Клод-Жан Бертран багато років вивчав етику журналістики в Європі та США й був піонером дослідження відповідальності ЗМІ на Заході у 2000-х. Він писав, що «медіа мають інформувати людей про те, що їм важливо знати, щоб вони могли жити комфортно й виконувати свою функцію як громадяни. Решта — розваги».
Якщо проглянути декларації про місії самих західних ЗМІ, то в них знайдеться багато схожого. The Washington Post керується принципами, написаними в 1935 році Юджином Мейєром, американським фінансистом, очільником Федеральної резервної системи США в 1930–1933-му, першим президентом Групи Світового банку. Він купив газету з молотка, коли та збанкрутувала через попереднього власника й пообіцяв керувати нею без втручання в редакційну роботу. Успадковані від нього принципи полягають у тому, аби розповідати інформацію про важливе для США та світу максимально правдиво й повно, етично поширювати новини, служити читачам і суспільству, а не приватним інтересам власників, жертвувати матеріальним, якщо це необхідно для суспільного блага. Після Мейєра газетою понад два десятиліття керувала його донька Кетрін Ґрем. До речі, за цей період WP публікує злиті журналістам «пентагонські документи» — засекречені архіви про діяльність США у В’єтнамі й загалом Індокитаї після Другої світової війни, і матеріали з Вотерґейтського скандалу.
The New York Times описує своє ключове завдання так: «Сприяти розвитку суспільства через створення, збір і поширення якісних новин та інформації». Принцип британської служби BBC — подавати новини й інформацію неупереджено, щоб допомагати людям зрозуміти світ навколо та взаємодіяти з ним, учитися в будь-якому віці, представляти різні спільноти в Сполученому Королівстві, доносити культуру та цінності Великої Британії у світі.
Медіа багатих країн Заходу мають ще деякі спільні риси. У них є давня традиція преси, яка дала змогу еволюціонувати не один десяток років. Наприклад, BBC заснована 1922-го, британські The Economist і Financial Times — відповідно в 1843 і 1888 роках. AFP, головна новинна агенція Франції та третя за величиною у світі, — у 1835-му; газети Le Monde і Le Figaro — відповідно в 1944 і 1826 роках. Німецькі Der Spiegel і Die Welt — у 1946-му, а державний телерадіомовник ARD — у 1950 році. І свобода слова — це переважно один із засадничих принципів у Конституціях цих країн.
З того часу в них встигли сформуватися також потужні журналістські спільноти. Вони складаються, власне, із працівників ЗМІ, журналістських шкіл у провідних університетах, дослідників медіа та неурядових організацій, що стежать за свободою слова, стандартами й етикою. Цей організм може виконувати кілька функцій. Одна з них — захист традиції, яку підважують різні фактори: дилеми, пов’язані з безпекою, висвітлення конфліктів, політики, соцмережі, маніпуляції інформацією. Він може думати над тим, як виживати й підтримувати якість, коли доходи знижуються через засилля безплатного контенту, а інформацію треба подавати швидше та різноманітніше, бо це запорука конкурентності. Також згаданий організм може випрацьовувати інструменти для вирішення власних же проблем, хоча це зазвичай відбувається дуже повільно.
За ілюстраціями далеко ходити не треба. Один приклад: торік у лютому, після ремарки Дональда Трампа про те, що деякі ЗМІ — це вороги народу, їм, зокрема CNN, The New York Times, The Los Angeles Times, закрили доступ до наступного за розкладом п’ятничного брифінгу в Білому домі. На знак солідарності на нього відмовилися приходити й представники агенції Associated Press, журналу Time. Протест висловила й Асоціація кореспондентів Білого дому. Також Трамп не гребує епітетами на адресу провідних медіа США, називаючи їх фейковими, лузерами тощо. Але це жодним чином не зменшує кількості написаного й сказаного про президента, а радше навпаки. Крім того, ЗМІ намагаються обертати Трампову лють собі на користь, закликаючи аудиторію більше цінувати якісну інформацію та платити за неї. Тож у The New York Times зростають доходи від онлайн-підписки, у The Washington Post гасло «Демократія вмирає в мороці» на передовиці позиціонує читання газети не просто як отримання інформації, а й як громадянський обов’язок. Сам Трамп нещодавно вкотре порушив тему про посилення відповідальності ЗМІ за наклеп. Але медіа відразу пояснили, що в президента немає повноважень впливати на такі закони. Журналіст Метью Іґлесіас на порталі Vox пояснює, що для американського президента важливо не знищити ЗМІ, а переконати свій електорат у тому, що вони ведуть проти нього війну, і тоді на їхні критичні матеріали можна буде не зважати. Утім, боротися з тим медійним корпусом, який сформувався в США, Адміністрації буде непросто.
