Зазвичай за музеєфікацією певних вагомих для суспільства явищ чи подій стоїть держава. Чи спрацювала така логіка у випадку зі Швейцарським музеєм архітектури, яким ви нині керуєте?
— Якщо казати загалом, то швейцарці відчувають і розуміють, що архітектура є важливою частиною їхньої культури. Вони щодня стикаються з її зразками найвищої якості на своїх вулицях і дуже тим пишаються. У якийсь момент у країні зрозуміли, що не мають інституції, яка певним чином оспівувала й фіксувала б цю гордість. Якраз тоді спільнота усвідомила, що потрібно створити архітектурний музей.
Ще один сюжет, пов’язаний з історією створення музею, про який мова, — це порятунок від знесення будівлі в модерністському стилі авторства архітекторів Макса Рассера та Тібера Ваді, зведеної 1958 року в центрі Базеля. Її збиралися зносити, однак тим, кому вона дуже подобалася, вдалося зібрати потрібну суму й купити споруду. Наступним питанням було: а що ж нові власники робитимуть зі своїм щойно придбаним майном? Вирішили створити в цьому приміщенні архітектурний музей. Як бачите, Швейцарський архітектурний музей (SAM) засновано завдяки активній позиції громадян. Власне, спочатку виник Музей архітектури, а приставка «Швейцарський» з’явилася в назві керованої мною інституції не так давно — 2006-го. Йдеться про певну зміну статусу, разом із яким змінилася й оптика музею: із заглибленої переважно в локальний контекст на спрямовану на міжнародні дискурси та дискусії, що стосуються архітектури як такої.
Дивіться також: Швейцарська архітектура, яка змінила обличчя країни
Архітектура, втілена в різних будівлях, здавалося б, свідчить сама за себе, презентує себе всім охочим. Чи є вона складним і специфічним явищем для музеєфікації? Яких форм може набирати?
— Найголовнішим завданням Швейцарського музею архітектури в Базелі є проштовхування всіма способами тієї ідеї, що архітектура — це важливо. Так, її легко побачити, ознайомитися з цим явищем, бо ми в неї загорнуті на наших вулицях. Міста — це архітектурні згромадження, якщо висловитися дуже просто. Вони довкола нас, а ми в них, мов у повітрі. Те, чим усі дихають, невидиме, проте якщо його не мати, то загинемо. Архітектура — це дещо схоже. Мало хто замислюється у своєму щоденному житті про вплив зовнішнього вигляду тих споруд, які навколо, на нас самих. Музей — це інституція, що змушує звернути увагу на всюдисуще, наявне довкруж явище та сприйняти його усвідомлено, спробувати зрозуміти. Тому, наприклад, сприяють виставки щодо специфічних архітектурних тем, як-от значення публічних просторів, сільська чи промислова архітектура. Музей потрібен, щоб показати, як насправді функціонує ця сфера, те її життя, яке постійно з нами, як даність, і яке з цієї причини проходить повз нашу увагу. Мішель Фуко казав: для того щоб побачити землю, людина має її покинути.
Якщо хороша архітектура — факт вашого життя, елемент довкілля, то певним чином вона стає одним з елементів норми. Це така собі належність. Швейцарія, так би мовити, задихається в гарному дизайні. Є в нас своєрідна естетична спрямованість до певного гармонійного заціпеніння. Цікавіше поглянути, а що ж буває не в таких прекрасних і гармонійних умовах, як змальовані вище. Наприклад, будівля, що забезпечує чудову прохідність, різко контрастує з тими, які її не дають. Ось тоді архітектура стає помітною.
Ми намагаємося показати споруди й простори не як об’єкти, а як збурювачів певного типу соціальної поведінки. Що ще може дати музей архітектури? Ті стилі життя, яких ми можемо набути завдяки певним будівлям та інфраструктурі.
Читайте також: Маркус Шефер про культурний простір сучасних міст
Вплив конкретних споруд на зміну соціальної поведінки та стиль життя тих, хто ними користується, — це радше поки що теоретичний концепт чи він має під собою реальні приклади того, як це відбувається?
