Ужгород для своїх і чужих

Приватна урбаністика
10 Серпня 2018, 14:15

Звідси такі романтичні дописи, «охи» й «ахи». Цвітіння сакури, чеська бруківка, пішохідний міст з обіднім годуванням риб та кілометрові набережні з лебедями, а віднедавна — і чаплями. Це все є. Згоден. Але ж є й ганебні волання брудних жебраків на тому самому мості, совковий автовокзал із вічними калюжами, убогі хрущовки з такими ж пролетарськими мешканцями, розгрібачі смітників, які поширюють антисанітарію на очах у байдужих ужгородців…

 

Напевно, кожен в Ужгороді бачить те, що хоче. Тому враження приїжджих рідко збігаються з враженнями місцевих. Живучи під старим зáмком чи мальовничою полониною, можна за все життя туди не піднятися. Я й на таких натрапляв на Закарпатті. Бо ж це «забавки» для туристів.

 

Якщо вдатися до цифр, то Ужгород — найменший обласний центр. Лише 120 тис. населення. Тут є свій бонус. Адже в такому невеликому місті зосереджені всі атрибути обласного центру, а отже — більші шанси для самих ужгородців. Працювати на державній безклопітній роботі (або вдавати, що працюєш), попивати кілька разів на день «кавічку» й насолоджуватися розміреним приватним життям, «забивши» на всіх і на все.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Водночас стотисячне місто, та ще й у найбільш сільській області України мало впливає на цілий регіон. Ужгород — це лише одна десята частина області, окремий її розділ, хоча й найбільший. Такого мізерного співвідношення більше не знайдете в Україні. Всюди обласні центри населяє третина, а то й чверть усіх жителів краю. Через родини, бізнес, владу там усе зав’язано на головному місті. Львів, Чернівці чи Івано-Франківськ визначають у своєму регіоні все. Власне, вони і є ВСІМ для області, навіть її назвою. А Ужгород — як річка Уж: наче й широкий, але води лише по коліно. Тому Закарпаття й Ужгород — поняття не тотожні. Тут кожен сам собі ґазда.

 

 

Украй невдале географічне розташування Ужгорода — у самісінькому західному закутті на кордоні — дає шанс Мукачеву, Береговому, Виноградову, Хусту, Тячеву мати власне життя. Мовчимо вже про Рахів, до якого треба трястися поганими дорогами 250 км і мешканці якого більше їздять до Івано-Франківська, ніж до свого обласного центру.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

Те, що подобається в Ужгороді туристам, — прогулянковий, розмірений темп, давня архітектура, що, будьмо чесними, поступово зникає від ненажерливого апетиту місцевих скоробагатьків, мозаїчність культур, яка теж змивається глобалізацією та постійною міграцією, сидіння «на каві» у численних кав’ярнях (куди тут квапитися?), толерантність і пов’язаний із нею космополітизм ( бо ж «а какая разніца?»), аполітичність і продажність на виборах мера за кілька сотень гривень — це все може бути як плюсом, так і мінусом цього самобутнього в Україні міста. Залежно від того, чого потребуєш особисто ти.

 

 

Якщо спокою, споглядання, розслаблення — то воно твоє. Недарма сонний вуж заповз у його ім’я. Якщо навпаки — руху, драйву, потужних ідей і можливостей, то стартуй якомога швидше на Захід — до Варшави, Будапешта чи Кошиць — або східніше — до Львова, Києва. Поки не обріс родинними путами й рутинні будні не розмили твоїх плеканих ілюзій.

 

Читайте також: Львів. Місто-чоловік

 

Довго думати, багато говорити й мало діяти, не привертати особливої уваги, бути, як люди, тихо заздрити, мати про все свою думку, але нікому, окрім найближчих, її не висловлювати, — це все наше. Те, що провінцію відрізняє від столиць. Навіть політика тут, як течія Ужа: треба довго з берега придивлятися, аби зрозуміти, у який бік тече ця начебто гірська річка.

 

Закарпаття оманливе. Турист бачить лише вітрину: зелені краєвиди, подих віків, мінеральну воду чи домашнє вино, кулінарні фестивалі… Усе справжнє приховане за прилавком. Побачити його може тільки свій. 

 

 

 

Але це місто все-таки створене для творчості. Тому закарпатська школа живопису — одна з найвідоміших в Україні, а тутешні письменники не прагнуть перебиратися до Києва чи Львова, де значно легше ставати модними та просунутими. Проживши в Ужгороді загалом 40 років, я по-справжньому оцінив його лише тоді, коли оселився в центрі. Тут потужно бринить та особлива аура, яка вирізняє його з-поміж сотень інших. У решті мікрорайонів, які мало чим відрізняються від типового обласного центру із совєтськими родовими травмами, вона вже ледь уловима.

 

 

Пробігтися зранку під столітніми липами в іще сонному чеському кварталі Галагов, де березовими віниками замітають смагляві ромські двірнички в оранжевих накидках. Вдихнути на повні груди їдкого сигаретного диму за мініатюрним ляльковим театром, де ховаються в густій тіні на лавицях учениці тутешніх навчальних закладів.

 

Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

 

Потім кам’яними східцями збігти додолу просто до Ужа, побачити бомжа чи, мо’, і туриста, який спить на місцевому пляжі, підклавши під голову свої потерті кросівки. Чути гучне бамкання недільних дзвонів під ритм свого серця, уперше пробігти попід широким транспортним мостом, що сполучає циганський табір «Радванки» з Підзамковим парком та ще чехословацьким басейном, кращий за який протягом століття так і не спромоглися звести.

 

 

Бігти вперед у зеленій пахкій гущавині ледь помітною стежкою вздовж тихої річки. Радіти новим краєвидам і враженням. Поки не зрозумієш, що забіг не туди, куди сподівався. Що Ужгород не такий маленький, яким здавався з твого балкона з фантастичними краєвидами. І взагалі: ти, друже, у ньому заблукав. Можливо, уперше в житті. І в недільну ранкову пору всі брами цих двоповерхових особняків зачинені, а пси, які здіймають лютий гавкіт за кованими парканами, навряд чи тобі допоможуть. Хіба що той циганчук, який неподалік пасе чималеньке стадо кіз на цих безкінечних пустирях побіч об’їзної. Але покладаєшся на власну інтуїцію й біжиш далі, куди дивляться твої спраглі очі.

 

І відчуття, що ти ще не знаєш до кінця рідного міста, у якому є невідкриті куточки, тішить та окрилює тебе, попри те що пробіжка замість планових 40 хв. триває втричі довше…

 

Ужгород стільки разів змінювався, що навряд чи існує як цілісність. Був мадярський Ужгород і єврейський. Був чехословацький і радянський. Тепер настала черга Ужгорода українського. Це п’ять різних історій одного міста. Або навіть п’ять різних міст, які сусідять у нашій уяві. 

 

 

 

 

Незмінним лишається хіба що Уж, який біжить із цих кучерявих гір через прадавнє місто до близької Словаччини. Але, спостерігаючи, як він міліє на очах, розумієш, що й ця головна оздоба Ужгорода не вічна. Зрештою, як і ти сам. Тому живи, твори й люби, не відкладаючи на завтра.