Результати останніх президентських виборів у Росії повчальні. Понад 56 млн осіб (76,69%) підтримало президента на посаді, тоді як двоє представників демократичного табору ― Ксєнія Собчак і Ґріґорій Явлінскій ― набрали разом лише 2,73% голосів, тобто трохи більш як 2 млн. До їхнього мізерного здобутку можна додати результати бізнесмена Боріса Тітова, котрий нахвалявся, що представляє власників малих і середніх підприємств, яких розчавив режим Путіна, а це 0,76%.
Картина стає ще похмурішою, якщо до голосів за Путіна додати голоси за інших кандидатів-«патріотів»: представника Комуністичної партії Павла Ґрудініна, ультранаціоналіста Владіміра Жиріновского, незалежного комуніста Максіма Сурайкіна й пронизаного ностальгією за Совєтським Союзом Сєрґєя Бабуріна. Загалом цей табір спокусив 70 млн громадян, натомість у протилежному виявилося менш як 3 млн.
Перевага націоналістів і патріотів така приголомшлива, що ці вибори, проведені з численними порушеннями, не спровокували хвилі обурення, як у 2011–2012 роках. Здається, ніби втома та фаталізм опанували частину електорату (статистично незначну), яка підтримує демократичні цінності…
Читайте також: Задобрити ведмедя
Як Росія дійшла до цього? Щоб зрозуміти, треба повернутися назад і проаналізувати шлях російського суспільства від перебудови до наших днів.
Екзистенційні сумніви доби Ґорбачова — Єльцина
Міхаіл Ґорбачов був останнім комуністом-ідеалістом у лоні совєтської керівної еліти. Він сподівався, що відкриття клапанів гласності дасть змогу громадянам вільно критикувати вади совєтського суспільства й це оздоровить атмосферу та спонукатиме людей працювати краще. Прагнув, щоб економіка модернізувалася й стала рентабельною. Але визволення слова породило передусім потік документів і спогадів про злочини комуністичної системи, а також памфлетів, есе та історичних текстів, які живили національні вимоги народів совєтської імперії.
Вплив гласності був руйнівним на мораль громадян. Невдовзі вони збагнули, що їхнє життя і життя їхніх предків або нащадків було марним: чотирма поколіннями совєтських громадян пожертвували в ім’я комуністичної химери на вівтарі кривавого режиму. Навіть перемога над нацистами була певною мірою заплямована оприлюдненням таємних протоколів пакту Молотова ― Ріббентропа: з’ясувалося, що Сталін і Гітлер були союзниками протягом двох років, які передували нападу німецьких військ на СРСР.
Розкриття гіркої правди про країну, якою пишалися, незважаючи на її вади, постійні нестатки, цензуру та диктат партії, громадяни пережили як глибоке екзистенційне приниження. Воно спровокувало хвилю самогубств у всіх соціальних прошарках і вікових категоріях, як переконливо довела лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич у низці разючих свідчень.
Російську ментальність протягом сторіч вибудовували навколо якоїсь месіанської ідеї: після падіння Константинополя 1453 року Росія вважала себе Третім Римом, що несе на своїх плечах важку відповідальність перед Богом за весь православний світ. Звідси походить інша ідея ― ідея Святої Русі, народу, відданого Христу й царю, а отже, «святого» за визначенням, на відміну від раціонального та розбещеного Заходу, що, дотримуючись католицизму, відступив від істинної віри.
Після Жовтневої революції Росію опанувала нова месіанська ідея ― ідея комунізму. Озброєні несхибною марксистською теорією, росіяни вважали себе авангардом людства. За доби Лєніна спроби здійснити комуністичну революцію в Німеччині та Угорщині були потоплені в крові, проте після Другої світової війни завоювання Сталіна та антиімперіалістична й антиколоніальна боротьба в різних частинах планети посприяли формуванню «соціалістичного табору», яким диригував СРСР і який підтримували неприєднані країни.