— Приміром, такі архітектори, як Жак Герцоґ та П’єр де Мерон, двоє з найпомітніших і найважливіших представників індустрії, звели у своїй країні чимало всього. Проте найвизначніше їхнє творіння міститься поза межами Швейцарії, у Маямі. Це паркувальний комплекс, який лише на перший погляд є банальною спорудою, де містяни лишають свої машини. Насправді він специфічний. Будівля міститься в комерційному районі міста, де не так багато публічних просторів. Цю проблему Герцоґ і де Мерон зрозуміли дуже чітко й вирішили використати багатоповерхову парковку — головну свою роботу — як можливість створити ще й публічний простір, хоча їх про це ніхто не просив. Споруда, яку вони спланували та згодом побудували, містить автостоянку, нагорі якої розташована зона для проведення концертів та інших заходів.
Думаю, це певне критичне переосмислення такої простої будівлі, як велетенський гараж, парковка, що повсюдні в США, бо тамтешнє суспільство є спільнотою автомобілістів. Багато моментів їхнього життя минає саме в місцях паркування автівок, от тільки мало хто про це насправді замислювався до певного часу. Герцоґ і де Мерон створили унікальну споруду, яка поки що не має аналогів у світі та є своєрідною провокацією, викликом спільноті. Одне з питань, яке ця ситуація порушує: чи розуміють самі американці, що вони велетенські приміщення використовують лише для того, щоб розмістити свої машини? А тут випала нагода змінити цей вектор.
Так чи інакше наведений вами приклад стосується проблеми соціальної відповідальності будівельної компанії та архітектора, що на неї працює. Які елементи урбаністичного простору потрапляють у зону ризику й чому?
— Одна з наших виставок була присвячена публічним місцям, про які я вже згадував у цій розмові, і потребі винайти нові їхні форми. Не забуваймо, що в урбанізованому просторі вони перебувають під загрозою від компаній-забудовників. Останні намагаються використати кожне вільне місце в місті так, щоб звести там будинок і продати чи здати в оренду квадратні метри. Публічні простори не приносять гроші прямо, як це робить нерухомість. Проте жити без них неможливо.
Якщо застосувати суто економічний погляд на життя, то відповідно до нього в містах публічних просторів не має бути взагалі. Вимірюючи в цифрах і сумах коштів, ці приміщення не працюють як об’єкти нерухомості. Але для міської спільноти такий підхід і його вердикт є жахіттям.
Система оцінок, яку ми маємо, підперта економікою. Цінність публічних просторів для містян важко прямо обчислити в купюрах. Тому необхідно розуміти, чому ці місця в урбаністичному плануванні мають життєво важливе значення для населення та що це значення вимірюється в термінах суспільного й індивідуального здоров’я і благополуччя. Для нас як музею важливо було показати щонайширшій аудиторії, як такі зони міста можна інтенсифікувати, яких нових форм, функцій і способів застосування вони здатні набувати.
Місто без площ, скверів, парків — сумна місцина. Публічний простір потрібний нам усім і кожному, щоб утверджуватися як частина спільноти. Його брак відкидає нас виключно до самих себе, до власної самотності. Думаю, що міста, у яких згаданих зон не буде, спровокують протилежну реакцію: люди, що відчувають вітальну потребу в спілкуванні, винаходитимуть і створюватимуть публічні простори навіть там, де їх бракуватиме з якихось причин. Ситуацію намагатимуться змінити задля того, щоб мати місце для комунікації та зустрічей. Адже саме це підносить індивідуальність кожного як таку до рівня суспільства.
Читайте також: Катрін Гфеллер про сучасне мистецтво
Ми живемо в епоху, коли реальні місця для зустрічей і комунікації людей мають альтернативу у формі соціальних медіа на кшталт Facebook. Вони можуть стати замінником площ, скверів, парків?
