Якщо бути точнішою: інтенсивністю струшування моїх сідниць на жорсткому, зазвичай надірваному дерматинному сидінні. Дитиною я зазвичай хвилювалася, щоб автобус не заглух, піднімаючись на найвищий горбочок уже перед самим написом «Нововолинськ». У 1990-х той автобус їхав 50 хв. Від автостанції до автостанції 20 км, як стверджував мій тато. А він знав ту дорогу, адже не раз ішов нею пішки, ті 20 км, горбочок за горбочком, від «заводу сто» до нашого дому у Володимирі.
Структура міста Нововолинськ розширювала для мене малої уявлення про світ. Там уперше в житті я побачила терикони. Один із них чорнів із вікна автобуса одразу при в’їзді в місто. Це четверта шахта, де колись працював дідусь, якого я, так трапилося, ніколи не бачила. (Шахта вбила дідуся, наділивши його раком горла.) Місто, власне, заснували в середині минулого століття, після того, як знайшли там запаси вугілля, що їх мало вистачити до 2020 року. Трохи пізніше, у 1960-му, там народився мій тато. Він, здається, дитиною потай від батьків лазив тими териконами — безцільно, як усі діти, з голої допитливості. Я ж знала терикони тільки крізь погляд із-за фіранок брудної шибки автобуса. Ну й ще знала їх із порожнин у стінах нашого володимирського будинку. Дідусь примудрився використати відходи як основу для будівництва дому. Матеріал із часом просідав, можна було тут і там простукувати порожнини в стінах. Ми робили ремонт, щоразу заповнюючи порожнини, але через рік-другий руда знову просідала.
Читайте також: Місто, де зорі низько
Дивним чином види з вікна трамвайчика, що прямував до окраїн Донецька, улітку 2006 року — власне, єдиного разу, ба навіть того одного дня в моєму житті, коли я була в Донецьку, — скидалися мені на Нововолинськ: терикони, зграї дітей, кози вздовж дороги, якісь кущі усюди й відчуття міста, що ніби виросло нізвідки та мовби не місто зовсім, а якась така специфічна зона зі своїм особливим життям.
Слово «мікрорайон» я також уперше почула в Нововолинську. У Володимирі казали просто: там на Ковельській, там на Луцькій, там на Устилузькій. А тут — п’ятнадцятий мікрорайон, п’ятий мікрорайон… П’ятнадцятий був чимось на кшталт Троєщини для Києва. Туди обов’язково слід їхати бусиком, пішки йти довго та, зрештою, неприємно. Це та однотипність забудови, яку я знала тільки умоглядно: із вікон автобусів, із погляду вдалечінь на зупинці та яку відчула на своєму тілі лише з переїздом до Києва. П’ятий мікрорайон лякав мене не аж так. Може, від того, що менший за розмірами, він якось делікатно входив мало не в самий центр міста з усіма його маленькими вуличками, парками, спортмайданчиками. Може, від того, що той п’ятий мікрорайон не можна було так відсторонено роздивитися з вікна автобуса. П’ятнадцятий натомість розкинувся на пустирі, осторонь від міста, і здавалося, що то якесь біле цегляне чудовисько розляглося на окраїні.
Читайте також: Ще б трохи чарівності
Оті бусики певний час були специфічно нововолинським явищем. Коли в дев’яностих автобуси ходили через раз, а подекуди зовсім не їздили, якісь кмітливі люди здогадалися пригнати чи то з Польщі, чи то з Німеччини (а кордон із Польщею тоді ще був відкритий і до тих теренів зовсім близько) кілька мікроавтобусів марки «Мерседес». Вони курсували містом, розвозячи людей до їхніх мікрорайонів, були тісними, дорожчими за автобус, незручними й дуже спекотними влітку, але на той момент надзвичайно всіх тішили. Я пам’ятаю, як жителі Володимира заздрили нововолинцям із їхніми бусиками, аж поки згодом самі не перейняли їхній досвід. Утім, у Володимирі їх називали маршрутками. Бусики ж у Нововолинську ніколи не кликали ніяк інакше. Бусики то й бусики. Я сказала б, це феномен нововолинської міської культури. Полегшенням стало, коли вони почали курсувати між містами, адже відстань у 20 км долали не за 50 хв, а приблизно за 30 чи 35 хв. О сьомій ранку в понеділок я стояла на одній нозі десь біля водія (дякуючи Господові за свій маленький зріст), спираючи іншу ногу на невеличку чорну сумку, у якій були смаколики від мами на тиждень навчання в ліцеї. І хоч у селі на півдорозі обов’язково мав іще хтось зайти, тестуючи крайню межу стискання людиномаси в транспорті, ті бусики видавалися надзвичайно передовими, бувши, як на мій сьогоднішній погляд, зовсім непристосованими для виконання покладених на них завдань.
Нововолинськ двоповерхових будиночків із червоної цегли з дерев’яними сходами лишився для мене рідним. Ті сходи скрипіли, перекриття були дуже тонкими, і сусіди знизу завжди жалілися на сусідів зверху. Цей Нововолинськ я досі впізнаю в таких самих невеличких будиночках Старої Дарниці в Києві, де так само хитромудро прилаштовані шнурочки для сушіння одягу: десь прив’язані до дерева, десь до турника. Там у кожного будинку були власні правила та своя чудасія. У моєму, приміром, жила тьотя Галя, гроза й страх дітей і підлітків із їхніми іграми та першими поцілунками.
Осердям Нововолинська, звісно ж, був ринок. В’їжджаючи зі сторони Володимира, спочатку минаєш «завод сто» ліворуч, оглядаєш п’ятнадцятий мікрорайон праворуч, тоді пропускаєш зупинку «Четверта шахта». Наступна — ринок. Він починався довгими рядами «гуманітарки», як у наших краях називали одяг із секонд-хенду. У Володимирі такої «гуманітарки» не було, утім, мама й без того забороняла мені за нею полювати. Далі тягнулися ряди різного: інструментів, деталей, запчастин, взуття, дешевих неякісних кофтинок і сукенок. Здебільшого одяг привозили з Хмельницького й перепродували, як моя тьотя Галя. Бізнес був такий-собі. Зрештою, коли шахти почали закриватися, вибирати рід занять не доводилося.
Читайте також: Пафос історії, напівсон сучасності
З ринку за 10 хв можна було дійти до центру — пішохідної зони. Там, як на мене, ніколи не було нічого цікавого, але завжди щось таке хотілося знайти. Якісь кафетерії, закинутий натоді кінотеатр, площа, пам’ятник Шевченкові, міськрада, книгарня, де я купила собі в 15 років Ніцше, щоб нічого не зрозуміти, будинок культури, стадіон, парк. У парку було чортове колесо, на якому я за чотири роки так і не покаталася: піди знай години робити, піди знай, чи взагалі його запускають і хто може це зробити. Центр Нововолинська видавався мені геть неживим. Я любила, йдучи з автостанції до ліцею, обходити його якимись дворами, плутатися між будинками, завертати трохи ліворуч чи трохи праворуч, щоби, зрештою, наче й не було нічого, вийти в потрібному напрямку.
Володимирці, пишаючись давністю свого міста, казали, що Нововолинськ — це місто без історії. Що там ті 50–60 років проти їхньої тисячі. Попри те, що багатьом східним містам сотня й більше років, для мене Нововолинськ — таке-собі відлуння Сходу України на її Заході. У відвіданих мною великих індустріальних містах я впізнаю його образи, що врізалися в мою підліткову пам’ять.