Альтернативи 1918 року

Українська суспільно-політична думка ХХ століття виразно поділялася на чотири напрями: народництво, консерватизм, націоналізм і комунізм. Народницька ідеологія, яка мала домінуючий вплив у су­спільстві України напередодні Лютневої революції та під час правління республіканської влади у 1917–1920‑му, визначала ставлення української інтелігенції до пошуків причин поразки в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Радянська ідеологія тривалий час формувала штампи та міфи, які прикладала до української історії протягом 1920–1991-го в умовах СРСР.

Націоналістичний світогляд значною мірою сприяв збереженню національної ідентичності в роки комуністичної диктатури та національної бездержавності й водночас протистояв позитивізму українського народництва й матеріалістичній філософії комунізму.

Консервативний, або державницький, напрям української су­спільної думки, за висловом Івана Лисяка-Рудницького, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття», але й досі залишається упослідженим. Йому властиві відданість правовим методам політичної боротьби, поміркованість і повага до законної та легітимної влади. Консерватизм обстоює рівновагу між силами змін і стабільності, свободи та влади. Український консерватизм тісно пов’язаний з ім’ям відомого історика, політика, мислителя В’ячеслава Липинського. Народжені в передреволюційний час, його ідеї згодом перетворилися на струнку теоретичну концепцію майбутнього розвитку Української Держави, знайшли практичне застосування в добу гетьманату Павла Скоропадського 1918-го й стали ідеологічним підґрунтям українського монархічного руху.

Іван Курас, аналізуючи творчу спадщину Липинського, зазначав, що «суть його державницької теорії залишається, свідомо чи підсвідомо, поза увагою як українського істеблішменту, так і народних мас […], оскільки надто незручна для політиканів, занесених примхливою долею на верхні щаблі влади в Україні». Тому, «присягаючись його ім’ям, вони в той же час смертельно бояться, що поширення ідей, які містяться в «Листах до братів-хліборобів», розкриє народові очі на їхнє шахрайство».

Самостійники в меншості
Святкуючи ювілей Української революції, сучасна інтелігенція зосереди­ла свою увагу на здобутках Української Народної Республіки, оголосивши сучасну Україну її правонаступницею. Слід згадати, що, попри органічну відпорність значної частини «верхів українського суспільства», а також широких верств селянства російському асиміляційному тиску, українська інтелігенція напередодні Лютневої революції 1917 року не мала чіткого бачення перспектив української державності. Поява самостійницьких течій в українському політикумі (згадаймо маніфест українського державного самостійництва «Ukraina irredenta» Юліана Бачинського (1895-й), державницьку концепцію Миколи Міхновського, викладену в брошурі «Самостійна Україна» (1900-й), діяльність Союзу визволення України, державницький імператив В’ячеслава Липинського) не змінила загальної картини. Більшість українських партій сповідували автономістсько-федералістську концепцію політичного розвитку України, із якою вони ввійшли до вирішального етапу національно-визвольних змагань.

постійний острах перед «українською реакцією» чи «національною виключністю» зрештою завадив спробі утвердити в Україні консервативний компонент українського руху

Але найгірше, що більшість українських партій і насамперед наймасовіші з них — українські есери та українські соціал-демократи, очолювані істориком Михайлом Грушевським і письменником Володимиром Винниченком, — настирливо намагалися творити єдиний революційний фронт із російською демократією, від якої сподівалися отримати розв’язання національної проблеми. У ІІІ та ІV Універсалах Українська Центральна Рада однозначно вказувала на те, що Україна залишатиметься складовою федеративної Росії, яка є невідворотною політичною перспективою. Домінантою цих актів була не іманентна потреба української національної державності, а турбота про збереження російської держави. Тільки «по довгих і великих ваганнях, — писав Грушевський, — головні політичні партії — українські есери та соціал-демократи — вирішили проголосити незалежність України, та й то так, «щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції чи української національної виключности». І навіть у ІV Універсалі залишався намір вирішити питання «про федеративний зв’язок із народними республіками бувшої російської держави».

Читайте також: Генеза українського консерватизму

Руйнівна опозиція
Цей постійний острах перед «українською реакцією» чи «національною виключністю» зрештою завадив спробі утвердити в Україні консервативний компонент українського руху. Він не допустив реалізації відповідної моделі національної державності й став на перешкоді реальному соціальному партнерству та національній консолідації. Прагнення класової злагоди, примирення соціально-економічних інтересів селян і середніх землевласників, підприємців і робітників здебільшого через обмеження заможних верств, яке демонстрували Павло Скоропадський та його уряд, не знайшло розуміння з боку ліберально-демократичного й соціалістичного українського політикуму. А також наштовхнулося на жорсткий опір українських партій, які були представлені в Українській Центральній Раді. Навпаки: у добу гетьманату українські соціалістичні партії виявили небачену за часів Української Центральної Ради тенденцію до об’єднання між собою та недопущення компромісу з поміркованою частиною суспільства. Розпалювання класової ворожнечі, яке реалізовували українські соціалісти, стало на перешкоді утвердженню приватної власності, що була загальноцивілізаційною підставою європейського світу й мала глибоке історичне коріння в Україні.

