Жила громадянським шлюбом, однак стосунки мала справжні. Він готував, вона поралася по дому, разом виховували єдину доньку. Коли влітку 2014 року він узявся за зброю, вона була проти, але він мав такий характер, що його рішення не обговорювалися. Приходив під час коротких відпусток, розказував про нове життя, мав збуджений вигляд. Утім, все це було якимось дуже коротким відтинком життя, бо потім його поранило. До того ж серйозно — у голову. І вже пізніше з безсонними очима біля нього Н часто думала про себе, про те, що краще було б, якби він загинув тоді відразу, як багато хто з таких непрофесійних військових.
Її чоловіка відправили до шпиталю. Поранення було ніби дотичне, а насправді — відкрита черепно-мозкова травма. Його лікували, він повільно відновлювався, а вона божеволіла поруч… Поранених тоді було безліч. Лікарів і персоналу не вистачало. Доньку жінка відправила до бабусі, а сама жила з чоловіком у лікарні. Коли його виписали, почалися проблеми. Це потім вона дізналася, що напади головного болю, втрата свідомості, атрофія нижніх кінцівок, неконтрольована агресія, часткова втрата мозкових функцій — то осколок, який чомусь помітили лише після розтину більше ніж через рік. Увесь цей період вона жила мов у пеклі. Підтирала йому слину, годувала з ложки, їздила лікарнями, до Ростова, знову до Луганська, а йому дедалі гіршало. Доньку бачила уривками, прагнула, щоб та запам’ятала батька не в цьому стані, а запам’ятала таким, яким він був раніше: вольовим, сильним і водночас відданим.
Читайте також: Пришвидшене життя
У підрозділі виявилося, що її чоловік був звільнений на момент поранення. Тобто його поранило, коли він чомусь у формі та зі зброєю перебував на передовій як громадська особа. Так, вона потім дізналася всю цю «кухню»: і відпустки постфактум, і звільнення, щоб нічого не сплачувати. Але поки вони їздили лікарнями, їй було не до того. Уже згодом жінка стала дбати про якусь компенсацію та про все дізналася. Виявилося, що вона з донькою належить до категорії незаможних, а як дитину загиблого її доньку рішенням директора школи почали годувати безплатно (порція їжі в шкільній їдальні — 5 рублів). Ніяких підтверджень, що жила з офіційним чоловіком і він був поранений у бою, жінка не мала. Тільки лікування обійшлося безплатно, бо всіх таких тоді лікували саме так. Хто мав вищий чин — відвозили до Москви, а таких, як її чоловік, лікували в Луганську. Той період у півтора року після поранення виснажив усіх. Поранений втрачав людське обличчя, вимагав постійного перебування поруч і догляду. Працювати та бути доглядальницею одночасно ставало неможливим. Дитина постійно жила в бабусі. Ліки, лікарні, переїзди… Смерть чоловіка стала очікуваною для всіх, хоча про це й не казали вголос. Коли після всіх випробовувань Н уважно розгледіла себе в дзеркалі, то не впізнала: передчасно зістарена жінка, яку легше було прийняти за бабусю власній дитині, ніж матір. А потім почалися намагання оформити це поранення так, аби мати можливість із цього жити. Але чоловік ніде не значився, він просто зник з усіх баз і списків, ніби його й не було. Хтось в аналогічній ситуації оформляв дитині пенсію за втратою годувальника на території, підконтрольній Україні. Зараз ця родина з матері та дитини отримує допомогу як незаможна, і їхній дохід у сукупності нижчий за прожитковий мінімум.
У 2015-му я познайомилася з В, який мав під 60 років. Він був будівником, але з огляду на стан здоров’я не міг уже працювати за фахом. У 2014-му В теж долучився до «ополчення». Не сказала б, що він керувався якимись ідеями. Чи то побачив там знайомого, чи то мав вільний час — він просто залишився на блокпосту. За ті кілька місяців «служби» чоловік завантажив свій погріб сирками та йогуртами з якогось виробництва, яке всі розграбовували тоді. До всього ще безліч військової форми, металу, будівних матеріалів… І все б непогано, але його поранило. Від вибухової хвилі він вдарився головою об щось тверде та пошкодив око. Орган йому врятували, але наслідки поранення чоловік відчував постійно: сльози, втрата зору, головний біль і біль в очах від сонця. Головне — він довго лежав у лікарні, а за цей час «армія» перестала потребувати його послуг. Потім В став оформлювати своє поранення. І так само виявилося, що його немає в списках, що він не був влаштований на момент поранення, що це сталося не під час «військової служби». Я іноді зустрічаю його, він ходить до відділів кадрів «військових» установ: то йому кажуть прийти через місяць, то через тиждень, то через півроку, коли підпишуть наказ чи відновлять базу.
Читайте також: Батьки та діти
У родині Т «служив» зять. Так, він усе розумів: ризики, можливі наслідки, — але роботу за фахом, щоб утримувати сім’ю, знайти в місті не зміг. Розлучатися, аби їхати десь на заробітки, вони з дружиною не хотіли. Тож він служив. Спокійний, працьовитий, неконфліктний. Щомісяця він приносив у родину близько 20 тис., із яких половина витрачалася йому на чай, печиво, нормально їжу із собою та ліки від постійних застуд. Бо майже завжди він перебував у якихось полях, не облаштованих для життя, а солдати спали, сидячи спина до спини. Застуди були постійними та хронічними, але й це він зносив, бо не хотів виїжджати з міста та кидати родину. А потім йому відірвало ногу на позиціях. Так, уже зараз, коли навіть не було бою. Він обходив позиції в наряді та наступив на міну. Хлопці підбігли на вибух, перев’язали його та автівкою доставили до лікарні. Врятували, інакше він загинув би від втрати крові. І вже в лікарні хлопець дізнався, що перебував на момент поранення у відпустці. Його оформили заднім числом, а з усіх з підрозділу взяли пояснювальні записки, що він підірвався, коли ходив десь городами у вільний час. Зараз триває важке лікування, далі — протезування та звикання до нової ролі людини з особливими потребами.