Дійсно, справжній козак», — звертається молодичка на ринку до Сергія Свириденка, який, на відміну від втомлених та вже знудьгованих продавців, не сидить за прилавком, а переморгується з покупцями, виглядаючи з-під різноманітних сирів і ковбас. За байками та анекдотами від продавця жіночка й не помічає, як купує не тільки заздалегідь уподобаний сир, а й сало та якусь ковбасу з чудернацькою назвою. Вже через кілька хвилин стає зрозуміло, що це була не найкраща ідея — саме під час торгівлі брати інтерв’ю в поважного пана з вусами та оселедцем, бо продаж іде дуже жваво й уже скоро замість запитань до «донецького куркуля» доводиться відповідати на запитання покупців про ціни…
Сергій, як і багато з тих, хто на Донеччині вирішив подавати свої бізнес-плани на отримання грошей для розвитку бізнесу, переселенець. Виявляється, різкі зміни в житті спонукають сильних людей шукати можливості. Навіть якщо це зовсім не те, чим люди займалися до війни. Родина Свириденків була змушена виїхати з Донецька навесні 2014-го. Сергій каже, що їм пощастило: вивезли свої автівки та дещо з обладнання для бізнесу. У той час це справді було майже дивом: вічно бідні й ледачі, які отримали автомати та владу, тоді не пропускали можливості помститися тим, у кого було що красти. І щастям тоді було хоча б залишитися живим, не те щоб вивезти з великого міста якісь статки. Але більша частина обладнання родини Свириденків так і залишилася на ринку «Господар» біля Ясинуватої, де зараз майже постійно точаться бої. А виїхали в батьківську хату в селищі Іллінівка Костянтинівського району, хоча воно на той момент теж було ще не звільнене.
Читайте також: Затяжні канікули
«Це село, тому якось пересидіти було простіше, ніж у Донецьку. Там про нашу українську позицію знало дуже багато людей: ми виходили на патріотичні мітинги, відверто виступали проти незрозумілого «русского мира». Але нам ще раз пощастило: район незабаром був звільнений, хоча, думаю, ще кілька тижнів, якщо не днів — і за нами теж прийшли б. Один із наших сусідів, наприклад, стояв на блокпостах «Новоросії», зараз, кажуть, живе та воює в Донецьку. А скільки тих, які залюбки настукали б на таких, як ми», — розповідає Сергій у паузах між торгівлею продукцією, яку виробляє його «Козацьке подвір’я».
Про те, щоб виїхати кудись у безпечніше місце, Свириденко навіть не думав. Хоча до цього кілька років працював за кордоном, мав зв’язки, знав мову. Чому? Відповідає, всміхаючись: «А воювати тоді кому?». У серпні 2014 року пішов до військкомату Костянтинівки, щоб записатися до лав ЗСУ. Але тоді зробити це було майже неможливо, там просто красномовно витріщалися на дивака. Досягти мети все ж таки вдалося, хоча шлях до того виявився не таким прямим. Якось Сергій вирішив ризикнути з’їздити на ринок «Господар», сподіваючись забрати хоч якесь обладнання, але бойові дії та заміновані дороги завадили навіть дістатися до Ясинуватої, довелося повертати в Красному Партизані, який тоді був нашою крайньою позицією. Повертаючись, під Костянтинівкою почув від українських військових: «Ми тебе не пропустимо, бо маєш донецьку прописку. Туди і їдь!». Але туди йому вже в жодному разі не можна було. Тоді й вирішив обрубати всі зв’язки, оформивши реєстрацію в Костянтинівському районі. А коли знову прийшов до військкомату ставати на облік, почув: «А, це ж той, що бажає воювати?». І отримав повістку.
Читайте також: Та, кого бояться
«Я не герой, бо не довелося бути в тих страшних котлах, у яких загинуло багато воїнів. Хоча в армію пішов добровільно, — каже пан Сергій, і погляд його стає серйозним. — Було по-різному. Спочатку опинився в підрозділі зв’язку, який дислокувався в тилу. Для отримання УБД в зону АТО (і то в Краматорськ) їздили тільки потрібні люди. Це мене дуже дратувало: моя дружина на передовій буває як волонтер, а я в безпеці сиджу. Якось командир підраховував, скільки бійців із якої області. Назвавши Донецьку, просто махнув рукою, мовляв, мабуть, немає. А як це немає, коли ми є! Скоро я наполіг на переведенні в 54-ту бригаду, де став артилеристом. Мені просто потрібно було робити щось серйозне, бо тут мій дім, який треба відвойовувати. І якщо доведеться стріляти по Донецьку, то хто, як не я, це має робити задля його звільнення? Після демобілізації я в резерві, за потреби знову готовий іти до війська. І, скажу вам чесно, коли їздив на військові збори, дуже потішився рівнем підготовки резервістів. Дві-три години — і незнайомі люди працюють як злагоджений механізм. Тож, думаю, ми ще себе покажемо».
Здається, до прилавка зі смаколиками від «Козацького подвір’я» притягується все вельмишановне україномовне панство прифронтового містечка. Після вітання українською майже всі переходять на неї, думаю, навіть не помічаючи цього. Не домовляючись, саме тут зустрічаються активісти та волонтери, щоб придбати справжнє та смачне, а при цьому ще й поспілкуватися. Дивлячись на фартух із надписом «Козацьке подвір’я», один покупець зізнається: я теж козак, навіть прізвище козацьке. А незнайомий чоловік, купивши шмат сала «по-угорськи», вигукує: «Слава Україні!». Пан Сергій задоволено всміхається у вуса. Каже, маргінали не купують його продукції, беруть тільки нормальні люди. І він довіряє своїм клієнтам: якщо на щось не вистачає грошей, дає номер своєї банківської картки. Каже, ще додому не прийшов, а люди вже гроші перерахували. «То я ваш колега — теж куркуль!» — несподівано підслухавши запитання, вигукує чоловік, який вибирає ковбасу. І майже одразу між двома куркулями починаються перемовини про взаємовигідну співпрацю: будівництво на 3D-принтері, який чоловік придбав за грантові гроші, нового приміщення для худоби.
Читайте також: Зі школи у військо
«Планів у мене ще багато! Ось трактор треба, наприклад, щоб пасовисько обробляти, створювати фермерське господарство. Переїхавши з міста, ми самі не помітили, як стали завзятими селянами: спочатку завели кіз, почали робити сир. З’явилася сироватка, щоб не виливати, завели свиней. На грантові гроші купили велику сироварню, зараз у нас близько 15 видів цієї продукції. І величезний асортимент м’ясних виробів, для яких навіть відкрили магазин у Костянтинівці. Частину рецептів беремо в інтернеті, інші з власного досвіду. Зараз навіть не можу порахувати, але курей, гусей і качок у нас близько сотні, 60 дійних кіз, не враховуючи молодняку, три свиноматки з 24 поросятками. І це все екологічне, природне. Ми принципово не використовуємо хімії. Але в цьому бізнесі постійно треба рухатися далі, бо сільське господарство — то не торгівля, де можна швидко щось купити й перепродати. Це й наполеглива важка праця. Але то мій свідомий вибір. І коли звільнять наш Донецьк, ми туди вже не повернемося. Мабуть, приїжджатимемо, але щоб назавжди — ні. Бо я тепер козак із козами…»