Читайте також: Die Welt: іранська проблема, кінець дешевої нафти, Шредер на побігеньках у Путіна та майбутнє Росії
Але в 1989–1990 роках «соціалістичний табір» у Східній Європі розпався, немов картковий будиночок, а більшість країн на шляху розвитку обрали зрештою капіталістичну модель. Цей розпад блоку, сформованого навколо Москви, росіяни теж пережили як глибоке приниження. Надто образила їх «зрада» народів колишнього СРСР у мить його краху в грудні 1991-го: жодна совєтська республіка не хотіла пов’язати свою долю з Росією.
До цього психологічного лиха додалося суто матеріальне: кінець комуністичної доби й перше посткомуністичне десятиріччя призвели до величезних збурень, змінивши спосіб життя простих росіян, їхній соціальний статус і прибутки. З поліційної держави раптом перейшли до своєрідного Чикаго 1920-х, де зведення рахунків між бандами та мерзенні вбивства стали повсякденними подіями, де офіцери колишнього КГБ продавали бандитам свої послуги, де колишні партійні й комсомольські магнати розпродали цілі сфери національної економіки, де як оком змигнути з’являлися та зникали величезні приватні статки…
Звісно, громадяни та ЗМІ мали нечувану свободу, але свобода не синонім демократії. Ми змушені констатувати, що Єльцин і його Адміністрація не змогли збудувати демократичну державу, тобто правову державу з виразним поділом на гілки влади та ефективними інституціями. Отже, поворот до авторитарного режиму був, мабуть, неминучим.
Оточення Єльцина намагалося виробити для російського народу нову національну ідею. Але, попри численні публічні дискусії, сформулювати її було нелегко. І справді, як можна вірити в здатність нести всьому людству світло, якщо тільки-но стали, і то за мить, звичайною регіональною державою, яку не люблять її сусіди?
Путін і новий національний роман
Знадобилися вигадливість Владіміра Путіна та його політтехнологів, щоб «підвести Росію, яка стояла навколішки». Але треба запитати себе: у чому Росія стояла навколішки? Чому вважала себе приниженою? Відповіді, які давали Путін та його керівна еліта й переказували західні прихильники Realpolitik, аж ніяк не переконливі. Мовляв, «російське приниження» ― наслідок розширення НАТО та ворожої політики Заходу: бомбардування Белграда 1999 року, війн в Іраку та Лівії, розміщення елементів системи протиракетного захисту в Східній Європі, підтримки Трояндової революції в Грузії, Помаранчевої революції, а згодом Євромайдану в Україні…
Читайте також: Висилка російських дипломатів – весняне прибирання
Насправді російські керівники шкодують про безсилля та непопулярність Москви серед її колишніх васалів і союзників. Якщо НАТО розширилося на значну частину Східної Європи, то тільки завдяки палкому прагненню східноєвропейських країн вступити до нього. Гостра образа для Кремля! Не слід забувати, що й колишні совєтські республіки Грузія та Україна обрали європейський шлях і мріють про вступ до ЄС і НАТО ― ще одна образа та ще тяжча тому, що Київ вважають за «мать городов русских». Для Росії втрата контролю над Україною є травмою, яку можна порівняти з тим, що тисячу років тому відчував християнський світ, коли йому довелося покинути Єрусалим «невірним»…
Перш ніж говорити про нову російську месіанську ідею, яка допомогла Путіну повернути росіянам гордість, пригадаймо один значущий випадок. 20 грудня 1999 року з нагоди Дня чекіста, який святкували на Луб’янці, Путін, тоді прем’єр-міністр, звернувся до своїх колишніх колег із ФСБ: «Дозвольте мені доповісти вам, що група співробітників ФСБ, послана діяти під прикриттям у складі уряду, успішно виконала своє завдання».
Тоді ці слова сприйняли як жарт, так само й тост, який через кілька днів Путін виголосив на честь Сталіна, цього разу в Кремлі перед керівниками всіх парламентських фракцій. Керівник держави підняв свій келих на честь Сталіна і 23 лютого 2003 року, знову-таки в Кремлі, з нагоди Дня захисників Вітчизни (раніше Дня совєтської армії).
