Уже понад рік Україна не отримувала траншів від МВФ. Час спливає, потреба держави в грошах зростає, а з наближенням виборів українські політики втрачають чи то здатність, чи то бажання виконувати жорсткі й незмінні вимоги основного кредитора країни. Такий розвиток подій змушує одних пророкувати невідворотну кризу, дефолт і «долар по 50», а інших поширювати байки про ненаситного монстра, який втручається у внутрішні справи України, що перебуває під його «зовнішнім управлінням». Звісно, без гіперболізації дійсності український політикум не обходиться. Але виникає питання: що насправді чекає на Україну, якщо не вдасться продовжити співпрацю з МВФ? Тиждень спробував знайти відповідь на нього.
Непростий календар
Нині ситуація в економіці доволі стійка. ВВП і доходи населення зростають, інфляція нібито нарешті пішла на спад, ситуація на валютному ринку більш-менш стабільна. Якщо мислити лише нинішнім днем, то все не так і погано. Та коли зазирнути трішки наперед, то одразу стає зрозуміло, що така ситуація, мабуть, збережеться ненадовго. Адже, за оцінками НБУ, протягом 2018–2020 років Україна має виплатити за зовнішніми державними зобов’язаннями майже $17 млрд (див. «Гроші на бочку»), ще понад $5 млрд припадає на погашення та обслуговування боргу держкомпаній, який гарантувала держава. У золотовалютних резервах (ЗВР) НБУ трохи більше ніж $18 млрд. Тобто грошей бракує навіть на те, щоб просто повністю розплатитися з кредиторами, не кажучи про те, щоб без напруження пройти період високих виплат. Це викликає цілком природні побоювання.
Читайте також: Брудні гроші та гримаси ринку
Але занепокоєння має бути усвідомленим. А для цього важливо проаналізувати деталі. Період високих виплат можна умовно поділити на три відрізки. Перший — до чергових виборів президента, які мають відбутися в березні 2019 року. Приблизно в цей час закінчується й поточна програма співпраці з Міжнародним валютним фондом. Тобто на гроші від МВФ умовно можна сподіватися лише протягом цього періоду, адже після його завершення потрібна буде нова програма, а це вже зовсім інша історія. За оцінками НБУ, за три квартали, що лишилися до цього моменту, Україна має погасити приблизно $3,8 млрд зовнішніх державних зобов’язань. Сума некритична, але помітна. Нацбанк справедливо вважає, що коли до кінця програми співпраці з МВФ Україна отримає два транші, то питання рефінансування зовнішніх боргів до президентських виборів буде закрито.
Другий період — між президентськими та парламентськими перегонами. Грубо кажучи, йдеться про II–III квартали 2019 року, протягом яких Україна має виплатити ще понад $3,9 млрд. Цей час, мабуть, буде найважчим, адже нинішня програма співпраці з МВФ на той момент уже завершиться, а підписувати нову може виявитися нікому. Вона, ймовірно, потребуватиме дієздатного парламенту, який ухвалював би необхідні законопроекти на виконання вимог МВФ, а його функціональність уже сумнівна, хоча поки що політична ситуація більш визначена, ніж буде на той момент. До того ж підписання нової програми потребуватиме конкретних контактних осіб в уряді, які вестимуть переговори з МВФ та опікуватимуться її виконанням. У нинішньому Кабміні такою особою був міністр фінансів Олександр Данилюк. Після його відставки зник відповідний канал співпраці, який поки що відновлювати не поспішають. Така ситуація може зберегтися до чергових парламентських виборів. З огляду на це було б дуже добре мати деякий запас міцності на згаданий період у формі значних ЗВР. Але то в ідеалі, від якого наша реальність сьогодні дуже далека.
Нарешті, на третій період — після парламентських виборів — припадає решта виплат. Тоді суми будуть суттєвішими, але виплачувати їх треба буде в умовах більшої політичної визначеності. Є всі підстави сподіватися, що до кінця наступного року країна матиме цілком дієздатних президента, парламент та уряд. Незалежно від того, хто буде при владі, необхідність погашати борги України зумовить потребу в новій програмі співпраці з МВФ.
