«Чи ми ще ліберальні?» — запитує Райнер Ганк в есе для Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung. І коли це питання ставить такий визначний ліберал, то зрозуміло, що його відповідь: «ні» або щонайменше «вже недостатньо ліберальні».
Як таке можливо, дивується Ганк, що після ліберального прориву останніх 30 років настрій аж так змінився? Чому дедалі більше людей, попри розширення індивідуальної свободи та статистично вимірюваного зростання достатку, що відбулося внаслідок дерегуляції всіх галузей економіки та життя, настільки незадоволені політичною системою, яка й породжує цей достаток?
Ганк докладає зусиль і ще раз перелічує успіхи трьох минулих десятиліть, нагадує про астрономічні ціни на авіаперельоти й телефонні тарифи, паралізований ринок праці та про ворожість до клієнтів неефективних державних підприємств. Сезонний союз ринково-ліберальних економістів і космополітичних лівих лібералів у 1980-х і 1990-х працював пліч-о-пліч над пом’якшенням економічного та соціального тиску.
Конкуренція, за словами Ганка, проторувала шлях свободі та сприяла розумінню того, що за лайливим висловом «вільний ринок» ховається цілком добра й корисна справа.
Читайте також: Die Welt: Ліва й права політика керування ідентичностями
Та ліберальна вечірка закінчилася. Шириться похмілля. Найпізніше з фінансовою кризою зникла довіра до банків і ринків, хвиля приватизації призупинилася. Чи не хотіла б залізниця вийти на біржу? Натомість зростає кількість голосів, що вимагають повторної комуналізації з розмахом приватизованого базового забезпечення (електроенергія, вода, відходи). Іноземних інвесторів чекає скепсис, нині актуальний протекціонізм. Реформи, передбачені законодавством щодо сучасних послуг на ринку праці, поступово послаблюються.
Для Ганка це відчутний відкат зі шкідливими наслідками. От лише для зміни соціальних настроїв він так і не знаходить єдиного пояснення. Після інтенсивних пошуків зупиняється на тезі соціолога Гейнца Буде про те, що почуття суспільства є авторитетнішими, ніж економічна статистика.
Причиною антиліберальної зміни настроїв Ганк вважає загрозу добробуту, яку відчуває середній клас, динаміка глобалізації лякає більше, ніж мотивує до нових рекордних досягнень. Друга причина — велика самовдоволеність. Успіх знижує тиск реформ. Німецька національна футбольна збірна передає привіт. На перспективу Ганк побоюється економічного вильоту з відбіркового раунду чемпіона світу з експорту.
Спостереження Ганка влучні в багатьох моментах. Саме огульна критика економічного лібералізму, якій як аргумент вистачає причепити до лібералізму приставку обурення «нео-», любить заперечувати, що ліберальні реформи по всьому світу вивели мільйони людей із бідності, а отже, створили середні класи. Утім, діагноз «приспаність почуттів плюс самовдоволення» — недостатнє пояснення, чому невдоволення лібералізмом сучасного розливу зростає навіть серед лібералів.
Важко не помітити, що спасенна обіцянка лібералізму — звільнення особи від державного тиску неминуче веде до більшої індивідуальної свободи й більшого особистого та колективного добробуту — в умовах глобального капіталізму працює лише відносно. Слабке місце лібералізму — його герольди відмовляються бачити, що руйнівна динаміка цієї глобалізації змінила саме політичні умови.
Лібералізм, що відповідає часу, мав би переосмислити відносини між державою та ринком. Критика надмірно регулюючої держави, яка тримає ринок у віжках, розвинулася в 1950 роках і ввійшла в практику в 1980-х, і вона просто не цілком адекватна тоді, коли лише кілька країн ще спроможні встановити межі для глобальних концернів. Якщо це більше не вдаватиметься, домінанти на ринку розщеплять суспільство на спільноти. А вони вже складатимуться не з ліберального ідеалу суверенного громадянина, а з вичерпного матеріалу даних.
Американський політолог Патрік Денін кілька місяців тому написав своєрідну історію розчарування лібералізмом («Why Liberalism Failed»). У ній він із гіркотою описує, як від обіцянки свободи індивідуалізму залишається лише егоїзм, як замість рівних можливостей реалізується нова плутократія, як свобода замінюється сумішшю державного та комерційного нагляду, а від різноманітності культур залишається тільки однорідна субстанція глобалізованої комерції.
Денін, можливо, перебільшує та аргументує дуже моралізаторськи, але надмірний ринковий лібералізм породжує дедалі більшу кількість загублених, вороже налаштованих одиноких борців, які врешті шукають порятунку в авторитарних політиків. Це важко не помітити, і це мало б особливо непокоїти саме лібералів.
Читайте також: Прагматичний патерналізм. Як досвід і розрахунок відвертають українців від ліберальних реформ
Те, що тим часом лише ринок визначає буття та свідомість, і є причиною зростання кількості тих, хто ностальгує, думаючи про турботливішу державу. Ті, чий горизонт досвіду щодня визначає недоступне житло, поганенькі школи, брак місць у садках, перевантажена система охорони здоров’я, занепала інфраструктура, неефективні органи влади, закриті поштові відділення та басейни, брудні парки, мусять сумніватися, що вільний ринок — це прекрасна та корисна справа. Кількість невпевнених людей зростає й тому, що у світі, у якому домінує виключно ринок, залишається дедалі менше простору для тих, хто не хоче підкорятися законам останнього.
Коли всіма свободами володіє ринок, для індивіда їх більше не залишається. Це фундаментальна суперечність лібералізму, знайома кожному вільнодумцю, який хоч раз був принижений непробивною комп’ютеризованою службою підтримки свого мобільного оператора.
Читайте також: Долаючи традиціоналізм. Якими є будні мусульманських лібералів
Ностальгія за турботливою державою — не лише виявлення прагнення гальмівного важеля для глобального капіталізму. Це не ірраціональне почуття, воно приховує питання, на яке сучасний лібералізм мав би давати переконливі відповіді: якого суспільства ми, власне, хочемо?