Насправді про жарт навіть не йшлося. За кілька років Путін, який і сам вийшов із лав КГБ та був колись керівником ФСБ, зібрав навколо себе керівників, сформованих у лоні служб, зокрема й кількох друзів своєї молодості. За деякими оцінками, відсоток осіб, які й досі належать або належали до КГБ-ФСБ, швидко сягнув 70–80% серед тисячі найвищих і найвпливовіших достойників країни.
Читайте також: Модернізація Збройних сил РФ: плани і реальність
Тости, які виголошував Путін на честь Сталіна, відображають одне з глибоких переконань російського президента: «батько народів», незважаючи на свої злочини, був видатним керівником, що індустріалізував Країну Совєтів і переміг у Великій Вітчизняній війні.
Тут ми доходимо до головного пункту нашого аналізу. Чверть сторіччя тому про цей феномен годі було б подумати: нинішня російська влада прагне зобразити облесний портрет найкривавішого диктатора в російській історії. Чому? Здається, постать Сталіна стала необхідним елементом у побудові нового національного наративу, що має заспокоїти населення, розтривожене спершу викриттями Нікіти Хрущова на партз’їздах 1956-го і 1962-го, а згодом поширенням під час перебудови незліченних свідчень та документів, які свідчили про злочинний характер совєтського режиму.
Історичний ревізіонізм
Тож у чому полягає цей новий національний наратив? Яку нову «російську ідею» Путін і його політтехнологи спромоглися прищепити нації? Стрижнем цієї ідеї є героїзм совєтського й передусім російського народу в боротьбі з абсолютним злом XX століття ― «німецьким фашизмом». Щоб зробити цей період «непорочним», замовчують та навіть виправдовують пакт Молотова ― Ріббентропа (1939) і його таємні протоколи. Адже окупація частини Польщі, Румунії, Чехословаччини, а також Балтійських країн на початку Другої світової війни правила за виправдання повторної окупації тих самих територій наприкінці війни переможним СРСР. Так само замовчують існування російських дивізій СС та армії генерала Власова й водночас перебільшують масштаб колабораціонізму в Балтійських країнах та Україні. А якщо й погоджуються згадати про російські підрозділи в складі нацистських військ (із боку нацистів кожен п’ятий солдат на Східному фронті був совєтським), одразу ж наголошують, що значна частина тих «зрадників» не була етнічними росіянами.
Читайте також: Die Welt: Погрози Путіна, російська кіберзагроза та помилки Меркель
Ідея цієї ментальної конструкції проста. Якщо російський народ ціною 42 млн жертв (не згадують, що з-поміж них від 8 млн до 10 млн українців, уже не кажучи про інші совєтські народи) переміг абсолютне зло, то це тому, що він представляє абсолютне добро й певною мірою вільний від усякого гріха, і то навік-віки. Ця нова месіанська ідея, що заступила уявлення про Третій Рим і комуністичну утопію, знову ставить російський народ у затишну позицію. Оце і є «підвестися», бо доти «стояли навколішки»: почуватися в союзі з минулим, яке з повним правом можна вважати славетним. Саме тому в Росії 10 років тому запровадили нову церемонію, яка відбувається 9 травня, у день капітуляції Рейху: парад «безсмертного полку», у якому неодмінно бере участь президент Путін. Мільйони людей у всій країні виходять на вулиці, вимахуючи портретом свого предка (батька, діда чи іншого родича), який загинув, був поранений або просто брав участь у Другій світовій війні. До цих парадів залучають навіть дітей, часто виряджених у військові мундири або камуфляжні костюми. За межами РФ церемонію проводять усюди, де живуть росіяни. «Русский мир» немов каже нам: ми «безсмертний полк», а отже, непереможні, ми кидаємо виклик західному світові. Давніше нашими ворогами були німецькі фашисти, а сьогодні ― українські «фашисти» й узагалі Захід зі своєю гнилою мораллю та ненавистю (вигаданою, звичайно) до Росії. Такі маніфестації ― це не просто нагадування про минуле, а початок шляху в майбутнє.
