Причому це проявляється не лише в забезпеченні потреб у більшій частині енергоресурсів, техніки та навіть споживчих товарів переважно за рахунок їх увезення з інших країн, а й в експорті товарів більшості галузей українського виробництва за кордон. Більша частина української промислової чи сільськогосподарської продукції залежна від зовнішнього збуту на 30–70%, а в деяких випадках і на 80–90%.
Наступ за багатьма напрямами
Не лише металурги та машинобудівники чи виробники зерна та олії, а й меблярі, деревообробники, підприємства легкої чи взуттєвої промисловості половину, а то й більше своїх продажів здійснюють за кордон. Навіть для тих, хто займається видобуванням каменю, піску та глини або виробництвом будівельних матеріалів, частка експорту перевищує 33%. Третина українських кондитерських виробів, майже 40% паперово-картонної чи гумової продукції спрямовуються на ринки інших країн. Майже 90% вироблених у нас комплектуючих для автотранспортних засобів також іде на експорт.
Причому останнім часом коло експортоорієнтованих секторів економіки постійно розширюється в результаті приходу на український ринок транснаціональних корпорацій або переспрямування українськими підприємствами на зовнішній ринок дедалі більшої частки виробництва.
Читайте також: Шлях із варяг у Піднебесну
Щоб краще зрозуміти, куди рухається українська економіка та які виклики можуть постати на тлі такої високої залежності нашої економіки від експорту товарів до інших країн, слід проаналізувати його динаміку та тенденції.
Коли придивитися до змін товарної структури українського експорту за останні, скажімо, два роки, можна чітко побачити ознаки живучості українського бізнесу. Постійні пошуки ним способів «пробитися крізь асфальт» і зайняти ті ніші, які йому під силу зайняти в умовах відсутності державної політики стимулювання економічного зростання та просування української продукції на зовнішніх ринках. Понад те, простежується хоч і дуже повільна, надміру еволюційна, однак усе ж таки тенденція до зменшення частки, а подекуди й загальних обсягів експорту сировинних товарів і водночас зростання обсягів продукції з хоча б незначно більшою доданою вартістю.
Наприклад, якщо порівняти найновіші дані митної статистики про вивіз з України товарів за січень — квітень 2018-го з показниками за той самий період 2016-го, то виявляється, що постачання за кордон олії чи зерна за два роки додало лише відповідно 25% і 15%, а експорт м’яса та живих тварин зріс майже вдвічі. На 78% збільшився експорт готових продуктів із м’яса та риби, який тепер вимірюється десятками мільйонів гривень на місяць. Не дуже поступається за 
темпами зростання експорту й інша продукція тваринництва, наприклад молокопродукти, яйця, мед. Зокрема, найстрімкіше останніми роками зростав експорт вершкового масла. Майже подвоївся й продаж за кордон напоїв. Більш як удвічі зріс експорт овочів (+108% за відповідний період), на понад 75% — круп і борошна.
Більш як на третину за минулі два роки зріс експорт українських мила і мийних засобів, взуття, на понад 40% — виробів зі скла та кераміки, на 80% — меблів, на 60% — іграшок і спортивного інвентарю. На зовнішні ринки виходять абсолютно неочікувані виробництва, як-от килимарство: експорт з України килимів зріс майже втричі й за перші чотири місяці 2018-го перевищив 100 млн грн. Майже в півтора раза збільшився продаж за кордон й електротехнічної продукції, подвоївся вивіз продукції суднобудування. Українські постачальники адаптуються до нової реальності, шукають собі місце на нових ринках.
Нова мапа експорту
Суттєві зміни відбулися і з географією українського експорту. Якщо раніше основне питання лежало в площині вибору між ЄС та Росією і створеним нею Митним союзом, то за останні роки ситуація змінилася докорінно. На тлі першості ринку ЄС як умовної цілісності для збуту наших товарів (поставки нещодавно перевершили показники 2013 року, навіть якщо їх тогочасний обсяг рахувати разом із тимчасово окупованими територіями) увиразнюється дедалі більша географічна диверсифікація українського експорту.
