Сергій
Я народився в Красногорівці, мені буде 20. Півроку тому вперше за весь цей час був на малій батьківщині, де живе бабуся, дядько з двоюрідною сестрою. Там страшно залишатися, бо постійно стріляють. Але бабуся не боїться, вона вже звикла. До цього я вчився в училищі. А ще до цього — у школі-інтернаті в Миколаївці. Там теж 2014-го стріляли, ми ховалися в підвали й дуже боялися. Ми тоді нічого не розуміли, просто було страшно. Потім нас вивезли в табір у Святогірськ, де тихо й можна спокійно спати. А взагалі в інтернат я потрапив, коли був у третьому класі. Батьків позбавили прав на мене та двох моїх маленьких братів-близнюків. Батько пив, а мама багато працювала, не дуже за нами дивилася. Брати потрапили в інший інтернат — у Мар’їнці, бо були ще дошкільнятами. А я відставав у навчанні, мав погані оцінки, бо зі мною ніхто не займався, тому мене відправили в інший, спеціалізований інтернат. Спочатку я дуже плакав, хотів додому, потім звик. Якось до мене приїздив батько зі своїм братом, потім він поїхав до Росії. Це було найгірше — коли інших дітей забирали на вихідні чи канікули, а я залишався в інтернаті, нікуди не їхав. Було дуже сумно та образливо. Мама каже, що вона намагалася поновити свої права, але щось не вийшло. Якби повернула, мабуть, моє життя було б зовсім іншим. Зараз у неї інша родина в Полтаві, є трирічний син. Я туди їздив, побув приблизно два місяці й поїхав… Тут у мене друзі, вони і є моя родина. Ми разом уже стільки років, що як один без одного? А там сумно, навіть гуляти ні з ким. Мама просила залишитися, але я не захотів. Ні, я не звинувачую її, так склалося життя, що вона не могла піклуватися про нас. І бабуся не могла, бо всі ці городи та худоба. Сусідка поскаржилася — нас і забрали. Рік тому, коли повернувся з Полтави, я сам приїхав до цього соціального гуртожитку, бо тут були мої друзі.
Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче
Мене майже все влаштовує, але не вистачає турботи. Раніше про мене турбувалися виховательки, але це ж усе одно не те. Маю дівчину, поки що ми не думаємо про серйозне. Але я хотів би дітей. Я їх ніколи не віддав би в інтернат, кожну копієчку приносив би для них, робив би все, щоб вони були поруч. Щоб були уважні до мене, а я до них. Я люблю дітей, вмію з ними ладнати. З маминим сином, який у Полтаві, я гарно грався. А поки що спілкуюся зі своїми братами, які зараз навчаються в медичному училищі на Франківщині. Їх узяли під опіку якісь люди, допомогли закінчити школу, вступити в медичне. Ми спілкуємось, я знайшов їх у соціальних мережах. Ми рідні, я це дуже ціную. Влітку, думаю, зустрінемось. Я часто думаю, що мені пощастило. Дивлюся на знайомих, які виросли у звичайних родинах: вони сваряться з батьками, протестують проти чогось. Якби в мене була така родина, де мене любили б, я не сварився б і дуже цінував їх. Хоча одного разу було таке, але я злякався. Нас із братами брали до себе на відпочинок італійці близько 10 років тому. Було дуже круто, там усе таке гарне. Потім вони хотіли нас утрьох забрати назавжди. Але я відмовився. Тоді, знаєте, дорослі казали: ці іноземці беруть вас, щоб здати на органи. Тому ми відмовилися. Нехай уже вдома.
Але нічого, я ж виріс нормальним. Можу в будь-який час влаштуватися на роботу, заробити на себе. Після закінчення ПТУ кілька разів знаходив роботу, місяць тому повернувся з Києва, бо на будівництві пошкодив спину. Мав там дуже нормальні гроші. Думаю, все одно поїду до Києва, там більше роботи та можливості, дають гуртожиток. Хоча мріяв на кухаря навчитися. Бо дуже люблю готувати, вмію багато чого смачно робити. У тому самому училищі можна було навчатися на нього, але нам не дозволяли. І не питали навіть — привезли, сказали, ось, ви тут тепер навчаєтесь. А я був би гарним кухарем. Кращим, ніж будівельник… Спитали б моєї думки… Хоча ще більше хочу стати відомим співаком. Спочатку хотів стати танцівником, брейком захоплювався. А потім сподобалося співати. В інтернаті зі мною займались, я виступав на концертах, різних заходах. Ось, думаю, був би знаменитістю, мав би гарну родину з дітьми, отримував би багато грошей, щось відкладав би для того, щоб купити житло. А щось віддавав би таким, як я. Якби я був міністром, зробив би так, щоб дітям з інтернатів можна було обирати, ким стати. Ну що, так важко дати шанс здійснити мрію?
