Ще торік у наших медіа лунали повідомлення про «варварське знищення» Ханського палацу в Бахчисараї. Для тих, хто в Криму частим гостем не був і, вочевидь, ще довго туди не збирається, нагадаємо, що мова про палацовий комплекс кримських ханів, будівництво якого розпочалося ще в ХV столітті. Сучасного вигляду пам’ятка набула після реконструкцій у XVIII столітті, оскільки в 1736 році зайшлий військовий загін російського фельдмаршала Крістофа Мініха ханську резиденцію спалив.
Для кримських татар та багатьох інших народів регіону цей палац, можна сказати, власний аналог гетьманського Чигирина, паризького Версаля, стамбульського Топкапи чи іншого символу колись могутньої «своєї» влади. І ось після 2014 року, коли цілий комплекс Бахчисарайського заповідника потрапив у нові, окупаційні руки, ситуація зі збереженням пам’ятки загострилася. Російські медіа стали волати (і роблять це досі), що, мовляв, Україна свого часу занедбала пам’ятку й тепер у неї вкладають кошти з метою відродження, а українські ЗМІ одне перед іншим повідомляли про руйнацію, хоча особливих деталей, на жаль, ніхто не наводив. Звісно, були заяви від ЮНЕСКО (з 2003 року Ханський палац є кандидатом на включення до Всесвітньої спадщини), нашого МЗС, кримськотатарських організацій включно з Меджлісом. На окупованому півострові навіть триває «судовий розгляд» позову проти «уряду Криму».
Читайте також: Повернення радянського Криму
З місцевих джерел відомо, що йдеться про досить недбале ставлення до розписів пам’ятки, коли частину каліграфічних написів просто залили бетоном, стару покрівлю встелили сучасною черепицею тощо.
Чесно кажучи, ситуація видається трохи дивною, оскільки важко зрозуміти логіку окупаційної влади: з одного боку, споруджують соборну мечеть у Сімферополі, безперестанку надходять рапорти про інші успіхи й покращення для кримських татар, а тут стається така груба репутаційна помилка. Відповідь на це навряд чи буде однозначною, але, вочевидь, зважаючи на переформатування історичної пам’яті «під себе» дуже швидкими темпами, можна натрапити не на один такий випадок «реконструкції» чи «реставрації» Росією в окупованому Криму. Аналогічні повідомлення надходили і з Херсонеса Таврійського (Нацполіція навіть порушила кримінальну справу), де також була проведена «реконструкція» з використанням сучасних матеріалів, установлена вулична сцена на історичному майданчику тощо. Не кажучи вже про обмежений доступ до цієї та інших пам’яток, унаслідок чого кількість відвідувачів зменшилася в рази.
Написане й муроване
Поки в центрі уваги перебуває Ханський палац, про інші пам’ятки теж не слід забувати. І якщо вже мова про кримську давнину, то відповідний наратив пам’яті тут виходить далеко за межі півострова: фактично йдеться про те, що лишилося від тюркської політичної присутності на Півдні України. Для багатьох наших співгромадян, на жаль, зазначений період — це час якихось «прийшлих» конкурентів, агресивних завойовників, словом, щось далеке від «базової», титульної києворусько-козацької історії. Заперечувати демографічні втрати від татарських і ногайських набігів, звісно, ніхто не збирається (хоча реальна наукова дискусія про це ще попереду), але другий бік медалі — той факт, що Степ був підкорений, інкорпорований у нашу свідомість, тож тепер ми не мислимо себе в інших категоріях, ніж єдність Північно-Західного Лісу й Південно-Східного Степу. Попри романтизм таких тверджень, тут є серйозні політичні проекції: лише 2018 року, у перспективі отримання томосу про автокефалію церкви, у нас згадали про те, що до російського завоювання Степу згадані терени були «канонічною територією» Вселенського патріархату. Доти про це говорили лише історики, а сьогодні, як свідчать деякі джерела, цей факт може стати одним із аргументів на користь томосу.
Питання, однак, не в тому, добре чи погано знаємо ми історію, а щонайменше в необхідності зберегти те, що може про неї розповісти. Серед тюркських пам’яток Великого Степу, наприклад, чимало надгробків з османськими написами, які свого часу руйнувалися й лише частково потрапляли в наші музеї (та і їхня вичерпна каталогізація не проведена й досі). А ще ж є Аккерманська фортеця, і мечеть в Ізмаїлі, і пам’ятки в Очакові, Миколаєві та навіть у Дніпрі. Нещодавно, приміром, міська влада Дніпра передала кримськотатарській громаді будівлю історичної мечеті, хоча насправді це не просто подія, значуща для мусульман – кримських татар, а питання правильної історичної політики пам’яті, зрештою, відновлення справедливості.
