків безнадійної кризи.