Для старовинного Бахмута автобусні екскурсії містом не диво, бо майже за кожним поворотом можна або знайти історичну будівлю позаминулого століття, або натрапити на меморіальну табличку, яка розтлумачить, хто з видатних діячів тут колись жив та працював. Бо Бахмут — найдавніше місто Донеччини, яке весь час було в центрі подій. Традиційно в нас прийнято казати про дореволюційну історію, котра більш вивчена та здається «нейтральною» у світлі сучасних подій. Але краєзнавець Володимир Березін запропонував дещо інший підхід: знайти в ньому місця, які можна назвати українським корінням чи сьогоденням. Березін упевнений, що на такий маршрут, розроблений Школою екскурсоводів у рамках програми «Українська Донеччина» ГО «Бахмат», буде попит, а серед екскурсоводів бачить молодь та школярів.
На першу незвичну екскурсію зібралося людей на невеличкий автобус, але серед них знайшлися навіть два мешканці Нідерландів, які вже кілька років приїздять на Донеччину, вивчаючи історію соляних копалень, які тут колись заснували їхні співвітчизники. Вони взагалі дуже зацікавлені історією, але, як мені здалося, не розуміють, у чому суть саме такого, «українського» маршруту, називаючи це «політикою, якої в Україні зараз чомусь дуже багато». А місцевим це зрозуміло: саме на міфах про те, що тут ніколи не було України, і побудували російські пропагандисти сучасну війну.
Читайте також: Інша Донеччина: донецькі сонети Миколи Чернявського
І, щоб перемогти, треба цей міф доказово спростовувати, надаючи багато переконливої інформації. Тому почати тур організатори вирішили в книгарні «Еней», яку заснував доброволець АТО Володимир Дереведмідь, назвавши її на честь позивного бійця, котрий загинув поблизу міста 2014 року. Окрім спілкування з власником та переглядом книжок учасники екскурсії мали змогу подивитися відео, на яких гості з різних куточків світу читають українські вірші в цій книгарні. До речі, у власника величезний архів — ця акція популярна серед місцевих та приїжджих.
Наступною точкою став місцевий залізничний вокзал, де в травні 2018 року було зроблено відоме фото гайдамаків, бо саме тут із квітня до осені 1918-го розквартирували 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом. Ще якісь 5–6 років тому вокзал був дуже схожим зі світлиною, але потім фасад «запакувався» в пластик і втратив унікальність. Проте місцевість і зараз дуже пізнавана. Перемежаючи історію та сучасність, під час екскурсії потрапляєш під КПП військової частини, яка 2014-го була найгарячішою точкою протистояння. Завдяки мужності військових озброєння та техніка, що у великій кількості зберігалися на території частини, не потрапили до рук російських бойовиків. Наступна зупинка у дворі школи № 18, де встановлена меморіальна дошка на честь Героя України Дмитра Чернявського, який загинув у Донецьку на українському мітингу від рук проросійських провокаторів. Дмитро навчався в цій школі та загинув за Україну, про що учасникам туру розповідають старшокласники, які в цей час проводять репетиції. На жаль, тричі вандали розбивали табличку, та вона все одно з’являлася на стіні школи. Але опір іде не тільки на примітивному рівні: незважаючи на зусилля активістів щодо перейменування вулиці на ім’я героя, міська влада не підтримує таку ініціативу…
Читайте також: Інша Донеччина. Кінематографічний Олімп
Знову повертаючись у минуле, екскурсанти мають змогу побачити пам’ятну дошку на честь видатної режисерки Лариси Шепітько, що встановлена в міському кінотеатрі. Цю землячку нещодавно вшанували: у місті з’явилася вулиця, названа на честь авторки фільмів «Крила» та «Сходження». Побачити історію можна, не виходячи з автобуса: над одним із підприємств майорить величезний український прапор, який пошила місцева волонтерка Ангеліна Шостак. Вона разом із чоловіком теж постраждала під час проросійських заворушень у Донецьку: тоді їм мало не розтрощили автівку за українську символіку. І знову історія: у Народному домі розташований найбільший Музей писанкарства на Сході України. Його створив Дмитро Денисенко, якого під час окупації міста дивом «відбили» в російських озброєних найманців, котрі бажали відвезти його «на підвал» за українську мову. Наступна локація повертає на сто років: над будівлею повітової управи, де зараз стоїть транспортний коледж, у листопаді 1917 року підняли перший прапор України на Донбасі.
Цією зупинкою особливо зацікавилися діти: раз на годину на будівлі розпочинає рух невеличкий, але майже справжній потяг, який потужно гудить та мерехтить на зупинках. «Раніше будівля складалася тільки з однієї частини. Вгадайте: ліва чи права старіша?» — додає інтриги екскурсовод, і всі починають порівнювати та шукати. Виявляється, якщо дивитися на фасад, то ліворуч можна знайти чавунну табличку, де ще з «ятями» написано, що вироблена вона на заводі Костянтинівки. Далі в програмі центр міста, де стоїть пам’ятник Кондратію Булавину й де розгортається дискусія про його роль у боротьбі з імперією та чому росіяни досі бояться, «що кандрашка схопить».
Читайте також: Інша Донеччина: поети, яких стратили
А біля колишнього готелю «Бристоль» ми з подивом помічаємо на радянській мозаїці (мабуть, прототип сучасного муралу) понівеченого двоголового орла, якого перемогли робітники та колгоспники. Тоді, звичайно, вона символізувала начебто перемогу над царською імперією, але на тлі рельєфного українського прапора поруч, який розфарбували активісти після звільнення міста, чомусь думається про іншу перемогу…
У буклеті, який підготував «Бахмат» для продовження турів, є ще багато чого: і вулиця на Ступках, де мешкала тітка дисидента Олекси Тихого, і будівля колишньої редакції «Забой», українськомовна частина якої була розстріляна, і виконком, де місцевий школяр Петро Зубар забрав зі смітника герб України, скинутий бойовиками. У планах і більш далекі подорожі: до поета Миколи Джміля, у кімнату-музей Миколи Чернявського, місцями, які пов’язані з Володимиром Сосюрою та Василем Гайворонським. Щоб відчути сучасний український простір у Бахмуті, пропонується завітати до офісу найбільшої волонтерської організації «Бахмут Український» та в простір для розвитку «Майстерня». Організатори кажуть, що цей тур радше виклик, своєрідна провокація. Бо, якщо мати бажання, список місць чи постатей можна продовжувати доволі довго, тому що українську історію на Донеччині видно скрізь.