У наші дні роль медіа важко переоцінити: вони не лише забезпечують функціонування демократій, а й є потужною індустрією, від якої залежить дедалі більше сфер людського життя. Водночас зростає й недовіра до медіа. Цю проблему тепер обговорюють не тільки в редакціях, а й на найвищому міжнародному рівні. Особливо гостро вона стоїть в Україні, яка протистоїть російській інформаційній агресії й водночас переживає період суспільно-економічних та політичних трансформацій.
Показники суспільної зневіри більш ніж промовисті. Якщо 1976-го, за даними Gallup, пресі довіряли 72% американців, то 2016-го таких лишилося 32%. У Великій Британії впродовж 2016–2017 років рівень довіри до медіа впав із 36% до 24%. Загалом у країнах ЄС позитивний баланс довіри має лише радіо, пограничний показник поки що зберігає ТБ, а в друкованих та інтернет-виданнях включно із соціальними медіа баланс від’ємний. Тенденція до зневіри в ЗМІ простежується і в Україні. Якщо у 2005–2013-му довіра до ТБ коливалася в межах 55–65%, то у 2014-му почалися «гойдалки»: у березні показник обвалився до 41%, у серпні — до 36%, але наприкінці року піднявся до 55%. Аналогічно, за даними Інституту соціології НАНУ, змінювався рівень довіри до газет і радіо. Згідно з результатами дослідження InMind із 2015‑го по 2017-й довіра до національних ЗМІ суттєво впала: до ТБ — із 61% до 54%, до радіо — з 39% до 33%, до друкованої преси — з 36% до 31%. Зберігати позиції вдавалося лише інтернет-медіа, яким довіряли 47–52% аудиторії.
Читайте також: Українські ЗМІ чи ворожі коригувальники
Слід зазначити, що, за даними КМІСу, 86% українців отримують новини з ТБ, 27% — з інтернет-ресурсів, 24% — із соціальних мереж, а для 18% джерелом новин є власне оточення: друзі, родичі, колеги, тощо. Припинення російського мовлення та обмеження доступу до російських інтернет-ресурсів привели до того, що більшість українців отримують інформацію саме з українських джерел (виключно з українських — 57%). Користувачів російських ЗМІ лишилося 5%, але й серед них тільки 0,2% ігнорують українські джерела. Однак про високу довіру до вітчизняних ЗМІ це ще не свідчить, оскільки до отриманої інформації українці ставляться вельми скептично.
Причин, чому медіа втрачають довіру аудиторії, більш ніж достатньо: гонитва за сенсаційністю, «жовтизна», недостатня фахова підготовка журналістів тощо. Проте є й глобальні виклики. Передусім ідеться про поширення фейків, які сьогодні можуть ставати зброєю масового інформаційного ураження. Викриття інформаційної агресії Росії змусило міжнародну спільноту шукати способи протидії. Приміром, у Франції збираються ухвалити антифейкове законодавство, у Великій Британії — створити спецпідрозділ для боротьби з фейками, а в Україні проти російської пропаганди мобілізувалися навіть волонтери. Однак відновити довіру до медіа в такий спосіб не вийде. По-перше, покласти край маніпуляціям як явищу неможливо в принципі, допоки існуватимуть зацікавлені сторони та свобода поширення інформації. А по-друге, довіру до медіа руйнує саме усвідомлення того, що ЗМІ можуть бути ареною інформаційної війни.
Окрім фейків репутацію медіа девальвує так звана джинса, що є неодмінним атрибутом політичної боротьби в Україні. Ставити знак рівності між замовними матеріалами та фейками не можна, але, за даними InMind, в очах суспільства джинса нічим не відрізняється від фейків, а отже, ЗМІ так само зазнають репутаційних втрат. У 2017-му відрізняти оплачені новини могли 63% українців. Найчастіше з такими матеріалами вони стикалися під час перегляду ТБ. На другому місці інтернет і друкована преса. Але ще більше за джинсу довіру до ЗМІ підривають псевдомедіа, що існують виключно для пропаганди та маніпуляції аудиторією. Особливо це стосується інтернет-простору, оскільки інтернет-ресурси не потребують обов’язкової реєстрації як ЗМІ. Нерідко вони мімікрують під нормальні медіа з відповідними репутаційними наслідками для всієї галузі.
Читайте також: Знаки свободи
Цілий букет проблем пов’язаний із соціальними медіа, які займають важливу нішу інформаційного простору. В Україні передусім ідеться про Facebook, який використовує як джерело новин понад 35% населення. Останніми роками саме соцмережі стають лідерами за темпами зростання недовіри. Поки що тренд набирає сили на Заході, але рано чи пізно він дістанеться й України. За даними Edelman Trust Barometer (дослідження охоплювало 28 країн світу), на початку 2010-х довіра до соціальних медіа постійно зростала, а 2015-го навіть перевищила рівень довіри до традиційних ЗМІ (54% проти 51%). Проте у 2018-му стала очевидною зворотна тенденція: довіра до традиційних ЗМІ підвищилася до 59%, а до соціальних медіа впала до 51%. Причина проста: соцмережі виявилися надто вразливими до маніпулятивних втручань, поширення фейків та недоброякісних матеріалів, не кажучи вже про витік персональних даних тощо. У перспективі це створює сприятливі умови для традиційних ЗМІ, але перед тим українцям доведеться пережити ще один період розчарувань.