На жаль, не всім пам’яткам так щастить. Свого часу я досліджував кримськотатарські рукописи, які нині розкидані по світу від США до Ірану, і надзвичайно радів тому, що дещо знайшлося й у Львові, у Музеї історії релігій. Опрацювавши те, що там лишилося (а це фонд найстарішого вищого ісламського навчального закладу Східної Європи — кримського Зинджирли-медресе), дізнався, що 2008 року більша частина колекції була віддана назад у Крим. Сталося так, що у 1970-х, коли у Львові відкривався чи не перший в УРСР Музей історії релігій та атеїзму, туди вивезли цей кримський фонд, а ось 2008-го, після відновлення Зинджирли, рукописи повернулися на батьківщину. 2007-го Туреччина інвестувала в цю пам’ятку майже $3 млн, а в 2009-го Зинджирли запрацював як музейний комплекс. І хто ж тоді міг подумати, що через 10 років на табличці з назвою пам’ятки окупанти відіб’ють український і турецький прапори, а деяких російських блогерів хвилюватиме лише те, чому там є напис турецькою, українською й англійською, але немає російською. Доля рукописів, які опинилися там, невідома, принаймні кілька десятків рукописних Коранів XVI–XIX століть досі зберігаються в Бахчисарайському заповіднику, а чи на місці решта — про це кримські джерела мовчать.
Читайте також: Крим: юридичний фронт
Не секрет, що в останні роки чимало археологічних та інших пам’яток «попливло» з нашої країни кудись на європейські чи російські ринки. Ще донедавна функціонував сайт, на якому продавалося чимало різних знахідок, зокрема й кримського походження. Колись один колега показував мені уламок вельми цікавого астрономічного приладу з написами арабською, знайдений досить далеко від Криму й придбаний ним за невелику суму саме на такому аукціоні. Утім, до рук дослідників чи музеїв давнина потрапляє набагато рідше, ніж на чорний ринок, де певну річ можуть придбати, вивезти до іншої країни, а потім демонструвати там як «автохтонну знахідку». Та й не забуваймо про те, як часто й у наших музеях траплялися викрадення не просто однієї-двох пам’яток, а, можна сказати, «оптових крадіжок». Тим паче що історично розміщені на наших теренах книгосховища потерпали від крадіїв, пожеж і навіть політичних рішень. Наприклад, коли в 1947 році сталінська влада передала третину фондів львівського Оссолінеуму Польській Народній Республіці.
У ХХІ столітті велике значення має не лише матеріальне збереження пам’ятки, а й цифрове. Так, сучасна галузь цифрової гуманітаристики (Digital Humanities) фактично вийшла на рівень створення глобальних баз даних рукописних пам’яток, а перспективні розробки в ній уже наблизилися до створення можливості здійснювати пошук та аналіз у щойно оцифрованих рукописах, копіювання та «відчитка» яких ще два-три десятиліття тому були надзвичайно кропіткою справою. Завдяки оцифрованим рукописам нині можна дістати доступ до матеріалів, які або знищені, або в небезпеці, або втрачені. Це значно полегшує роботу. Приміром, свого часу решту рукописних фондів Оссолінеуму (нині представлених у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника) було скановано й виставлено на одному польському сайті у відкритий доступ. Нам залишається тільки мріяти про таке, оскільки українські дослідники досі наштовхуються на чимало формальних перепон. Наприклад, якщо в Туреччині кожен місцевий науковець має право на безплатне отримання копій рукописів (а там зберігаються одні з найбільших колекцій у світі), то в нашій країні із цим подекуди дуже складно. Десь радо вітають співпрацю, а десь, на жаль, навіть отримати повну інформацію з каталогу є проблемою. Нещодавній наказ Мін’юсту № 2059/5, як стверджують дослідники архівів, фактично заборонив вільне копіювання більшості документів, зокрема рукописних. Якщо й раніше не так вже й легко було дістати доступ, то тепер копіювання стає вельми недешевою справою й можливе лише через замовлення в самій установі. Арифметика проста: замовити копію однієї сотні аркушів документа XVII–XVIII століть для українського дослідника означає викласти мало не всю місячну заробітну плату. Тому «проблема з культурою» в нас, на жаль, не обмежується Кримом.
