Театральний, серце Луцька

Наш дім містився на околиці Луцька, тому вилазка «до міста», як у нас казали, дуже довго була для мене чимось небуденним, особливо в ранні шкільні роки. Дні, коли мама брала мене на роботу й треба було вставати рано, а потім їхати тролейбусом, чекалися з трепетом.

Читайте також: Місто, де зорі низько

Хоча найраніші мої спогади про місто не стосуються конкретно цього.

 У моїй голові закарбувалися фрагменти, майже відірвані від контексту, проте дуже чіткі. Один із них: я, приблизно три-чотирирічна, сиджу на Театральному майдані на лавці та їм морозиво «Кіт у чоботях». Саме так воно називалося. Я запам’ятала! І точно знаю, що купили ми його в дерев’яному кіоску з морозивом, де працювала дуже, ну дуже, як мені тоді здавалося, стара пані, яка вельми люб’язно зі мною розмовляла та якось навіть дозволила зазирнути до кіоску не через віконце, а через задній вхід, себто просто вхід. Звідти віяло справжнім холодом, попри літо надворі. І пахло пломбіром. Цей запах став для мене еталонним ароматом морозива. Коли мені тепер трапляються старі фото центрального міського майдану, завжди шукаю той кіоск. Моя пам’ять пересуває його з одного місця площі до іншого: не можу точно пригадати, де він стояв. Можливо, там, де зараз будка з кавою, або там, де автомобільна стоянка, чи, може, ближче до винного магазину. І поки я уявляю кіоск на тому чи іншому місці, сотні хлопчиків і дівчаток, таких малих, як я колись, перетинають щодня цей простір зі своїми батьками, закарбовують у пам’яті його та власні точки з морозивом чи цукровою ватою. У цьому місті є все для дитинства, усе для щасливих спогадів, які згодом такими стануть. Скільки таких, як я, повертається сюди час від часу, щоб ненадовго розчинитися в цій розслабленості, м’якій неспішності, сонячних променях, що гріють бруківку й стіни знайомих будинків.

Другий спогад, який періодично зринає в пам’яті: ми з мамою їдемо тролейбусом довкола того ж таки Театрального майдану, мені знову років три, і мама шепоче мені на вухо, що якщо я не поводитимуся чемно, то вона віддасть мене в дитбудинок (здається, топове залякування дітей у 1980–1990-х). А тоді… я не знаю, чи це вже домалювала моя фантазія ще тоді, чи, може, і через роки, але мені чомусь пам’ятається, як мама при цьому показує на кафедральний собор. Нині це дуже смішно. Тоді не було. Чи могла моя мама таке утнути, я сумніваюся, але не можу заперечити на всі сто.

Схоже, що Луцьк для мене починається з Театрального майдану, це справжнє серце міста, центр центру. Важко уявити, скільки людей перетинає його щодня. А щороку? І скільки всього змінилося там за останні півстоліття?

Був, наприклад, фонтан із бетонними дельфінами, у якому часто можна було побачити веселку сонячного літнього дня. Але минув час і природних барв стало замало, з’явився проект нового фонтана зі штучними кольоровими вогниками та музикою. Постав його фундамент, і містяни чекали продовження. Будівництво дещо затримувалося, а тим часом це місце облюбували місцеві підлітки й молодь. Так з’явилася «лампочка», бо фонтан скидався обрисами на жарівку. Стало популярно зустрічатися «на лампочці», пити там алкоголь, спілкуватися до пізньої ночі. І тепер, коли я приїжджаю до Луцька, то завжди когось там бачу. Щоправда, нині це місце стало цивілізованішим, там сміливо проводять час і старші люди, і батьки з дітьми.

