Лєрочка зовсім не пам’ятає, що було в її житті до того, як вона потрапила в родину Юлії Баєвої. Її старший братик Віктор пам’ятає багато. Але вперто мовчить про своє минуле життя. Аня, середня сестричка, перші роки багато розповідала про те, як їхні біологічні батьки залишали їх у зачиненому будинку без їжі та води на декілька днів, як хотілося їсти та пити… У дитячому будинку діти були лише рік, коли мати зникла без вісті ї її позбавили батьківських прав заочно. А батько за рік, що діти були вилучені з родини, жодного яблука на трьох своїх дітей у дитячий будинок не приніс. Жодного кроку не зробив, щоб їх повернути.
«Але я вдячна цим людям, які народили моїх дітей! Якщо б не вони, у нас би не відбулася така прекрасна родина, заради якої я живу», — каже голова родини пані Юлія. І, дивлячись на те, як тепер живе ця незвичайна родина, здається, що це саме той випадок, коли зірки зійшлися саме так, як було треба, з мільйонів варіантів обравши один єдиний.
Діти дуже давно не згадують свого колишнього життя. Хоча Юлія зізнається, що певна «спадщина» не відпускала ще довго: наприклад, їжу вони перестали ховати, тільки коли через війну родина вже перебралася з Ясинуватої на Полтавщину…
Читайте також: Державні діти: досвід переформатування в Бахмуті
«Це, здається, було кілька минулих життів тому… Скільки ж у мене було тих життів. Життів до війни…» — позіхає Юлія, яка зараз порається у власному саду та городі, вирощує курочок та сотні різних квітів, постійно пече та варить щось смачненьке. А колись вона майже 18 років пропрацювала… прикордонником на залізничному пункті пропуску «Іловайськ» і в Донецькому аеропорту, де разом з німецької вівчаркою Ліндою шукала наркотики. «Точніше, шукала Лінда, а я була при ній!» — усміхається Юлія, розповідаючи свою біографію. Вона закінчила Макіївський металургійний технікум, вийшла заміж за однокурсника. Разом із ним вступила до Ростовського інституту інженерів залізничного транспорту, вже після першого курсу народила доньку Ганну, а після закінчення — сина Антона. Працювали на Ясинуватському відділенні Донецької залізниці, Юлія була залізничницею на станції Мандрикине, економістом у залізничному цеху Донецького заводу Точмаш, вихователькою домашнього міні-дитячого садочка, коли молодший син почав безперервно хворіти. «А потім друзі з кінологічного оточення вирішили, що мені саме місце в Державній прикордонній службі».
Бажання взяти в родину чужу дитину вперше з’явилося, коли у неї вже був син: під час пологів померла колега. І Юлія хотіла забрати в родину її новонароджену дівчинку. Але в дівчинки знайшлися родичі, які її забрали до себе. А забрати з голови думку про прийомну дитину не змогли. Пані Юлія каже, що виношувала цю думку багато років. Тим більш, в Україні саме почали відкриватися дитячі будинки сімейного типу. «А в 16 років загинув мій син… Думка про прийомну дитину стала ще більш усвідомленою, якщо не сказати нав'язливою».
Але попри трагедію, рішення не було поспішним. Це не було бажанням замінити загиблу дитину іншою. Минуло кілька років: із квартири в Донецьку Юлія перебралася в будинок в Ясинуватій. І вже з другим чоловіком вирішили, що здоров’я, місця, бажання достатньо, щоб виховати дитину, яка залишилася без батьківського піклування. Подумали, що це буде дівчинка років п’ять–вісім. Почали збирали документи, пройшли медичну комісію, навчалися в школі названих батьків.
Читайте також: Державні діти: хто плаче за інтернатами?
«І весь цей час мені снилися двоє дітей. То дві дівчинки, то дівчинка і хлопчик. Настав час — їду в Горлівський дитячий будинок «Надія». Працівники дитячого будинку були в курсі, що теоретично я готова взяти двох дітей. Приводять знайомитися декілька пар дітей. Славні, гарні, жалісні… Але ж, не мої! А потім заводять двох дівчаток… Я, як побачила, серце стало! Мої! І перше, що роблять дівчата, — виснуть у мене на шиї та голосять в обидва вуха: «У нас є братик Вітя!!!» Ну що, пішла знайомитися і з Вітею теж! Так у мою родину лелека підвищеної вантажності приніс одразу трійку цілком «важких немовлят»! Віті було 8 років, Ані – 7, Лерочці – 5», — у декілька речень уміщує Юлія період життя, який перевернув усю її долю. І долю трьох дітей — теж.
Декілька разів від Ясинуватської мерії та фонду «Сирітству — ні!» надходили пропозиції збільшити кількість дітей у родині, чи навіть відкрити дитячий будинок сімейного типу. І Юлія впевнена, що фізично б упоралася ще з декількома дітлахами. Але каже, що вона велика любителька будувати плани. Планувала, що з ними в будинку буде жити одна дитина, в будинку бабці Надії в Макіївці – друга, а в квартирі матусі в тій же Макіївці – третя. Старша, «саморобна» донька Ганна вже давно виросла і мала власне житло в Донецьку. Але будування планів — невдячне заняття.