Утім, на довірі до медіа позначаються не лише проблеми самих медіа. Як свідчить дослідження Pew Research Center, проведене у 21 країні Європи, Азії, Африки та обох Америк, задоволеність роботою ЗМІ прямо корелює із задоволеністю владою та станом справ у конкретній державі. Приміром, серед угорців, які підтримують «Фідес» та Християнсько-демократичну народну партію, що входять до владної коаліції, задоволених роботою ЗМІ 60%, а серед опозиційно налаштованих — лише 40%. У Канаді та Туреччині розрив між першими й другими становить 22%, Італії та Швеції — 21%, Польщі — 16%. Виняток становлять США та Ізраїль, де зафіксовано зворотну тенденцію. На жаль, дослідження не охопило Україну, проте неважко помітити, що обвал довіри до медіа припав саме на 2014-й — рік найбільших суспільно-політичних та військових потрясінь, які підірвали рейтинги чинної влади та негативно позначилися на рівні інституційної довіри загалом.
Читайте також: Внутрішня імперія
Як можна відновити довіру до ЗМІ — питання складне, оскільки не всі пов’язані з ним проблеми піддаються вирішенню. Найочевидніший спосіб боротьби з недоліками роботи ЗМІ — нарощування державного контролю за медіа-сферою. Не виключено, що ухвалення антифейкового законодавства та запровадження обов’язкової реєстрації інтернет-ресурсів справді можуть позитивно вплинути на ситуацію. Проте нарощування державного контролю має бути дозованим, оскільки його механізми можуть перетворюватися на засоби боротьби зі свободою преси. Тож провідна роль повинна належати самій журналістській спільноті, якій доведеться шукати ефективні форми самоорганізації та розробляти механізми внутрішнього контролю за дотриманням професійних стандартів. Утім, хоч би які заходи вживалися, у ХХІ столітті інформаційне середовище все одно залишиться небезпечним: сповненим фейків та неперевірених відомостей. І хай там як удосконалюватимуться законодавство та системи автоматичного фільтрування контенту, нікуди не подінуться ані псевдомедіа, ані псевдожурналісти, через яких зацікавлені сторони маніпулюватимуть аудиторією.
Але у відповідь на суспільний запит виокремиться категорія надійних медіа, які стануть острівцями хоча б відносної інформаційної безпеки. Такі видання не лише інформуватимуть аудиторію, а й захищатимуть її від недоброякісної, а також надлишкової інформації. Загалом це вписується в концепцію повільних медіа, дискусії навколо якої точаться від початку 2010-х. Разом із тим відбудеться й диференціація аудиторії: її менш вибаглива та менш платоспроможна частина послуговуватиметься менш надійними безплатними джерелами, а решті доведеться усвідомити, що за якісний (не лише цікавий, а й перевірений) контент треба платити. Власне, такий розподіл окреслився давно, але в майбутньому він стане справді тектонічним. Крім того, платний доступ до інформації дасть змогу якщо не усунути, то послабити залежність медіа від їхніх спонсорів. Утім, в українських реаліях усе це справа далекого майбутнього. Згідно з результатами спільного дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та КМІСу лише 30% українців готові платити до 10 грн на місяць, щоб отримувати «об’єктивні й неупереджені новини та аналітику на каналах суспільного мовлення». Про своє небажання платити заявляє понад 60% громадян.
Читайте також: Важкий шлях до свободи
Доведеться докласти зусиль і самим споживачам інформації: навчитися виокремлювати якісну інформацію, розрізняти якісні та неякісні джерела. Вочевидь, медіа-грамотність має стати обов’язковою складовою щонайменше загальної шкільної освіти. Однак поки що в Україні тривають лише освітні експерименти, а доросла аудиторія виявляє не надто велику зацікавленість. Так, за даними КМІСу, тільки 53% українців вважають себе здатними виокремлювати якісну інформацію й понад 60% упевнені, що підвищувати медіа-грамотність мають держава та громадські організації. Але взяти особисту участь у тих чи інших заходах із підвищення медіа-грамотності згодні лише 22%, а 60% — ні. Якщо ж ідеться про місячну абонплату в розмірі 25–65 грн, то, за даними TNS, її готові вносити тільки 9% українців. Утім, під тиском об’єктивних обставин суспільні настрої, структура медіа-ринку та підходи до інформування змінюватимуться, а отже, баланс довіри до ЗМІ буде врешті відновлено. Але перед тим і ЗМІ, і аудиторії доведеться пройти кризовий період зневіри та розчарувань.