Водночас він був компонентом і рушієм динаміки, спрямованої на універсальність права та рівність соціального порядку загалом. Європейське право через економічне право мало бути однаковим і загальним для всіх громадян ЄС.
Це завдання десятки років задовільно виконувала нинішня модель, із чим пов’язується розвиток суспільного знання, що передбачає самоорганізацію досвіду. Для цього значне залучення держави не потрібне — вона має радше врегульовувати конфлікти та встановлювати загальні правила.
Але вже з 1990-х років став утверджуватися процес інформатизації технологій виробництва. У країнах ЄС він у різній формі встановлювався через приватних і публічних посередників: торгові палати, незалежні організації з контролю якості, об’єднання інженерів.
Це можна проілюструвати на прикладах Німеччини й Італії: до 80-х чи навіть 90-х років минулого століття економічний розвиток Італії не надто відрізнявся від німецького. На зламі тисячоліть стали з’являтися розбіжності в розвитку: німецькі компанії значно покращують свої позиції на світовому ринку, і помірковані вимоги профспілок стосовно заробітної плати для цього не першорядна підстава. Відтоді тамтешні виробники роблять ставку на підвищення продуктивності через комп’ютеризацію, гнучкість та покращення трудових відносин. Натомість італійські підприємства відстають, зокрема й за розмірами.
Читайте також: Штучний інтелект в очікуванні нового лідера
На Півдні Європи держава не лише занедбала свою роль спостерігача та організатора знання, а й дедалі більше чинить опір раціональності ринкової економіки й дотримується власної логіки, що вилилося у виникнення надмірної заборгованості.
Помилкова віра в європейську супердержаву
У першому десятилітті нового сторіччя зайнятість на державній службі в Німеччині зменшилася, зокрема й унаслідок ефективної комп’ютеризації, тоді як в Італії, Франції, Греції вона зростає. Розбіжності між державами-членами посилюються, що суперечить міфу про дедалі більше зрівняння соціальних систем у Європі. Модель універсальності та рівності, передовсім на європейському рівні, стає перешкодою.
Головною ідеєю європеїзації є супердержава. Гетерогенні тенденції в європейських суспільствах із цим несумісні. Відмінності в розвитку технологій і не тільки в цьому збільшуватимуться. Всеохопна модель європейської супердержави втрачає зв’язок із реальністю. Самі держави-члени розвиваються по-різному.
Для появи нових технологій, зокрема інформаційних, штучного інтелекту, нано- та біотехнологій тощо необхідна активна стратегія для ухвалення рішень і на державному рівні. А це несумісно з традиційною фіксацією на єдності. Показовим прикладом фіаско ЄС у конфронтації з викликами інтелектуальних технологій є доля Лісабонської стратегії, яка мала на меті з 2000 року впродовж десятиліття перетворити Європу на лідера в цій галузі, що скінчилось нічим.
Натомість сьогодні ми маємо захист даних, який перешкоджатиме розвитку штучного інтелекту та інших розумних технологій, і Болонський процес, який усюди в Європі запровадив бакалаврські та магістерські програми. Що це означає, по суті, неважливо.
Для нових розумних технологій у ЄС, звісно, також є численні програми, плани дій, субвенції, як, власне, й для всього, наприклад для «екологічної прохідності річки Вюмме на загаті млина в Фішергуде». Як же загаті млина на Вюмме обійтися без ЄС!
Читайте також: ЗD-друк чи законодавство – що вбиває смарт-зброю?
На Ганноверській виставці 2018 року Федеральний союз німецької індустрії запропонував співпрацю Німеччини, Франції та Італії в питанні штучного інтелекту. Сьогодні уряд ФРН хоче фінансувати дослідницькі проекти в цій галузі в кластерах і провідних центрах — пізно, але все ж таки. Складні проблеми можна вирішити лише завдяки стратегічній кооперації між країнами, які вважаються «консоціальними», однак залишають достатньо простору для участі ЄС.
Не розробляються в Європі й розумні енергетичні системи. Натомість у Німеччині є тупикові технології, як-от «дурні» вітряки — технологія минулого. До речі, без американських інформаційних технологій у ФРН не склали б жоден автомобіль.
Не можна сприймати серйозно й роздуми про створення альтернативи Google у Європі, це як спроба соціалістичних країн зробити комп’ютер. У Європі немає навіть реалістичної оцінки проблем розробки всеосяжного стратегічного інформаційного технологічного проекту. Вона мислить старими моделями державності.
Це стосується і Європейського валютного союзу, чиї неоднакові впливи пропонують поборювати через «більше Європи»: відомий європейський міністр фінансів повинен реалізовувати бюджетну дисципліну, так би мовити, par ordre du mufti. Але у фрагментарній — і недовершеній — федеральній державі змінюються й очікування.
Борги слід зробити спільними
Громадяни південних країн ЄС наполягають на суверенітеті, коли йдеться про накопичення боргів, і мають рацію. Водночас вони користаються солідарністю в межах митного союзу, що властива федеральній державі. І теж мають рацію. Громадяни північних країн наполягають на ринковій системі. І також мають рацію.
Це ставить перед нами проблему, яку можна було б вирішити лише за допомогою іншої, недержавної моделі. Окрім спільних стратегічних проектів, у держав — членів ЄС, громадяни яких сьогодні нарікають на те, що опинилися в скруті, мусить бути більша свобода рішень. Частина зобов’язань нехай би лягла на спільноту (і виконувалася б першочергово), але фіскальні правила слід зробити гнучкішими: держави ЄС повинні мати простір для дій поза спільними проектами: брати кредити, які погашатимуть самостійно і, ймовірно, за вищими відсотковими ставками.
Читайте також: Atlantic Council про Україну. Інновації, українці в очах Німеччини та втручання РФ у вибори
Символічно відкритою мала б бути і можливість виходу. Всеохопна модель супердержави в питанні валюти також надскладна й незрозуміла для громадян, вона повинна передбачати більшу диференціацію.
Інший приклад зростання гетерогенності ЄС — проблема біженців. Слід було б урахувати різну готовність приймати біженців і зосередитися на охороні зовнішніх кордонів. Якщо ЄС перетвориться на моральний інститут, це лише посилить популізм.
Субсидіарність завжди була лише заспокійливою формулою, адже супердержава принципово відповідальна за все. В окремих галузях (як-от нові технології, зовнішня політика, політика безпеки) відповідальність має стати більш європейською. Можливі й інші стратегічні пріоритети: розвиток сільської місцевості, старіння суспільств, екологізація та технологізація сільського господарства.
Стара модель державності наштовхнулася на межі, хоча це й не виключає можливості її подальшого існування там, де в минулому вона була виправдана. Проте якщо з цього не робити жодних висновків, то існуватиме загроза колапсу. Як у реальному соціалізмі, для котрого «більше його самого» було єдиним вирішенням усіх проблем. Європа страждає не від дефіциту демократії, а від дефіциту ідей.