— Для мене очевидно, що соціальні медіа ніколи не замінять публічних просторів. Навіть якщо ви комунікуєте з іншими особами в інтернеті, це геть відмінний досвід, не схожий до фізичного буття разом. Важливо відчувати присутність людей поряд, навіть якщо не розмовляєш із ними. Власне, є висновки психологів, які свідчать, що проведення великої кількості часу онлайн у соціальних мережах робить індивіда нещасливим. Не завжди чиєсь фантастичне життя, запощене в стрічку, правда, проте ці картинки спричиняють стрес, депресію, невдоволення власною особою. Ні, це зовсім не вихід — стверджувати, що соціальні медіа заміняють публічні простори вулиць.
Маріо Ботта, Жак Герцоґ, П’єр де Мерон — імена цих архітекторів спадають на думку, коли йдеться про швейцарську архітектуру як явище. Вони зірки світового масштабу, проте вже давно не належать до молодої хвилі будівничих, про яку відомо мало. Які риси визначальні для покоління швейцарських архітекторів сучасності?
— Образ швейцарської архітектури, особливо на міжнародній арені, досі асоціюється з 1990-ми, мінімалізмом. Сучасні архітектурні проекти значно гетерогенніші та регіонально диференційованіші. Одна-єдина швейцарська архітектура — це те, чого не існує, бо мова про низку архітектур різних міст і кантонів, де люди можуть говорити різними мовами. Покоління архітекторів сучасності — люди віком 40–50 років із різних куточків Швейцарії. Більшість їх здобула освіту переважно вдома, і ще якийсь відсоток — за кордоном. Є такі випадки, коли швейцарці вчилися у двох окремих частинах своєї країни, що різняться, як я вже зазначив, мовно. Думаю, у них є відчуття культурних відмінностей, і свої спостереження вони інвестують у роботу. Тому швейцарська архітектура сьогодення дуже різноманітна.
Не впевнений, що це нове покоління будівничих зводитиме щось на зразок того, що проектувала Зага Гадід. Для них стати зірками — це не головне прагнення, вони не вкладаються до цієї парадигми. Натомість мають зовсім інші пріоритети: амбіції змінити будівельне довкілля. Таке завдання не під силу окремому індивіду, хоч би яким креативним він був. Саме тому для сучасного покоління надзвичайно важливо контактувати й об’єднуватися з іншими архітекторами. Генії-одинаки тут не віднайдуть оптимального рішення. Як на мене, епоха великих архітектурних зірок уже минула.
Сьогодні настав час архітектури без архітекторів. Те, що ми не знаємо їхніх конкретних імен, не є новацією наших днів. Навпаки, ця ситуація актуальна протягом дуже довгого часу. Ідея архітектури, яку творять зірки, якісь геніальні особи з гучними іменами, вельми сучасна. Протягом історії споруди були витвором не когось одного, а багатьох творців. Готичні собори споруджували впродовж сотень років. Свого часу було нормальним явищем, коли архітектор не бачив завершення роботи над спроектованою ним спорудою за життя. Те, що собор Святого Сімейства в Барселоні зводили протягом доброї половини віку Антоніо Ґауді, а добудували остаточно зовсім недавно, — історія з цієї самої опери. Палац дожів у Венеції — споруда, яку постійно змінювали й перебудовували, і робив це не один архітектор. Мова навіть не про групу людей одного покоління, а про кілька поколінь, що працювали над нею. Неважливо, як звуть того, хто творить. Важить насправді те, чим створена будівля стане з плином часу, якою буде її роль.
————
Андреас Рубі — відомий у світі архітектурний критик, куратор, викладач і видавець. Вивчав історію мистецтва в Кельнському університеті, а також історію та теорію літератури в Спеціальній вищій школі архітектури в Парижі та Колумбійському університеті. Один із засновників видавничого дому Ruby Press, що публікує літературу, присвячену сучасній архітектурі. У 2001 році разом із партнерами заснував Textbild, агенцію архітектурної комунікації. Із 2016-го — директор Швейцарського музею архітектури (SAM), який є провідною установою в галузі медіації сучасної архітектури у Швейцарії.