Співпраця з МВФ: бути чи не бути?
Один-два транші до кінця поточної програми — це не тільки $1–2 млрд від МВФ для України, а ще й кілька мільярдів від інших іноземних кредиторів. Разом ця сума дала б змогу не лише перекрити потребу в зовнішньому фінансуванні до президентських виборів, а й створити хороший запас на міжвиборчий період. Але ці кошти ще треба отримати. Донедавна основним каменем спотикання нібито було створення Антикорупційного суду. Кілька тижнів тому Верховна Рада ухвалила закон, який визначає механізми його існування, ось-ось нібито мають ухвалити документ, який запустить сам процес створення.
Тепер на перший план виходить друга вимога МВФ — привести тарифи на природний газ для населення до ринкового рівня. І ось тут виникають питання. Уряд уже багато місяців говорить, що перебуває в процесі визначення формули нової ціни на блакитне паливо. Але ж у цій формулі не буде ні інтегралів, ні диференційних рівнянь, щоб її так довго не могли виписати. Отже, проблема в тому, що Кабмін намагається виторгувати якомога меншу ціну, а МВФ, як завжди, непохитний у своїх вимогах. У такій ситуації буде важко досягти консенсусу. Біда в тому, що уряд виявляє твердолобість і короткозорість. Зрозуміло, що підвищувати ціну на газ, а з нею й тарифи на житлово-комунальні послуги перед виборами не дуже хочеться, бо це негативно вплине на рейтинги влади, які й без того невисокі. Але що заважало зробити це півроку чи рік тому, щоб до виборів населення взагалі забуло про те? Система субсидій на житлово-комунальні послуги все одно захистить дуже велику частину населення, яка просто не помітила б підвищення. А прибутки та податкові відрахування газовидобувних компаній, зокрема державних Нафтогазу (торік майже 40 млрд грн чистого прибутку) та Укргазвидобування (понад 30 млрд грн) частково перекрили б додаткові бюджетні видатки, зумовлені більшим розміром субсидій. Однак уряд цього не зробив. А ймовірність того, що невдовзі зробить, з наближенням виборів стрімко тане.
Читайте також: ВВП: краще, ніж здається, гірше, ніж потрібно
Формально цими двома вимогами вичерпується все, чого хоче від України МВФ, щоб виділити нам черговий транш кредиту. Але є ще одна, і вона завжди актуальна. Йдеться про збалансованість бюджету. З її задоволенням сьогодні також не все гаразд, адже, за даними Держказначейства, за п’ять місяців 2018 року план бюджету за доходами виконано на 99,4%, при цьому обсяг фактичних видатків дещо вищий, ніж було заплановано від початку. Наслідок — дефіцит перевищує норму, що турбує Міжнародний валютний фонд. З наближенням виборів градус соціального популізму зростає, не стихають розмови про ще одне підвищення мінімальної зарплати протягом 2018-го, до кінця року заплановано ще двічі підняти соціальні виплати. Усе це тільки роздуватиме видаткову частину бюджету та може вивести показники дефіциту за межі норми, прийнятної для МВФ. Чи заплющить він на це очі й таки дасть Україні чергову порцію грошей, аби підтримати нинішню владу та її шанси бути переобраною? У цьому є певні сумніви.
Куці альтернативи
Якщо влада все ж таки не спроможеться виконати вимоги МВФ та отримати бодай один транш до кінця нинішньої програми співпраці, доведеться шукати запасні варіанти. Але чи маємо ми вибір?
Головною альтернативою донедавна було залучення коштів від випуску єврооблігацій на глобальних ринках капіталу. У вересні 2017-го Україна вдало розмістила 15-річні євробонди з купонною ставкою 7,375%. Тоді попит на цінні папери нашої держави значно перевищував пропозицію. Але не минуло й року, а дохідність до погашення цього випуску вже становить 9,3% і зростає далі. Що довше ми не отримуємо чергового траншу від МВФ, то більше іноземні інвестори сумніваються в спроможності нашого уряду обслуговувати державні зобов’язання й то менша ймовірність залучити кошти в необхідному обсязі під адекватний, низький відсоток. Додатковим негативним чинником стало звільнення колишнього міністра фінансів Олександра Данилюка, який заявив, що разом із ним підуть усі його заступники, зокрема й відповідальний за торішнє розміщення єврооблігацій. Якщо так, то уряд втратить відпрацьований канал виходу на міжнародні ринки запозичень, контакти з фінансовими радниками тощо.
