Національний центр книжки (Centre national du livre), Міжнародне бюро французького книговидання (Bureau international de l’édition française), Асоціація промоції художнього перекладу (Association pour la promotion de la traduction littéraire), Національний центр дитячої літератури (у лоні Національної бібліотеки Франції) і багато інших. Варто також згадати Французький інститут, який займається, зокрема, промоцією французької літератури за кордоном, має програми для перекладачів і надає гранти на видання перекладів французьких книжок. А ще ж численні профспілки й товариства — видавців, книгарів, перекладачів, письменників.
Деякі з інституцій, як-от Міжнародне бюро французького книговидання (далі — BIEF), з’явилися ще в ХІХ столітті. BIEF представляє інтереси французьких видавців за кордоном, забезпечує їхню колективну присутність на міжнародних книжкових ярмарках, організовує семінари, навчання, зустрічі для видавців з іноземними колегами, створює колективні каталоги, публікує дані про закордонні книжкові ринки.
Тиждень поспілкувався з екс-очільником BIEF Жаном-Ґі Буеном, який керував Бюро протягом 17 років (до січня 2018-го), а до Києва завітав під час «Книжкового Арсеналу». Соціолог, економіст, у минулому — керівник відділу «Економіка книги» в Міністерстві культури й комунікації та видавець книжок гуманітарного спрямування (видавництво La Découverte), був у дирекції Національного центру книжки. У співавторстві з Жаном-Марі Буве видав дві праці про малі видавництва. Крім того, він ще й філософ, який міркує про особливості економіки саме в напрямі книговидання, розуміє специфіку книжки як продукту й товару. У розмові йшлося про індустрію книжки, різницю між малими та великими видавництвами в підходах до роботи, про те, чому гальма для електронної книжки та онлайн-продажів — це захист книжкової екосистеми й чому єдина (фіксована) ціна сприяє розмаїттю ринку.
Читайте також: Ден Кінкед: «Місто має бути готовим адаптуватися та, хай там що, змінюватися»
Про особливість індустрії книжки
Я вживаю термін «індустрія книжки». Першим про "індустрію культури" заговорив Теодор Адорно. Філософ винайшов економічне поняття, яке в нього запозичили економісти. Це правда, що книговидання є індустрією, але специфічною. До того ж індустрією креації. Книжка — це продукт, вписаний в економіку творчої праці. А її купівля часто керована імпульсом. Треба вийти за межі механістичної логіки, за межі чистої економіки в питанні продажу видань — це вам каже економіст.
Малі й великі видавництва
Функція малих видавців — розвивати нову якість, нову творчість, ловити тренди та їх спрямовувати, скеровувати ринок. Часто великі видавці мають дивитися на те, що роблять малі, щоб іти в ногу з новими тенденціями. Отже, малі видавці можуть бути лабораторіями цих нових тенденцій. У Франції таким видавництвом є, скажімо, P.O.L. Але в країні є також великі видавничі групи на кшталт Hachette, у лоні яких є місце таким лабораторіям, як-от Stock. Там працює невелика команда й Stock — конкурент Grasset, що теж є видавництвом у межах Hachette. Різниця між меншими й більшими не в розповсюдженні, адже французька система дистрибуції працює для всіх. Ми маємо дивитися не на те, чи видавництво велике, чи мале. А на те, який тип роботи воно виконує та — головне — як. Чи воно працює як ремісник, чи радше як промисловець. Ця різниця — ремісник і промисловець — виявляється, зокрема, у тому, як видавництва працюють з авторами.
Наведу промовистий приклад. Є у Франції двоє письменників-шаленців — Брати Боґданофф. Вони пишуть псевдонаукові книжки, що мають широке коло читачів. Певного року побачило світ одне з їхніх видань у Grasset. Видавництво Fayard, яке також належить Hachette, помітило, що книжка з’явилася під впливом іншого видання, опублікованого якраз ними. Отже, ідеться трохи про піратство — не пряме, та все ж. Керівники Grasset і Fayard пішли до юридичного директора Hachette. Власник Hachette сказав: «Це піратство, тож нормальним є звернутися до суду». Fayard виграло той суд, і видавництво Grasset виплатило штраф. Чиї інтереси треба захищати передусім? Інтереси автора. І власник Hachette те розумів. Видавці мають показати: для них це принципово. Ситуація продемонструвала, що в Hachette поважають співпрацю Fayard і їхнього автора, тому спонукає Grasset, які зізналися в халтурі своїх авторів, підкоригувати їхню роботу.
Отже, питання не в тому, що маленькі видавництва хороші, а великі погані. У Hachette вчинили так не тільки через любов до книжки й прагнення бути моральними тощо, а тому, що знають: якщо хочуть зберегти для себе якісного автора, мусять засвідчити, що захищають його інтереси.