Сьогодні на ринок жодної окремо взятої країни не постачається навіть 8% експортованих з України товарів. Ринок Росії невпинно втрачає своє значення для наших виробників, поволі наближаючись за своєю вагою до семи інших учасників групи країн, які сукупно споживають більш як половину українського експорту товарів. Понад те, як свідчать оперативні дані митної статистики за січень — квітень 2018 року, наш збут до Польщі майже зрівнявся з поставками вітчизняних товарів до Росії — відповідно $1,1 та 1,2 млрд (або 7% та 7,7% загального обсягу). З невеликим відривом від них іде й третій за обсягом ринок для українських товарів — Туреччина ($0,94 млрд та 6,1% сукупного обсягу). Інші п’ять найбільших партнерів — Італія, Індія, Єгипет, Китай та Німеччина, до кожної з цих країн спрямовується відповідно від 6% до 4% загального експорту українських товарів.
Читайте також: Затримка рейсу. Транзитний потенціал і співпраця з ЄС
Водночас наш експорт до Польщі та Туреччини досить диверсифікований порівняно з постачанням до більшості віддалених ринків, куди надходять переважно зерно, олія, метал та руда. У поставках до Польщі чи Туреччини значною є частка й інших товарів.
Окрім електропроводки, якої з України до Польщі щомісяця постачається на 600–700 млн грн, Польща сьогодні є основним ринком збуту для української меблевої промисловості (наприклад, 55% експорту меблів для сидіння за січень — квітень 2018 року), причому щомісячна виручка сягає 0,5 млрд грн. Туди ж активно збувається й продукція деревообробки (62% ДСП на 130 млн грн щомісяця, 32% столярних і теслярських будівельних деталей на понад 100 млн грн щомісяця) та труби (50% обсягу на суму понад 100 млн грн). На десятки мільйонів гривень щомісяця за кожною позицією постачається до Польщі консервованих овочів та плодів, соків, кондитерських виробів, кондиціонерів, пральних машин, сантехнічних виробів, керамічної плитки, одягу, взуття, шкіряної продукції, паперово-картонної продукції, мила, косметичних препаратів.
На турецький ринок більшість українських товарів виходить доволі динамічно. Зокрема, якщо донедавна туди збували здебільшого металургійні напівфабрикати та сільськогосподарську сировину, чим займалися переважно вітчизняні олігархи й транснаціональні трейдери, то останнім часом стрімко набирають темпу й обсягів поставки інших українських товарів, зокрема і з вищою часткою доданої вартості.
Уже сьогодні до Туреччини постачається понад 40% усього експорту з України мінеральних добрив, близько 20% — вершкового масла, цукру, 14% — продукції суднобудування, 16% — комплектуючих для двигунів. Країна є одним із основних ринків збуту деревообробної промисловості. За кожною із зазначених позицій експорт товарів до Туреччини забезпечує українським постачальникам десятки й навіть сотні мільйонів гривень щомісяця.
Нещодавно стало відомо, що Україна за підсумками роботи технічної місії головного директорату захисту та контролю Міністерства сільського господарства Туреччини дістала право експортувати яловичину на турецький ринок. Це може додати ще одну потужну статтю поставок на ринок країни продукції, виробленої українським малим і середнім бізнесом.
Стрімке зростання ваги польського та турецького ринків збуту, які вже майже зрівнялися для українських виробників із російським і цілком можуть незабаром його перевершити, з одного боку, закономірне, а з другого — може мати суттєві ризики на довгострокову перспективу.
Поставки на ці два наймісткіші сусідні ринки є найпростішими для українського малого та середнього бізнесу, особливо якщо порівнювати з віддаленими ринками в Азії, Африці чи тим більше Америці. Недарма ж саме ці країни на початку 1990-х стали основними партнерами так званої човникової торгівлі. Та й польські та турецькі компанії давно мають інтерес до різних форм роботи й кооперації з українськими партнерами.
Небезпечні орієнтири
Водночас подальше надмірне фокусування українського бізнесу, особливо малого та середнього, на торгівлі з Польщею й Туреччиною з часом може породити небезпечну залежність, подібну до залежності від Росії, наслідки якої ми вже тривалий час долаємо. Адже гегемоністські настрої, які набирають дедалі більших масштабів в обох цих країнах, можуть штовхати їхнє керівництво до використання потенційно великої залежності українських підприємців з метою тиску на Україну як в економічних, так і в політичних питаннях. Тим більше що в обох випадках (і з Польщею, і з Туреччиною) ми маємо й інші потенційні залежності.