Стерти і написати знову
Тим часом влада РФ, яка внесла сотні кримських пам’яток до своїх реєстрів, активно напрацьовує власний погляд на давню та сучасну історію Криму. Уже від 2014-го тут функціонує кілька дослідницьких центрів, які за кілька років видали чимало журналів, збірників, часописів, перекладів, зокрема й дещо з класики кримськотатарської літератури, історичні праці. Не всі вони мають тенденційний характер, оскільки вчені, які з ними працювали, займалися згаданими темами задовго до окупації Криму. Утім, хай там як, а це російський погляд на Крим, який формується приблизно так, як на інші «мусульманські» суб’єкти РФ (тут навіть інша ситуація, оскільки кримські татари в офіційній російській історіографії часто «прийшлий народ», а Крим — «російська земля»). Увесь цей матеріал, який у перекладах іншими мовами також транслюється у світове наукове товариство, формує «російську гуманітарну ауру» Криму, власне російську школу «кримознавства». Та й не слід забувати, що так звані кадіаскерські книги, багаторічні реєстри бахчисарайського суду, одне з найцінніших джерел з історії Криму, свого часу були частково знищені, а частково вивезені до Петербурга, де й нині зберігаються в Російській національній бібліотеці.
Читайте також: Західні компанії в Криму: хитрий і ще хитріший
Значно сприяв дослідженням історії Криму Фонд Бекіра Чобан-заде, заснований відомим кримським бізнесменом і меценатом Ресулем Веліляєвим: тут і першоджерела виходили, і щороку присуджувалася престижна премія за вивчення кримськотатарської тематики. Фонд діяв і в період окупації, але у квітні 2018-го Ресуль Веліляєв був заарештований за якимось сумнівним звинуваченням (завезення на власний оптовий склад прострочених цукерок з метою нібито реалізації) і вже кілька місяців утримується в московському «Лефортово». Оглядачі стверджують, що за цією справою може стояти й політичний чинник: багато кому в Криму й тим більше в Москві не подобається «самостійна» кримськотатарська активність. На жовтень цього року в Криму запланували проводити черговий Курултай мусульман Криму, який, вочевидь, буде ще однією спробою легалізувати лояльних до Кремля діячів як «лідерів кримськотатарського народу».
У принципі, це цілком очікувана колоніальна політика, коли якусь «меншу» культуру вписують у «більше» тло, монополізуючи її інтерпретацію. Приблизно так, наприклад, формувалися відомі сховища східної давнини в ранньомодерній Європі. Наприклад, історія східних фондів відомої Королівської бібліотеки Ескоріала починалася з того, що іспанські пірати захопили марокканський човен, навантажений арабськими рукописами, і передали їх у дар королю Філіппу ІІ. Але підходи, які були нормою 300 років тому, навряд чи можуть бути нормою для сьогодення, коли принциповою для вивчення давнини стає публічність. Нині в багатьох країнах ЄС виділяються мільйонні гранти на вивчення рукописних і мистецьких витворів, збережених у місцевих бібліотеках, у той час як у великій кількості проблемних зон це «вікно можливостей» поволі зачиняється.
Як реагує на все те Україна? Зрозуміло, що в умовах гібридної війни актуальним є питання не лише збереження культурної спадщини, а, скажімо так, культурної пам’яті. Приміром, можна чітко простежити, як тема депортації кримськотатарського народу в РФ вганяється приблизно в ті самі рамки, що й сталінські репресії загалом, мовляв, «визнаємо перегини», від яких страждали «всі», але про них місцева й федеральна влада воліє забути. Натомість в Україні тема депортації — це передусім історична травма, яка суголосна з Голодомором 1932–1933 років і відлунням якої стала сучасна окупація Криму. Зусиль, які зберігають тему Криму в площині міжнародної політики, докладається чимало, і питання культури, як кримськотатарської, так і інших, тут має вагому силу.
Логічно, втім, розглядати всі культурні цінності, що лишилися в Криму, як «викрадені», але з погляду міжнародного права тут виникає чимало нюансів та інших проблем (через які, наприклад, скіфське золото з Нідерландів так досі й не повернуте в Україну). Вочевидь, назріла потреба створення якихось загальних баз даних чи каталогів, які принаймні давали б змогу чіткіше формулювати вимоги щодо збереження цієї спадщини. І тут питання не лише щодо зацікавлених любителів старовини, музейників чи профільних чиновників із відповідних міністерств, а в тому, що вся ця кримська старовина поступово використовується для легалізації окупації півострова, а якісь особливо цінні культурні надбання можуть бути просто вивезені за його межі (і тому важливо звертатися до міжнародних організацій, у яких є бодай найменші важелі впливу на ситуацію).
Завдання дуже просте для розуміння, але складне у виконанні й дороге: створити в Україні «хаб» щонайменше для культур корінних народів, перетворивши на головний центр ретрансляції культурних смислів і певною мірою історичної пам’яті. Для цього навряд чи буде достатньо поставити якесь завдання перед профільним інститутом НАНУ — тут потрібна установа, створена за сучасним зразком, із сучасними підходами до фінансування й наукової результативності. У будь-якому разі не полишає відчуття, що з кожним роком Крим у культурному сенсі все більше перетворюється на острів, мостів між яким та Україною може істотно поменшати.