Читайте також: Ще б трохи чарівності

І от мені пригадується ще один ступінь розвитку фонтана. Якось на доволі короткий термін усередині цієї недобудови поставили дитячий майданчик, і цілими днями там веселилися малюки. Але потім, певно, хтось згадав про початкове призначення конструкції, майданчик забрали, але фонтан так і не з’явився. Його досі немає, і не знаю, чи колись буде. Ще трохи — і це бетонне одоробло стане візитівкою міста. Чому б і ні, думаю собі, воно могло би бути символом міста, яке постійно будується. А десь так воно і є. Дедалі більше новобудов з’являється в Луцьку останнім часом. Іноді на місці старих будинків, а іноді там, де раніше нічого не було. Місто зростає, подекуди стає вищим, часто ширшим. Динамічність його ландшафту — ось вам характеристика Луцька початку ХХІ століття. Можливо, це дещо змінює темп життя у завжди розслабленому місті. Але раптом ні, може, ніщо не зможе переінакшити розміреного ритму, виточеного тут століттями. Так хочеться пристати на цю думку, так хочеться, щоб серце міста завжди билося спокійно, тихо, але ритмічно. Щоб життя тут дзюрчало, як струмок: жваво й водночас лагідно, без великих амплітуд.

Поруч із бетонним фонтаном — Біґ Бом, чи Бім Бом, чи Бім Бен, я навіть не знаю, бо кожен як уміє, так і каже. Це 14-поверхівка на Театральному майдані, єдиний там житловий будинок, свого часу незвично високий для міста. На самій його вершині — електронне табло, що показує час і температуру. Тут стає зрозумілим сенс назви. Біґ Бом — одне з найпопулярніших місць для зустрічей. Здається, коли не глянь — під будинком хтось на когось чекає. Поруч починається довга й гарна пішохідна вулиця Лесі Українки, яка заслуговує окремого розділу в усій цій історії.

На протилежній стороні майдану, через дорогу від нього, стоїть ЦУМ. Новенький, напханий магазинами, кафе, із підземним супермаркетом. Його попередницю, чотириповерхову радянську конструкцію, спіткала невесела доля: сім років тому там сталася пожежа. Багато хто досі вірить у зумисний підпал. Нова будівля теж не всім до вподоби, про неї багато дискутували. Звідтоді (та й доти) я не пам’ятаю більшої громадської активності та небайдужості до того, що споруджується в місті. Що ж до мене, то, на мій смак, нова будівля пасує центру, додає йому сучасності та барви. Добираючи фото до статті, важко було знайти фото центру без ЦУМу.

Загалом центр міста дуже «правильний»: великий майдан із державним театром і пам’ятником Лесі Українці, собором, ЦУМом, будинком культури. Від майдану починається пішохідна вулиця та широкий проспект Волі, ще одна велика вулиця — Винниченка — і кілька маленьких. Усі вуличні артерії та судинки ведуть звідси до різних мікрорайонів міст, кожна показує глядачеві щось інше. Ось цією я ходила до університету, а тудою можна дійти додому пішки, а там — гарні, старі, найстаріші, будинки в Луцьку, туди — дорога до улюбленої книгарні, до парку — це туди, а на ринок — сюди. Так класично, так звичайно, що навіть той, хто потрапляє до міста вперше, швидко вчиться орієнтуватися в центрі.

Читайте також: Пафос історії, напівсон сучасності

Якогось року тут перестали ставити зрубану ялинку на новорічні свята, і вже довго-довго просто прикрашають три високі ялини, що ростуть на газоні. Не передати, як я цьому радію.

Здається, на Театральному майдані я знаю кожен шматок асфальту, кожну нерівність, мені відомі на дотик стіни театру та тепле кам’яне підніжжя пам’ятника Лесі Українці літнього вечора, мої сідниці пам’ятають відстань між дощечками на лавках біля ялинок, а очі — куди чи, точніше, на що світить сонце залежно від пори дня.  Як часто в цьому сонці хочеться просто зупинитися й не рухатись, нікуди не йти, отак стояти й спостерігати за неквапним мурашником лучан. Сюди можна повертатися безперестанку, у цей тихий гомін міста, що чимось скидається на приморські містечка. Луцьк і справді такий, ніби там є море, і дорога до нього — через Театральний майдан. Але куди йти далі, щоб дістатися берега, достеменно не відомо, це той випадок, коли вся суть не в результаті, а в процесі — неспішному, із морозивом по дорозі.

Фото Олександра Котиса