Саня
Я жив у кількох інтернатах. Спочатку був у Вуглегірську, як почалася війна, нас електричкою перевезли до Святогірська. Того дня не потрапили під справжню війну: стріляли, але ми тільки чули. Дирекція так вирішила, тому всіх 150 дітей повезли електричкою. А звідти вже в інший інтернат — у Часів Яр. Потім у Краматорськ, в училище. Там, до речі, мене і прописали. Але живу ось тут, у гуртожитку в Дружківці. Бо мені нікуди взагалі піти. Поїхав би кудись, але куди? Моє житло в Макіївці, я туди не поїду, там війна. Бігаю по шабашках, щоб мати гроші. То там щось зроблю, то сям.
Ненавиджу працювати на будівництві, хоч і вчився на це два роки. Я хотів би бути поліцейським. Чи в армію піти — це взагалі було б круто! Але в мене «діагноз», ви ж знаєте, що це таке? Але в бурсі було нормально, нам давали стипендію, а це добре. Але ми, наприклад, повинні були віддавати по 50 грн на гуртожиток, хоча, за законом, такі, як я, на повному державному забезпеченні. Я і звідси хочу поїхати, бо тут усі гроші програю на автоматах. А десь таких автоматів поблизу, можливо, не буде. Просто дуже хочу виграти багато грошей та більше не грати. Зможу, точно, як буде треба. Це ж не горілка, коли людина не може зупинитися, це ж просто гра. Я не такий, як мати та батько, не п’ю горілки принципово, а те, що граю, — то й що? Ставатиму на ноги, мрію знайти роботу. Ось, телефонував нещодавно за оголошенням, там у Харкові є робота охоронцем, житло дають. Мабуть, поїду. А коли назбираю грошей, відкрию свій бізнес, який — ще не знаю, але щоб грошей давав багато. Хочу ж родину створити. У мене вже була дівчина, але ми розійшлися. Думає, я буду хорошим батьком. Для мене взагалі найголовніша була бабуся. Але вона вже на тому світі, тому ми з братом нікому не потрібні. Я телефоную мамі, але який у цьому сенс? Вона завжди п’яна. І тоді, коли нас забирали, вона теж була п’яна…
Читайте також: Державні діти: досвід переформатування в Бахмуті
Понад усе я запам’ятав, як ми з братом жебракували. Назбираєш грошей, можна купити поїсти собі, ніхто не відбирає. Батько сам казав: ідіть шукайте. Я, до того як опинився в інтернаті, не вчився ніде. Бо родина така була. Думаю, якби нас не забрали, то вже вбили б десь на вулиці. Але пам’ятаю і хороше: коли ми жили з бабусею, у мене була своя кімната. Бо в інтернаті ж кожний сам за себе, це такі правила виживання. Але я вже не сам, є люди, які про мене піклуються. З Діаною познайомився ще в Часів Ярі, вона приїхала, коли ми вже збиралися спати. Це було під Новий рік, вона зі своїми привезла нам подарунки. І залишила свій номер телефону. Казала, ви телефонуйте, раптом що. Ми й телефонували з різних питань. Потім через Діану познайомився ще зі Світланою, вона теж мені допомагала. То я не сам, все добре. Хочу, щоб вони жили довго-довго, щоб у них усе було добре. І в їхніх дітей та онуків. Я скучаю, дуже-дуже. У мене більше нікого такого близького й немає. Це начебто мама…
Сашко
Мені 21, я народився в Авдіївці. П’ятирічним потрапив у притулок. Мама щось погане зробила, і її заарештували. Я її не пам’ятаю. Бабуся, з якою жив, якось опинилася в лікарні. Я хотів, щоб мене теж із нею поклали, щоб бути поруч. Але міліціонер сказав: навіщо це, щоб ти їй ще більше хворе серце розбив? І мене забрали, але я досі пам’ятаю, що в бабусі було добре. Після притулку я навчався та жив у звичайній школі-інтернаті, але в другому класі мене перевели в спеціалізований, бо я погано читав. А потім два роки здобував професію, мав стати спеціалістом із викладання плитки. Але ніколи цього не робив, бо в мене проблеми із зором. Коли мені було 10 років, старший хлопець стрільнув стрілою мені в око. Робили операцію, але бачу я погано. Умію готувати борщ та макарони по-флотськи. Якось був у друга, коли його дівчина поїхала в справах, ми з ним картоплю смажили, у мене виходить смачно. Я працював би десь, де смачно. Жив в інтернатах добре, там завжди гарно годували. Не всі там були мої друзі, бо хтось дражнив, бив та всяке інше. Я ніколи не тікав, бо не знав куди. Коли навколо стали вибухати снаряди, я хотів утекти, тому що злякався. Але весь час, поки там жив, ніколи не виходив у місто, хіба що на екскурсії. Тому лячно було кудись тікати.