Ще одна потенційна альтернатива — пошук фінансових ресурсів на внутрішньому ринку. Але й тут бракує приводів для оптимізму. Головні покупці облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) — НБУ та комерційні банки. Нацбанк відмовився від фіскального домінування, тобто від фінансування потреб бюджету через друк грошей та викуп ОВДП у необхідних урядові обсягах. Можливо, якщо дуже припече, регулятор пом’якшить позицію, але поки що немає жодних підстав сумніватися в його непохитності. Водночас комерційні банки зменшують свій портфель ОВДП, бо їм потрібні гроші для кредитування, що дає вищий відсоток і стрімко розвивається. У підсумку обсяг ОВДП в обігу зменшується: від початку року до середини червня запас гривневих держоблігацій упав на 0,5%, а валютних — на 1,7% у доларовому еквіваленті. Уряд розміщує нові цінні папери на менші суми, ніж витрачає на погашення старих. І не виконує навіть плану фінансування поточного бюджетного дефіциту на внутрішньому ринку, не кажучи про використання ресурсів останнього для перекриття дефіциту зовнішнього фінансування.
Також запасний варіант — залучення коштів від приватизації. Щороку в бюджет записують мільярдні плани надходжень від неї, але щоразу вона не дає нічого, крім словесного шуму. Так може бути й цього разу. Звісно, сьогодні ситуація з приватизацією краща, ніж раніше, бо не так давно було ухвалено законодавчі зміни, які спрощують і належно регламентують цей процес. Кілька тижнів тому уряд схвалив перелік об’єктів для великої приватизації на 2018 рік, потім Фонд держмайна підтвердив його своїм рішенням. Але перший конкурс відбудеться не раніше ніж у IV кварталі, а тоді можуть бути дуже несприятливі обставини. Крім того, якщо ми до того часу не відновимо співпраці з МВФ, довіри в міжнародних інвесторів до цієї приватизації не буде.
Чорний лебідь із Великої Британії
Отже, на сьогодні цілком очевидно, що наявні альтернативи фінансуванню від МВФ та інших міжнародних донорів вельми примарні, адже немає жодних гарантій, що Україна зможе залучити з них фінансовий ресурс у необхідному обсязі. А отже, у разі несприятливого розвитку подій для погашення та обслуговування зовнішнього держборгу нам доведеться покладатися тільки на золотовалютні резерви НБУ аж до парламентських виборів 2019-го. За цей час державі треба буде витратити понад $7,7 млрд — майже половину нинішнього обсягу ЗВР.
Читайте також: Державні фінанси: прірва на горизонті
Тут важливі деталі. Попит на валюту на міжбанківському валютному ринку циклічний (див. «Міжбанківські гірки»). У I–II кварталах він низький. Тому протягом цього часу ось уже три роки поспіль гривня зміцнюється, а НБУ суттєво поповнює валютні резерви. За сприятливих обставин сум, викуплених Нацбанком на валютному ринку протягом першого півріччя, майже вистачить, щоб компенсувати зовнішні платежі, що припадають на цей період. Натомість у III–IV кварталах зазвичай спостерігаємо дефіцит валюти, що штовхає курс долара вгору й часто змушує НБУ продавати частину ЗВР. Але якщо протягом останніх кількох років це не створювало значних загроз, то 2018-го сезонний дефіцит валюти в другому півріччі буде підсилений її купівлею урядом. Якщо він робитиме це на міжбанку, то створить подвійний дефіцит, що може досить різко штовхати курс долара вгору (ми бачимо, що він уже поповз угору, хоча ще тільки червень). А якщо Кабмін купуватиме валюту просто в НБУ, ми побачимо досить помітне зменшення резервів, що може негативно вплинути на настрої учасників ринку, які почнуть спекулятивно притримувати тверду валюту. Зараз на валютних рахунках уряду в Нацбанку менш як $1 млрд, тобто описаний процес ось-ось почнеться. Якщо не буде грошей МВФ, гривня знецінюватиметься досить швидко й може подолати позначку 30 грн/$ задовго до кінця цього року.