«У 2014 році до нас прийшла війна… І найближча людина виявилася з другого боку барикад… Наш батько весь обвішався колорадськими стрічками, зняв із домашнього городнього інструменту держаки ті побіг на Ясинуватський пост ДАЇ зупиняти українські танки… Розмахував російськими прапорами біля Донецької обласної адміністрації та чекав, коли Росія прийде його «рятувати», — згадує Юлія, як усе починалось.
Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче
Чоловік визвірявся навіть на дітей, кричав, що вони — фашисти, бо мали необережність при ньому дивитися мультик українською мовою… Залишатися вдома було вже просто небезпечно. Як усі на Донбасі, Юлія з дітьми поїхала з міста на два тижні, прихопивши дві дорожні валізи, дитячі речі, шорти, майки, босоніжки. Усе літо 2014-го вони чекали, коли закінчяться ці два тижні, в Білорусі, в інтернетівської знайомої. І ці думки: «Але дуже хотілося додому. Я в українському Донбасі виросла, здобула освіту, кохала та розчаровувалася, народжувала «саморобних» дітей, ховала сина, народила серцем трьох дітей». Коли стало зрозуміло, що два тижні закінчуватися не збираються, а повертатися нема куди й нема до кого, Юлія була вимушена попросити в спільноти з інтернету більш вагомої допомоги. За два-три тижні добрі люди з усього білого світу назбирали родині грошей на нове житло: «Досі зі сльозами згадую, як пізньої ночі прийшла смс-ка про те, що хтось на мою картку перевів 21 гривню… Мабуть, цій людині самій не було за що купити поїсти, але вона надіслала нам ці гроші».
Нове життя на Полтавщині вони й почали з тими ж двома валізами літніх речей. Юля каже, не з нуля, навіть не з абзацу, з нового загального зошита: три виделки на чотирьох, по черзі ложкою їли, щоб ніхто не ображався. І добрі люди знову не дали пропасти: сусіди потяглися з відрами картоплі, буряків, моркви, цибулі, помідорів, банкою меду. Друзі, знайомі та незнайомі люди слали речі, взуття, постільну білизну, тарілки, каструлі, мультиварку, чайник. І в селі зустріли, як рідних: «Сусіди, школа, служби дитячі робили для нас усе можливе, щоб на новому місті ми почувалися комфортно та затишно. А через півроку після переїзду вдалося з Ясинуватої перевезти до нас нашого ясинуватського собаку – бернського зенненхунда Лесю». Життя почало налагоджуватися на новому місці: через рік матуся Лідія Кирилівна дала згоду на переїзд, її перевезли з котом та двома собаками. Того ж року Ганна — старша та зять Іван, які теж усе покинули на Донбасі та перебралися до Києва, подарували онуку Олександру. «Все у нас добре», — каже Юлія. — «У будинок завели воду. Відремонтували кухню та одну з кімнат. Добудували тамбур, щоб у будинку було тепліше. Утеплили будинок. Посадили сад. Розвели декілька квітників. Собак у нас тепер чотири, а котів аж сім! 25 курок-несучок із півнем. 30 курчат-голошійок. На городі ростуть огірки, кабачки, перці, помідори, кукурудза, квасоля, арахіс, дині, кавуни, цибуля. Щороку займаємося «консервативною діяльністю». Підвал — повний овочевих заготівок».
Їхній будинок завжди повен народу: дитячі та дорослі друзі з різних куточків світу, навіть бабуся Ліда, яка майже не ходить після інсульту та перелому тазостегнового суглоба, має подружок. Цією весною у родини був ювілей, уже десять років вони разом: «Чого за ці роки тільки не було! І крали, і брехали, і билися, і їжу під подушками ховали… А тепер це дорослі, доброзичливі, усміхнені, надійні дорослі люди! Мої найкращі помічники!»
Читайте також: Кримські сироти. Без права на самовизначення
Віктору вже вісімнадцять. Перейшов у 11 клас сільської школи. Вони навчаються в одному класі за Анютою. Його не треба ні про що просити, завжди сам знає, коли час косити траву біля двору, коли треба щось прикрутити, просвердлити, відремонтувати. Мама каже, що колись, ще на Донбасі, він дуже любив гратися у «Лего». Зараз у нього інші іграшки — шурупокрут, дриль, перфоратор, болгарка. Хлопець, який у вісім років не знав половини букв з абетки, тепер є найкращим читачем у родині.
Ані — сімнадцять. Вона завжди була принцесою: красуня, розумниця, головна помічниця. З радістю готує на кухні, робить собі та подружкам манікюри, малює, співає, шиє, складає букети друзям і навіть на замовлення!
Лерочці – п’ятнадцять. Вона завжди доброзичлива та усміхнена дівчинка. Вся, як на долоньці. Підлітковий вік, природно, її не обминув! Але знайти з нею спільну мову мамі завжди вдається. «Чого не скажеш про нашу бабусю Лідію Кирилівну! Мені з трьома підлітками набагато простіше, ніж з однією матусею!» — бубонить пані Юлія, але в її усміхнених очах грають бісики.
Можливо, Юлія Баєва десь прикрашає, не каже про свої проблеми та важку працю: вона одна тягне все господарство, трьох дітей, почавши все наново далеко від дому та рідних. Така вже вона людина — невиправна оптимістка. Але те, що хтось у цьому світі бачить цих трьох дітей такими чудовими та красивими, є величезною перемогою та неоцінимим подарунком долі. Бо діти стають такими, якими їх бачать батьки, що люблять. Саме цією любов’ю і твориться майбутнє…