Зараз уже не боюся ходити сам, звик, у мене в місті багато друзів. Дуже багато. Ми гуляємо разом, розважаємось. Я вже не п’ю горілку, тільки пиво, на турніках займаюсь, але без хімії там усякої, протеїнів чи що там кажуть, просто для здоров’я. Друзі дарують одяг, хтось дає їжу. Інколи допомагаю на ринку, там мені дають або гроші, або їжу. І ще бувають різні добрі люди, вони теж мені щось дають. Не знаю, де шукати роботу, чомусь мене ніхто не бере. Приходжу, навіть паспорт показую — не беруть, кажуть, іди геть.
Читайте також: Кримські сироти. Без права на самовизначення
Я читаю реп — про життя, про проблеми, із семи років читаю. Ні, на святах мене не запрошують виступати. Я для себе читаю — коли вулицями ходжу, щоб ніхто не чув. У мене є татуювання, друг зробив. Написав, але з помилкою, тому я марганцівкою її виводив, тепер шрам. Якби я навчався у звичайній школі, може, щось було б по-іншому. Там, мабуть, ніхто одне одного не чіпає, і до мене ніхто не чіплявся б. І вчитися міг би, на кого захочу. А зараз не знаю, чого хочу. У мене є дівчина, яка мені подобається. Колись одружився б, хотів би трьох дітей, якби дружина не була проти. І став би справжнім репером, всі слухали б, казали б «як круто!».
Герої цього матеріалу живуть у соціальному гуртожитку, який держава надає тим, хто за віком вийшов із закладів інтернатського виховання, але не має свого житла: або тільки стоїть у черзі у своєму місті, або має його на окупованій території. Вони всі різні: по-різному розмовляють, намагаються сподобатися, прикрашають своє життя нереальними історіями, повторюють завчену мантру про «знайти роботу» та «стати на ноги». Але реальність вражає так, що ці голоси ще довго звучать у голові. В одного з хлопців пухлина, яку лікувати навряд чи будуть наполегливо та безплатно. Та й сам він точно не приклад свідомого пацієнта, бо якби ж то навчився відповідати сам за себе. Інший має вже п’ять кримінальних проваджень, примусове лікування психічного розладу та життя, повне відчаю і неймовірних жахів, про які, навіть не питаючи, розумієш із його погляду. Ще один відчайдушно намагається відчепити тавро, яке не дає йому шансів на розвиток.
Але всі вони мають одну загальну рису — геть не пристосовані до звичайного життя, не мають, як зараз модно казати, соціальних та комунікативних компетенцій. Вони плекають захмарні мрії, бачать себе відомими особистостями й навіть президентами, тільки б їх любили. Але будь-яке, навіть не захмарне, бажання для них є неможливим. Жодного з них ніхто не спитав, що саме він хоче робити в житті, бо система училищ, куди спрямовують випускників інтернатів, більше нагадує ринок рабів, де керівники закладів просто обирають собі людей, щоб заповнити місця та зберегти ставки. Неважливо, що хлопець погано бачить чи має ще якісь фізичні або психічні вади: два роки держава «викидає» гроші на так зване навчання. І вже вирішити якось по-іншому свою долю вони ніколи не зможуть, навіть якщо дуже цього бажатимуть. Бо випускники спеціалізованих інтернатів не мають навіть диплома про неповну середню освіту — тільки довідку про закінчення школи. Тому і «штампують» в обраних непопулярних ПТУ: то трактористів, то мулярів-штукатурів, витрачаючи гроші, сили та час. І річ не в тому, що є гарні чи негарні спеціальності, достойні чи ні люди. А в тому, що ця система породжує монстрів, бо ці діти багато років були позбавлені можливості отримати шанс. І не обманюйте себе, відгороджуючи він них парканами притулків та інтернатів, — вони там будуть не завжди, бо дорослішають, виходять звідти і живуть поряд.