Про 50 грн/$ говорити поки що рано, принаймні 2018-го ймовірність такого курсу майже нульова. Однак якщо співпрацю з МВФ не буде продовжено, то дуже ймовірно, що в найкритичніший момент між президентськими та парламентськими виборами, ближче до другої половини 2019-го, почнеться валютна паніка. Додатковим її фактором може стати ухвала Лондонського суду про повернення Росії $3 млрд боргу Януковича. З нинішньої перспективи здається, що гроші доведеться повертати в будь-якому разі, але проблема в тому, що це зобов’язання може виникнути в найбільш непідходящий момент. Якщо так, то не виключено, що до парламентських виборів 2019-го обсяг ЗВР не надто відрізнятиметься від мінімуму, досягнутого на початку 2015-го, у момент гігантського стрибка курсу долара. Це підкладе дров до багаття валютної паніки.
Про політичну відповідальність
У підсумку виходить, що продовження співпраці з МВФ — єдиний залізний інструмент уникнути ще однієї кризи у 2018–2019-му. Тільки гроші МВФ та інших міжнародних донорів гарантують безпечне рефінансування зовнішніх боргів України протягом цього й наступного років. Решта варіантів — компроміси, часто доволі віртуальні, які, звісно, пом’якшать ситуацію, якщо зіграють, але точно не допоможуть уникнути кризи.
У такій ситуації, напевно, головне питання для країни — скільки людей усвідомлює загрози? Мабуть, немало, адже про потенційну кризу сьогодні дуже багато говорять у ЗМІ. Треба віддати їм належне й зауважити, що сім років тому, коли «видатна» вертикаль влади Януковича розірвала співпрацю з МВФ після першого траншу, ніхто навіть не пікнув про те, що це може призвести до економічної кризи. Натомість усі в унісон повторювали мантру про «стабільність і покращення». Зараз ситуація інша, тобто країна змінюється. Нині в ній чимало людей, які усвідомлюють усі ризики, пов’язані з відсутністю взаємодії з МВФ. Але, на жаль, поки що таких меншість.
Читайте також: Суворий український клімат
Потрібно віддати належне й тим, хто протягом останніх років працював не покладаючи рук для виконання вимог МВФ. У 2014–2017-му Україна отримала від Фонду в межах двох програм шість траншів на загальну суму понад $12,5 млрд. У певні моменти отримання грошей без поблажок не обходилося, в інших було виконано кропітку роботу, щоб задовольнити вимоги МВФ. Але загалом це безпрецедентне досягнення, яке потребувало величезних організаційних, трудових і, головне, ментальних зусиль. Воно свідчить про те, що на сьогодні в державному апараті є чимало людей, готових вести країну шляхом змін на краще. Інша річ, що вони поки що не ухвалюють ключових рішень і не визначають державної політики в багатьох напрямах. Але, мабуть, до цього дійдемо згодом, то лише питання часу.
Ще одне порівняння з минулим: раніше українська влада завжди балансувала між східними й західними джерелами фінансування. Мовляв, не дає гроші МВФ — візьмемо в Росії. Не виключено, що будуть політики, які пропонуватимуть такий сценарій і цього разу або принаймні апелюватимуть до того, як добре жилося в часи «стабільності та покращення».
З огляду на особливості політикуму та передвиборчого періоду в Україні є великі сумніви щодо того, чи отримаємо ми бодай один транш від МВФ до завершення нинішньої програми співпраці. Водночас їх практично немає стосовно того, що за рік долар коштуватиме 30 грн. А от чи буде це сезонний пік, після якого гривня знову подорожчає в I кварталі 2019-го, чи лише плацдарм для нового стрибка в горнилі валютної паніки, стане зрозуміло досить скоро.