Наприклад, Польща не лише стрімко наздоганяє Росію за обсягом виручки наших експортерів на її ринку, а й поволі відбирає в неї першість за працевлаштуванням українських заробітчан. Дані польського центробанку свідчать, що 2017 року українці в Польщі переказали до України €2,7 млрд, хоча 2016-го ця сума була майже в півтора раза меншою. Враховуючи динаміку зростання, цьогоріч можна очікувати надходження від українських заробітчан у Польщі еквівалента більш як 100 млрд грн, що зіставно з виручкою експортерів українських товарів до цієї сусідньої країни.
Читайте також: Дороги до єдності
Крім того, у разі реалізації Росією обхідних потоків і припинення транзиту достатніх для організації реверсу обсягів транзиту газу українською ГТС саме Польща може виявитися однією з основних альтернатив постачання блакитного палива українським споживачам, адже має вже діючий потужний термінал скрапленого газу на Балтиці й готується отримувати газ із Норвегії підводним газогоном на кшталт російського «Північного потоку».
Своєю чергою, Туреччина окрім великої ваги в експорті товарів з України та можливості відігравати роль ще одного альтернативного хабу блакитного палива, з якого наша країна змогла б компенсувати його дефіцит у разі припинення великого російського транзиту українською ГТС, має фактично монопольний контроль над транспортуванням українського експорту та значної частини імпорту. Річ у тім, що левова частка таких основних продуктів українського експорту, як зерно, соя, олія, руда та металопродукція, а також значна частина іншої постачається на зовнішні ринки морським транспортом, який проходить турецькі протоки Босфор і Дарданелли, без чого не може потрапити в Середземне море й далі у відкритий океан.
У минулому контроль на цими протоками був одним із основних джерел могутності й багатства Османської імперії та її попередниці Візантійської імперії. Проте, оскільки система міжнародних домовленостей, укладених у ХХ столітті, позбавила Туреччину можливості користуватися цією перевагою, нинішня тамтешня еліта активно просуває проект побудови Стамбульського каналу — рукотворної альтернативи Босфору територією європейської частини Туреччини, яка відтак перебуватиме під повною юрисдикцією Анкари. Натомість судноплавство через Босфор під різними приводами має бути мінімізоване.
Цей проект уже став турецьким довгобудом, однак, як і обхідні потоки Росії, за певний час таки може бути реалізований, поставивши левову частку зовнішньої торгівлі України, яка зараз відбувається через чорноморські та азовські порти, у залежність від доброї волі та умов Туреччини.
Читайте також: Газова безпека: діяти, а не спостерігати
Зростання поставок українських товарів до Польщі вже викликає нарікання тамтешнього бізнесу. Зокрема, за повідомленням ЗМІ, під час цьогорічного форуму «Європа — Україна» віце-президент українсько-польської торгової палати Ельжбета Бодьо повідомила, що серед польського агробізнесу лунають вимоги вжити спеціальних обмежувальних заходів щодо українських постачальників. Імовірно, йдеться лише про перші сигнали. Зважаючи на сумний досвід протистояння на історично-ідеологічному ґрунті протягом останніх років, не можна виключати, що тема торговельних воєн, як і використання двосторонньої торгівлі як інструмента «виховання» Києва, може стати фактором тиску на Україну. У цій ситуації на тлі надмірної зосередженості українського бізнесу на польському ринку наша країна може виявитися набагато вразливішою.
Присутність українських виробників на найближчих містких ринках можна й потрібно нарощувати. Однак не слід забувати, що і Анкара, і Варшава, нехай і не так фанатично, як Москва, можуть виявити схильність до використання торговельно-економічної й транспортної залежності України у власних геополітичних амбіціях. Тому треба бути обережними та диверсифікувати ринки й транспортні коридори, а також у зародку придушувати будь-які спроби двох нових найбільших торговельних партнерів використовувати своє економічне чи транспортне значення для України з метою політичного впливу.
Ключову роль тут має відігравати держава, від якої залежить, чи зможе український малий та середній бізнес не зациклюватися на ринках сусідніх країн і чи матиме інструменти, підтримку та необхідну інфраструктуру для виходу й на ринки віддаленіших країн Азії, Африки та навіть Західної Європи. Адже наразі товари туди постачають переважно великі українські компанії або транснаціональні трейдери.
Саме відкриття віддаленіших ринків та спрямування туди значних обсягів продукції малих та середніх українських підприємств можуть і повинні запобігти потраплянню України в залежність від двох інших великих сусідніх країн, кожна з яких має геополітичні амбіції на лідерство в регіоні.