Уже в другому абзаці Національної стратегії оборони США, оприлюдненої в січні цього року, є речення, яке можна вважати ключовим для нинішньої Адміністрації в контексті зовнішньої політики: «Міждержавне стратегічне суперництво, а не тероризм є сьогодні основною проблемою національної безпеки США». Далі в документі, а точніше його розсекреченій та скороченій версії, яку підписав міністр оборони Джеймс Меттіс, чітко визначено противників США, хоча в тексті їх деталізовано як «стратегічні суперники» та «ревізіоністські держави», — це Китай та Росія. Отже, якщо Китай визнано суперником з огляду на його використання «хижацької економіки» для залякування сусідів та мілітаризацію Південнокитайського моря, то Росію через порушення кордонів її сусідів і «перебирання на себе права вето цих країн над економічними, дипломатичними та безпековими рішеннями». Схожими є формулювання й іншого ключового для країни документа — Стратегії національної безпеки США, де, зокрема, вказано, що ці дві країни намагаються створити світ «прямо протилежний цінностям та інтересам США», а безпосередньо Росія «прагне послабити вплив США у світі та розділити їх із союзниками та партнерами». В обох стратегіях не оминули увагою й Україну, але в контексті об’єкта, щодо якого Росія продемонструвала своє бажання «порушувати суверенітет держав у регіоні». То, зважаючи на підходи нинішньої американської Адміністрації до власної національної та оборонної стратегії, а також формулювання пріоритетів зовнішньої політики, де і як бачать Україну у Вашингтоні?
Якщо послухати коментарі нинішнього радника з національної безпеки президента США Джона Болтона щодо ситуації в Україні, наприклад станом на початок війни на Донбасі, то дуже чітко можна відчути, що є Росія — суперник США і є Україна. Остання наразі об’єкт протистояння і в національних інтересах США, аби її кордони повернулися до попередньої форми, а якщо ні, то решта території зберегла себе як частина західного світу. Отже, варто розуміти, що в контексті нинішньої ситуації в Україні для США важливим є власний національний інтерес і для нас зараз важливо те, що українські інтереси та її майбутнє як успішної незалежної держави збігаються з цим інтересом США.
Читайте також: Своєю орбітою
Як зазначає в коментарі Тижню професор політології Ратґерського університету Олександр Мотиль, американська зовнішня політика має традиційно два загальні підходи — ліберально-інтернаціональний та реалполітичний. Перший мав би бути більш сприятливим для України, але тільки в разі стабільних відносин США та Росії, а таких зараз немає, тому другий на сьогодні є вагомішим. Дональд Трамп та його Адміністрація належать до представників саме другого підходу. Це так само визначено і в Стратегії національної безпеки США, де останню визначено як принциповий реалізм. «Вона (стратегія. — Ред.) реалістична, бо визнає центральною роль влади в міжнародній політиці та стверджує, що суверенні держави — це найкраща надія для мирного світу», — йдеться в документі. Якщо ж аналізувати безпосередньо політичні кроки президента Трампа, то професор Мотиль пояснює їх як реалполітичні, оскільки Трамп спочатку був готовий підтримати нормальні відносини з Росією, але «дестабілізаційна, агресивна хамська політика Путіна примусила його до жорсткіших заходів, як-от продаж протитанкових ракетних комплексів Javelin Україні». На думку політолога, у цій ситуації Україна стає повноцінним фактором в американській зовнішній політиці. «Але варто підкреслити, що на довшу мету Україні треба стати могутньою державою, яка вимагатиме поваги від першого та другого таборів, незалежно від того, агресивна Росія чи ні», — наголошує в коментарі Тижню Олександр Мотиль.
З часу української незалежності США розглядали свої відносини з Україною крізь призму відносин із Росією, і сьогодні ситуація радикально не змінилася. Змінилося сприйняття Росії, і в цьому контексті Україна має історичний шанс.