Гетьман Павло Скоропадський біля парадного під’їзду гетьманського палацу. Другий ліворуч — старший осавул гетьмана Гнат Зеленевський, крайній праворуч — генеральний писар Іван Полтавець-Остряниця. Київ, 1918 рік

У результаті було обірвано процес поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення, розпочатий гетьманом Павлом Скоропадським, який прагнув створити загальнонаціо­нальний фронт боротьби з більшовизмом. Проводячи історичні паралелі, В’ячеслав Липинський наводить приклад балтійських країн, де, як він зауважував, «і без 40 міліонів» вдалося стримати натиск радянської збройної агресії. Захистити національну державність у цьому регіоні вдалося саме завдяки консолідації консервативних і національно-демократичних сил. «Там демократія, — пояснює Липинський, — «всенаціональних» повстань проти своїх «баронів-чужинців» — проти місцевого консервативного державного елементу — не робила й тому державність свою од большевиків урятувала». В Україні ж місцеві демократи, соціалісти були не просто в опозиції до гетьмана, а в тісній спілці саме з більшовиками зруйнували Українську Державу. І не створивши натомість нічого тривкого, потонули в безкінечних чварах, політичних уосо­бицях та партійному доктринерстві. «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 році визнали б і піддержали місцеву консервативну владу й гетьмана Павла Скоропадського, — пише Липинський, — то по цей день існувала б Українська
Держава».

Обстоюючи державницьку позицію, історик критикував українську так звану революційну демократію та діяльність створених нею державних інституцій (Української Центральної Ради та Директорії). Останні демагогічно проголошували про свої наміри вирішити насамперед соціальні питання, спираючись на підтримку пролетаризованого та напівпролетаризованого селянства, робітництва, так званої народної інтелігенції, відкидаючи державотворчий потенціал середнього й заможного селянства — хліборобів та української буржуазії.

Присяга Павла Скоропадського на Софійській площі. Київ, 29 квітня 1918 року

Схиляння українських політичних партій перед російською революційною демократією, сподівання з її перемогою в Росії здобути і соціальне, і національне визволення на практиці проклали шлях в Україну безпрецедентному класовому протиборству, яке спричинило хаос і руйнацію, терор і безладдя пограбування. Засліплення соціалістичними ідеалами завадило українським есерам розгледіти, що зусиллями більшовицьких лідерів російська імперія перетворювалася з абсолютистської монархії на тоталітарну комуністичну державу, у якій її творці не бачили майбутнього для незалежної України. Навіть більше, ліквідація України як самостійного національного організму стала головним завданням комуністичної Москви, яка не залишила жодних шансів своїм українським партнерам разом будувати «світле майбутнє».

Читайте також: Українська держава Павла Скоропадського

Гетьманат чи Директорія?
Майже сторіччя українська історіографія безперспективно дискутує, який політичний режим — Української Центральної Ради, Директорії УНР чи гетьманату Павла Скоропадського — був патріотичнішим. Одні бачать у Центральній Раді та Директорії Української Народної Республіки неабиякі революційні досягнення та прогресивні тенденції суспільного розвитку. Натомість режим Скоропадського розглядають виключно як спробу реакційних сил за підтримки німецьких військ повернути владу поміщиків і буржуазії для подальшої «експлуатації мас». А втім, поява українських соціалістів при владі засвідчила, що Україна, як і сусідня Росія, стала ареною соціального протистояння, коли держава та нація стали заручниками проведення руйнівних соціальних експериментів. Намагання лідерів Центральної Ради будь-що утвердити соціалізм навіть ціною втрати національної державності (згадаймо Винниченкове «або соціалістична Україна, або ніяка») на практиці призводило і до розколу національного руху, і до соціально-економічної деградації України.

Важливим моментом для розуміння національних пріоритетів урядів Української Держави є відносини з країнами Почвірного союзу, збройні сили яких були запрошені в Україну лідерами Центральної Ради. Як відомо, уже на кінцевому етапі діяльності Центральної Ради значна частина членів поміркованого українського політикуму, насамперед у середовищі членів Української партії соціалістів-федералістів, уже в середині квітня 1918-го виявляла занепокоєння політичним курсом уряду УНР, очолюваного українськими есерами. Ухвалений закон про соціалізацію землі фактично розгорнув класову боротьбу на селі, призвів до безглуздого нищення панських маєтків і самовільного захоплення земель селянами, дії яких не регулювалися державою. Ставало зрозуміло, що німецько-австрійська військова влада вживатиме заходів для примусу української сторони виконувати умови договору, підписаного в Брест-Литовську. Не бажаючи рахуватися ні з внутрішньою ситуа­цією в країні, ні з настроями окупаційних військ, провідники соціалістичних партій уперто проводили курс на так зване поглиблення соціалістичної революції в Україні.