Читайте також: Жан-Марк Сальмон: «1968 рік не є поворотним моментом у мисленні суспільства»
Часом я вживаю термін «видавнича одиниця» замість «видавництво». Є певні видавничі одиниці. Малі видавництва, як-от Minuit або Stock, у питанні співпраці з автором працюють як цехи, як майстерні. Так само діє P.O.L., хоча воно на 88% належить Gallimard. Це радше мала видавнича одиниця, ніж мале видавництво. Я називав би їх видавництвами співпраці з авторами, злагоди з ними. Вони обробляють цілину, відкривають нові тенденції в дуже особливих секторах. Наприклад, дитяча література. У 1972-му П’єр Маршан переконав власників Gallimard створити Gallimard Jeunesse («Ґаллімар Молодь»), себто почав видавати дитячу літературу з командою з трьох осіб. Доти в Gallimard ніколи не робили книжок для дітей. Фактично, П’єр Маршан здійснив революцію в дитячому книговиданні Франції. У моєму дитинстві французькі дитячі книжки були сміховинними, вульгарними. П’єр Маршан оновив якість текстів, якість ілюстрацій. І досі функціонує така видавнича одиниця — Gallimard Jeunesse. А є, наприклад, зовсім маленьке видавництво під назвою Rue du monde, його команда — четверо працівників. Але серед французьких видавців для дітей Rue du monde найвідоміше в Латинській Америці, там перекладають усі їхні книжки. І вони зобов’язують більші видавництва, як-от Hachette Jeunesse, шліфувати, апробовувати нові методи творення дитячих видань. Роль таких малих видавничих одиниць — бути вказівниками, стрілками, вказувати, куди йти. І немає різниці, кому вони належить, хоча це буває цікаво, але важливо, як саме вони розуміють і впроваджують концепцію своєї діяльності.
Про електронне книговидання та онлайн-продаж
Якщо ми даємо волю онлайн-продажам та електронним книжкам, то це вбиває книжкову екосистему, екосистему книжкового ринку. Найбільша проблема цифрового книговидання — це небезпека піратства. Усі електронні книжки можна спіратити. Тому я завжди кажу, що дуже важливо розробити регулювання. За активного видання електронних книжок обов’язково мають бути дотримані норми безпеки. Щоб видавець був певний — не в тому, що ця безпека непорушна, бо не буває такої, а в тому, що її дуже складно порушити.
Читайте також: Ойстін Мортен: «Київська Русь для вікінгів не була чужим краєм»
Оцифрування й інтернет співвідносяться з тим, що я називаю культурою безплатності. Наприклад, у Бразилії лібертаріанська логіка. Не ліберальна, а лібертаріанська, анархістська. Згідно з нею, культура має бути безплатною. Адже люди бідні, вони потребують освіти. Це добра ідея, дуже щедра. Але вона нівелює той принцип, що автори, творці мають бути оплачувані. Ризик саме тут. Боротьба відбувається за те, щоб зобов’язати видавців підписувати з авторами угоди. Коректно платити останнім і захищати їх на далеку перспективу.
Французькі книговидавці хотіли б реалізовувати свої книжки через відповідні мережі, хоча це непрямі продажі. Прямі ж — те, що роблять в Америці чи Великій Британії, — нівелюють маржу книгарів. Видавці-англосакси кажуть, що продають книжки своїм споживачам безпосередньо, тож немає комісії книгорозповсюдникам чи книгопродавцям. Очевидно, для споживача так дешевше. Але тоді руйнується мережа книгарень, мережа книгорозповсюдників, і це шкодить паперовій книжці. У США електронні видання від початку становили 15% чи 20% ціни на паперові, тобто були значно дешевшими. І це пришвидшило закриття книгарень, що, як зауважено, руйнує книговидання. Нині у Штатах електронні книжки дорожчі. Коли я спілкуюся з американцями, то дуже часто пояснюю, у чому суть єдиної ціни. Що навіть Amazon, продаючи електронну книжку, має пропонувати ту вартість, яку встановив видавець (сьогодні так і відбувається, принаймні великі видавці це роблять: встановлюють ціну й Amazon не має права її змінити). Звичайно, опоненти кажуть про гальмування й обмеження ринку. Але якщо добре подумати, то це, навпаки, захист паперової книжки та всієї книжкової екосистеми. Тепер багато хто намагається наслідувати такий приклад Франції.
Попри те що книгарень в Україні мало та є багато невеликих містечок, де немає жодного книжкового магазину, цифрова книжка й онлайн-продаж — це не те, що може вас урятувати. Потрібні електронні книжки на додачу до мереж книгарень. Якщо таких мало, треба зробити все, щоб їх стало більше. Слід займатися і тим, і іншим.