Джордж Буш-старший вважав за потрібне для американських інтересів зберегти цілісність СРСР на чолі з Міхаілом Ґорбачовим і цим спровокував неоднозначне ставлення навіть серед своїх колег по республіканському табору. Наприклад, його позиції протистояв його-таки міністр оборони Дік Чейні, який вважав, що регіон повинен мати країну, яка здатна бути противагою Кремлю, і нею, на його думку, могла стати Україна. Для цього Київ мав зберегти ядерну зброю. Позиція Чейні для тих часів була надто жорсткою, особливо після обрання нового президента й того, як Білл Клінтон порозумівся з Борісом Єльциним і навіть «не помітив» його дій на Північному Кавказі. Клінтон проводив двосторонню політику й одночасно з дружніми відносинами з Кремлем намагався запевнити Київ у важливості партнерства між Україною та США. Для цього 1996 року було оголошено про створення спільної Американсько-української двонаціональної комісії на чолі з віце-президентом США Альбертом Ґором і тодішнім президентом України Леонідом Кучмою. Саме тоді вперше з’являється формулювання «стратегічне партнерство» між двома країнами — фраза, яка, як влучно зазначає у своїй книжці «Орел та тризуб» колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, матиме для Києва пізніше «політичну вагу». Проте ключовим аспектом у переговорах між Україною та США до середини 1990-х із боку Вашингтона був процес відмови від ядерного арсеналу та його вивезення з України. За це Вашингтон віддячував щедрими фінансовими грантами.
Читайте також: Формат очікування: Курт Волкер про миротворців, Мінський процес і Javelin для України
Так, уже наприкінці 1990-х Україна після Ізраїлю та Єгипту стала третьою країною з найбільшим обсягом фінансової допомоги від США. Однак і Штатам щодо України в самій Україні бракувало визначеності стосовно власного майбутнього. Про це дуже чітко свідчить діалог, який Пайфер також описує у своїй книжці. У жовтні 1994 року тодішній заступник міністра закордонних справ Борис Тарасюк прибув до Вашингтона, щоб обговорити з тодішнім заступником Держсекретаря в Адміністрації Білла Клінтона Строубом Телботтом майбутню європейську архітектуру безпеки. Тарасюк тоді очікував розширення НАТО «в не дуже далекому майбутньому», яке потенційно може наблизити Альянс до кордонів Західної України. Москва була незадоволена такими перспективами. Тарасюк у цьому контексті запитував у свого американського колеги, якою є візія США щодо України. «Чи Україна вважатиметься нічийною землею або сірою зоною небезпеки? Тарасюк дав зрозуміти, що поняття буферної держави не приваблює Київ», — пише Пайфер. Телботт тоді відповів українському дипломату, що не має наразі відповіді на його запитання, але сподівається, що США й НАТО зможуть знайти спосіб відповісти задовільно Києву. Відповіддю на запитання Тарасюка, як пише Пайфер, було наступне зближення Заходу та України, що стало мотивацією посилювати відносини між США та Україною. Однак, як видно з опису тих переговорів між Україною та представниками США й НАТО після згаданої вище розмови двох дипломатів, з українського боку також не було чіткої візії щодо свого майбутнього. Київ лякало розширення НАТО, але він не був готовим заявити про бажання вступу. Політика Кучми була багатовекторною. Чіткіша візія з’явилася вже після Помаранчевої революції, і тоді її підтримав Джордж Буш-молодший, однак відкинула Німеччина на чолі з Анґелою Меркель під час саміту 2008 року в Бухаресті, коли проголосувала проти ПДЧ для України та Грузії.
Читайте також: Ян Брукс: «Ми бачимо подальше розмивання кордонів у визначеннях м’якої та жорсткої сил»
На сьогодні Україна має чітку візію свого майбутнього. Про це свідчать заяви українського керівництва під час зустрічей із посадовцями ЄС та США. Членство в НАТО є, зокрема, одним із пріоритетів. Останнє також закріплено на законодавчому рівні. Окрім війни та анексованої території Україна все ще має безліч внутрішніх проблем, про які часто говорять американські високопосадовці, зокрема корупцію. З американського боку ми маємо дуже чітку національну стратегію (яка наразі збігається з українськими інтересами), хоча не зовсім передбачуваного американського президента. З погляду реалізму Україна на сьогодні є важливим політичним актором для США та Заходу загалом, і це вагомий ресурс для розвитку та успішного майбутнього країни, бо щойно Росія змінить режим чи знайде новий підхід до США, ігри в порозуміння знову відновляться.