Після приходу німців вони не зупинилися перед продовженням соціальних експериментів, які призводили до розпалювання «класової» ненависті до так званих експлуататорів, а фактично до насильства й грабунків. Зокрема, Скоропадський свідчить про перебіг соціалізації землі в одному із сіл Білоцерківщини в січні 1918 року. Її учасник розповів гетьману про печальні реалії тогочасного українського села. «Потішно й сумно було слухати його спокійну та діловиту оповідь, як він громив сусіднього поміщика, — розповідав Павло Скоропадський. — Жодного сумніву в правоті своєї справи в нього не було. Я його спитав, що ж він узяв. Виявляється, йому дістався тільки низ від якогось великого столу, потім кілька листів заліза. Я його спитав, чому ж так мало він узяв. «Та, — каже, — вони все більше палили й ламали, потім уже похопилися брати, та пізно було». — «А ви що ж, дуже вже сердиті були на поміщика, що дуже тиснув вас?» — «Ні, пан був добрий, ми з ним по-доброму жили. Та так уже вийшло». Більше переконливих причин руйнування, видно, чудового господарства я дістати від цього селянина не міг».

Уже наприкінці квітня 1918-го стало зрозуміло, що німецько-австрійське командування, скинувши Центральну Раду, мало намір перетворити Україну на генерал-губернаторство. Лише проголошення гетьманату Павла Скоропадського забезпечило подальше існування незалежної Української Держави. І це попри те, що можливості гетьмана в умовах німецько-австрійської окупації були обмеженішими, ніж у діячів Центральної Ради. Грамота й закони від 29 квітня 1918 року стали тимчасовою Конституцією, яка визначала державно-політичний устрій, права й обов’язки громадян і передбачала скликання парламенту (сейму) і сенату. У такий спосіб Україна спрямовувала свій національно-політичний і культурний розвиток у напрямку західноєвропейської цивілізації, дотримання сучасно-правових норм. Інститут гетьманства розглядався не як засіб подолання або ліквідації всіх інших політичних течій, а як можливість національної інтеграції та налагодження співпраці між усіма класовими групами й організаціями.

Велика печатка Української Держави

Водночас слід мати на увазі, що російські комуністичні лідери вели жорстку боротьбу за відновлення імперії в старих дореволюційних кордонах. І випадіння України із загальноросійського контексту «революційної диктатури» серйозно заважало відбудові імперії в комуністичних шатах. Усе це добре усвідомлював гетьман Павло Скоропадський, який передрікав, що після ймовірної невдачі його державницького проекту Україна може зануритися в стан хаосу, війни «всіх проти всіх».

Про успіхи гетьмана Павла Скоропадського в розбудові Української Держави за сім із половиною місяців було написано чимало, але виникає великий сумнів, що українська еліта зрозуміла, який шанс державотворення вона втратила в 1918-му. Сьогодні стало модно шукати «чужоземного королевича», який зміг би виконати за українців їхні завдання, побудувати державу та сконсолідувати націю. Ми вишукуємо українських Маннергеймів чи Пілсудських, вивчаючи чужий досвід, але забуваємо, що в нас був гетьман Павло Скоропадський, який відновив державне життя в Україні, спираючись на власну історичну традицію.

Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?

Звичайно, роль українського Карла-Ґустава Маннергейма міг виконати лише Павло Скоропадський, а не Симон Петлюра чи будь-який інший діяч «революційної демократії». Саме спротив українських творців єдиного революційного фронту з Росією завадив Скоропадському в повному обсязі реалізувати в Україні консолідаційні проекти на кшталт Маннергеймового.
Намагання гетьмана Павла Скоропадського консолідувати українське суспільство на ґрунті національної державності розбилися об партійне доктринерство українських соціалістів, їхню нехіть до конструктивної та органічної державотворчої роботи. Сьогодні необхідно ретельно вивчати історичний досвід української аристократичної верстви, яка зберегла національну традицію, попри всі спроби російського імперіалізму позбавити нас національної ідентичності й переконати світ у нашій національній неспроможності до створення власної держави. Тому так по-сучасному звучать слова гетьмана Павла Скоропадського, сказані ним у 1918 році: «Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, у яких я був, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей…»