Минуле, яке не минає…
Постать Сталіна посідає центральне місце в путінському наративі. Перемігши в Другій світовій війні, він ще й розширив совєтську територію за межі кордонів Російської імперії, які існували до Жовтневої революції. Сталін гідний спадкоємець російських монархів, скажімо, Івана Ґрозного та Пєтра I, теж уславлених, незважаючи на їхні численні злочини й легендарну жорстокість. Це ще й людина, яка покінчила з поколінням революціонерів і замінила авангард у мистецтві та вільні звичаї 1920-х років соціалістичним реалізмом, накинувши загальний поворот до консерватизму.
Саме постать Сталіна править за міст між царським режимом і нинішньою Росією. Він абсолютний монарх, водночас освічений і жорстокий, що відновлює консервативні звичаї та повертає (почасти) права Російській православній церкві. Цей кат свого народу аж ніяк не випадково сьогодні вкрай популярний серед росіян: за результатами дослідження, проведеного Левада-Центром 2017 року, 38% опитаних вважали, що Сталін ― «найвидатніша постать» в історії країни.
Він був ще й ініціатором холодної війни, яка стала наслідком відмови СРСР надати громадянам Східної Європи можливість вільно обирати своїх керівників і політичну систему. Цю системну конфронтацію між Заходом і «совєтським блоком» напрочуд добре передбачив 1946 року Вінстон Черчилль у своїй відомій Фултонській промові.
Читайте також: Девід Кремер: «Путін найбільше експортує корупцію, але це ми її імпортуємо»
Після короткої інтермедії за режиму Путіна знову культивують ненависть до Заходу. Вже кілька років Росія вдає жертву розширення НАТО, дарма що ця організація нічим не загрожує ані її кордонам, ані безпеці. Але то тільки верхівка айсберга. В ім’я «консервативної» ідеології, яку було б куди слушніше назвати реакційною, Росія відкидає всі цінності, що є складовими елементами західної демократії. Звідси й відмова від зміни влади, бо це могло б загрожувати соціальній стабільності, демонстративний союз із західними крайніми правими партіями, обмеження свободи слова, друку та зборів, заборона багатьох спектаклів і виставок, часто під тиском церкви або депутатів обскурантів, осуд західних звичаїв, зокрема ненависть до гомосексуалістів, захист традиційних ролей чоловіка та жінки тощо.
Останніми роками ненависть до Заходу набула тривожного виміру, надто після анексії Криму й війни на Донбасі. Ці російські дії в Україні, які спровокували вибух радості та патріотизму в РФ та анексованому Криму (феномен, цілком подібний до аншлюсу Австрії, який тоді святкували в Німеччині й самій Австрії), позначають ще й початок нового охолодження відносин між Заходом і Москвою.
Життя в Задзеркаллі
З весни 2014-го охолодження трансформується в нове заледеніння, цей термін доречніший за нову холодну війну. Адже ми вже не в біполярному світі, де капіталістичний Захід чинить опір блокові комуністичних країн. Росія зі своєю капіталістичною системою мафіозної держави тепер є самотнім вершником, що укладає союзи ad hoc з іншими країнами, які часто мало дбають про повагу до прав людини, зокрема державами-паріями, наприклад Венесуелою та Північною Кореєю.