Читайте також: “Бути іншим — це не проблема”. Три розмови про досвід писання в еміграції
Про письменництво як НЕпрофесію
У Франції приблизно 4 тис. осіб, у яких щонайменше половина доходу — від авторських прав. Це не аж яка величезна цифра, але таке є. Я люблю багатьох авторів і захищаю авторські права, та, попри це, не вважаю, що бути письменником — це професія. Художник також не професія. Актор театру чи кіно — професія. Ви бачите різницю? Якщо ми кажемо, що письменник — це професія й за неї має бути фіксована оплата, тоді або держава мусить платити авторам зарплату, як було в Совєтському Союзі, і це жахливо, — або повинен платити видавець, що породжує зв’язок субординації: виходить, письменник стає найманим працівником у видавця. Відносини видавця й автора принципово не мають базуватися на питанні фінансів, а радше на питанні твору, об’єкті авторських прав, які оплачуються. Буває, що такі структури, як CNL (Національний центр книжки), платять стипендії авторам і перекладачам. Але стверджувати, що всі автори мусять заробляти своїм письмом, неправильно.
Про жанри й теми, популярні в нинішній Франції
Видають і купують багато детективів, коміксів. Великим є сектор мистецьких видань. Тривалий час у художній літературі у Франції переважав жанр автофікшн, розповіді про себе. Останніми роками стало більше видань власне літературних, креативних, вигадливих. Щодо суспільних наук, то було повернення до філософії (не те щоб це була велика частина ринку, але вона дуже цікава) та історії. На шкоду соціології, психоаналізу й навіть економіці. Сьогодні у Франції багато важить особистісний розвиток: як бути собою, як покращити свій добробут тощо. І я гадаю, що це драма. Бо це негація політичного, колективного й шкодить рефлексіям про суспільство. Я поважаю особистісний розвиток, але, думаю, він показує еволюцію суспільства в бік індивідуалізму.
Такі речі трохи важко пояснити в країні, травмованій совєтським досвідом, де акцент був на колективному, і я не захищаю цей режим. Книжки про особистісний розвиток, про покращення власного добробуту тощо краще продавані, ніж ті, що про суспільство. І так не тільки в нас, а й по всьому світу. Мабуть, тому що в ХІХ — першій половині ХХ століття були великі сподівання на розвиток суспільства й експерименти не вдалися, як-от у Совєтському Союзі. Тож люди повертаються до того, ким є вони самі, їхнє особисте життя, їхній добробут. Я не дорікаю, але якщо займатися тільки цим, то суспільство перетворюється на спільноту егоїстів та індивідуалістів, що також дуже небезпечно.
Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент
Про єдину ціну на книжку
Тепер, коли я кажу про єдину ціну у Франції, то вживаю термін не «єдина ціна», а «фіксована ціна». Англійською це звучить як fix priсe. Єдина, або ж фіксована, ціна не дає продати дешевше, ніж конкурент. Бо треба бути свідомими: видавництва також хочуть мати розмаїту мережу продажу своїх книжок. Вони прагнуть продавати їх у великих супермаркетах і через Amazon, у найбільшій мережі книгарень FNAC і в інших книгарнях, у яких є в кого 30 тис. назв, а в кого 100 тис. в одному магазині. Якщо ставлять меншу ціну, ніж книгарні, то шкодять своїм же партнерам, тим, хто реалізує їхні книжки. Наприклад, супермаркет Carrefour може великими стосами продавати бестселери (і я не проти Carrefour, це дуже добре, що там реалізуються книжки, надто демократично), але він не пропонуватиме все те розмаїття.
Коли я пояснював, точніше, намагався пояснювати це в Польщі у 2002 році, половина залу вийшла. Вони подумали, нібито я агітую за державне книговидання, як то було за соціалістичного режиму. Сприйняли це так, мовбито держава має визначати ціну на книжку. У постсоціалістичних країнах саме так і міркують: держава диктує ціну, а це суперечить принципам свободи. Візьмімо до прикладу польську мережу книгарень Empik. Вони кажуть: «Якщо встановимо таку ціну, як інші, то покупці не захочуть до нас ходити, ми втратимо клієнтів». Отже, великі книгопродавці надають перевагу тому, щоб єдиної ціни не було, тому що вони не виграють конкуренції.
Така перша причина, чому можна НЕ хотіти єдиної ціни. Далі. Найбільші з видавців кажуть: «Якщо я продаю успішного автора й роблю це краще, ніж той, хто видає авторів цього самого жанру, то зацікавлений, щоб встановити меншу ціну. Адже продаватиму його довго, тож мої книжки можуть бути дешевшими, ніж у конкурента. Таким чином, я його вбиваю». Що дає єдина ціна? Те, що легше вижити невеликим книгарням і невеликим видавництвам. У Росії я дискутував про це з одним дуже великим видавцем — «АСТ». Він проти єдиної ціни. Чому? Бо великі видавці загалом зацікавлені в загальному підвищенні ціни, адже вони можуть поставити меншу. Це логіка цілком капіталістична, цілком ліберальна. І питання, яке постає: чи може книжка функціонувати в повністю ліберальних умовах? Моя відповідь — ні. Є потреба в регулюванні книжкового ринку. Чому? Бо це продукт, вписаний в економіку творчої праці. Ми у Франції маємо 68 тис. новинок на рік. Це справжнє розмаїття. Через знижки ми зменшили б його, висушили б ринок.