Читайте також: Внутрішня імперія
Ще один приклад — створення відділів у ЗМІ та окремих організацій, які займаються перевіркою фактів. У своєму дослідженні для Інституту із вивчення журналістики Ройтерз при Оксфордському університеті Лукас Ґрейвс і Федеріка Черубіні пишуть, що перші організації, які перевіряли правдивість заяв політиків, постали в США на початку 2000-х. Згодом цю естафету перехопила й більшість мейнстримних ЗМІ. Станом на 2016 рік, коли публікувалося це дослідження, у світі діяло 113 фактчекінгових груп. Близько 50 із них почали працювати у 2014–2016-му.
Україна тут цілком у тренді: факти перевіряють як окремі організації на кшталт StopFake, так і традиційні ЗМІ, які розвінчують маніпуляції та викривають мережі тролів і ботів, що займаються інформаційними війнами в соцмережах. Різниця в тому, що західні ЗМІ та фактчекери менше зосереджені на російських фейках і маніпуляціях: для них це чимала загроза, але не номер один.
Утім, давні традиції та розвинена медіа-інфраструктура не застраховують західні медіа від помилок, із якими вони намагаються боротися в себе вдома. Це добре показало висвітлення ситуації в Україні. Воно дещо поліпшилося з часу Майдану й початку російської агресії. Але залишаються системні проблеми.
Їх видно на прикладі новини щодо закону про реінтеграцію Донбасу в британській BBC під заголовком «Українська криза: Київ визначає Росію «державою-агресором». У тексті мінімум інформації стосовно змісту закону та жодних коментарів правників. Натомість є набір стандартних кліше, які заведено дописувати в новинах більшості інформаційних агенцій про «українську кризу»: думка Москви (вона засудила цей крок), «Україна і Захід звинувачують Росію в тому, що вона посилає до регіону своїх солдатів й озброює сепаратистів», «Москва заперечує, але визнає, що повстанцям допомагають російські «добровольці». І огляд реакції на новий законопроект у ЗМІ: «Українській правді», «Вестях» і «Комсомольській правді в Україні» з українського боку, «Коммерсанте» і «Московском комсомольце» з російського.
Таку інформацію можна порівняти зі, скажімо, повідомленням про новий закон стосовно імміграції, за який днями проголосував парламент Франції. Документ «скорочує термін для розгляду заявки на отримання політичного притулку, […] подвоює термін затримання нелегальних іммігрантів та запроваджує річний термін ув’язнення за незаконне потрапляння до Франції», пише BBC. Далі більше деталей нового закону, критичні коментарі опозиції та пояснення, у якому значенні BBC вживає термін «мігранти».
Читайте також: Інформаційна криза
Обидві новини написані максимально нейтрально, як того вимагають стандарти, і містять різні думки для балансу. Але після прочитання матеріалу про український закон стає зрозуміло тільки те, що ВР його ухвалила, він не сподобався Москві й більшості українських ЗМІ, а про що саме там ідеться — незрозуміло. Крім того, без додаткового контексту за такого балансу думок Україна й Росія постають у рівнозначному статусі в конфлікті. Це радше викривляє реальність, ніж зображує її об’єктивно.
Власне, журналісти-міжнародники, особливо новинарі, скаржаться, що саме через гібридний характер війни їм так важко висвітлювати її адекватно. Бо багато чого вони просто не можуть переконливо довести, особливо в новинному форматі, коли інформацію треба подавати негайно. Крім того, за ними ретельно стежать як росіяни, так і співвітчизники, що вважають, ніби західні ЗМІ необґрунтовано нагнітають емоції проти Росії. Вони можуть розгортати цілі критичні кампанії щодо цього в медіа та соцмережах. І все-таки навіть у нейтральних новинах цілком можна коротко подати більше контексту з відомих фактів: наприклад, чисельність російських військ на кордоні з Україною, яка допоможе зрозуміти опосередковано, хто в конфлікті агресор.
Ще один цікавий приклад — Bloomberg, де в розділі «Погляд» за посиланням Ukraine crisis практично всі колонки на цю тему авторства одного російського журналіста Лєоніда Бєршидского. Власне, навіть сама фраза Ukraine crisis, якою позначаються практично всі матеріали на тему російсько-української війни в західних ЗМІ, теж не відповідає дійсності, але відмовлятися від цього кліше вони не поспішають.
Читайте також: Українські ЗМІ чи ворожі коригувальники
Що в цьому випадку може робити Україна? Реагувати на публікації західних ЗМІ, коли видно якісь неточності чи маніпуляції. Це дає результати: на початку російської агресії проти України в міжнародних ЗМІ можна було побачити термін «громадянська війна», а зараз його практично немає. Англомовні ЗМІ перестали писати назву Ukraine з артиклем, як було заведено за часів Радянського Союзу. Це сталося, зокрема, через низку скарг і статей про те, чому таке формулювання нині неправильне. Також свою роль відіграє чітке позначення війни війною, агресії агресією, зокрема через судові механізми, вироки й закони. Це створює офіційну базу, якою міжнародні ЗМІ можуть обґрунтовувати свої повідомлення.