За кілька років відносини між більшістю західних країн і Москвою стали напруженими та навіть украй прикрими. Одна з глибоких причин такого стану полягає в тому, що РФ відмовляється визнавати свої провини. У цій відмові вона спирається на нову месіанську ідею, яка стала державною доктриною й згідно з якою Росія завжди має слушність, бо їй притаманна моральна вищість над Заходом, тож їй дозволено брехати в ім’я захисту своїх високих інтересів! Тому вона не визнала, що порушила міжнародне право й територіальну цілісність України, анексувавши Крим і підтримуючи сепаратистів на Донбасі; не визнала, що поставила їм ракетні системи «Бук», зокрема й ту, яка збила цивільний літак MH17 компанії Malaysia Airlines; не визнала права народів Грузії та України прийняти європейські цінності й позбутися ярма совєтської минувшини; не визнала, що анексувала де-факто 20% грузинської території; не визнала, що 2006-го отруїла полонієм Алєксандра Літвінєнка й що 2018-го отруїла Сєрґєя Скріпаля та його доньку; не визнала, що намагалася вплинути на результати президентських виборів у США та парламентських у Німеччині, а також своїх намагань втрутитися в референдуми щодо Brexit і незалежності Каталонії.
Читайте також: Росія в пісках. Про позиції Кремля на Близькому сході
Очевидним є те, що режим Путіна, спираючись на ненастанне втовкмачування ЗМІ й політтехнологів, накидає населенню паралельну реальність, життя в задзеркаллі. У цій паралельній реальності Росію завжди представляють як жертву, яка героїчно бореться, протистоїть нападові ворогів. Саме так інтерпретують санкції, накладені на РФ за анексію Криму та інтервенцію на Донбасі, за отруєння Скріпаля та втручання в президентські вибори в США. Замість того щоб визнати свої провини й шукати почесного виходу, Росія, сильна своєю «найвищою істиною», запроваджує контрсанкції та провокує швидке зростання міжнародної напруженості.
Замість висновку
Путін буквально дотримує максими свого блискучого попередника Алєксандра III: «Росія має лише двох союзників: свою армію та свій флот». У світі задзеркалля її керівна еліта почувається оточеною ворогами, тож єдина можлива реакція ― крайня мілітаризація. Пропагандистська машина готує населення до неминучої війни, яка знищить західний світ, передусім США. Слова Дмітрія Кісєльова, одного з найвпливовіших керівників тамтешніх ЗМІ, недвозначні: «Росія ― єдина держава, здатна перетворити США на купку радіоактивного попелу».
Читайте також: Азійський поворот Кремля: позиції РФ в Індії
Нещодавня промова Путіна перед обома палатами російського парламенту виразно доводить, що погрози, які лунають із Москви, слід сприймати дуже серйозно. Керівник держави майже половину свого виступу присвятив проблемам безпеки й уперше розповів про нові озброєння, які, за його словами, не мають еквівалентів у західних арміях. Навіть якщо деякі російські та закордонні експерти скептично оцінюють реальний рівень розробки цих озброєнь, мілітаристська риторика Путіна, що мала приголомшити світ, безперечна.
Росія Путіна нині становить глобальну загрозу. Знайшовши чутливі струни в душах свого населення, ― отой «безсмертний полк», що вірить у месіанське покликання Росії, ― вже не маючи опозиції в демократичному таборі, зведеному нанівець, Путін може дозволити собі вдатися до агресивного тону щодо Заходу. Оскільки Росія ніколи не визнавала своїх провин, а Захід не може лишити безкарними її дії, ми в наступні місяці станемо, мабуть, свідками величезного наростання міжнародної напруженості, ба навіть нового заледеніння. Цей драматичний поворот суперечить не тільки російським інтересам, а й нашим. На жаль, ми тут нічого не вдіємо: західні демократії ґрунтуються на цінностях, яких ми не можемо зректися, навіть якщо деякі європейські країни є «слабкими ланками», чутливими до кремлівських сирен. Для нової відлиги тепер треба, щоб російський народ, який живе в задзеркаллі, ставши жертвою небезпечних ілюзій, побачив, як те дзеркало розбивається в друзки, ба навіть сам його розбив. М’яч тепер на його полі.
———————
Про автора: керівник російського відділу журналу Politique Internationale, експерт із Росії та постсовєтського простору, автор книжки «Пройти крізь Чорнобиль» (К.: Либідь, 2018)