Оговтавшись після економічних потрясінь 2014 року, Україна мусить виконати подвійне завдання: добитися стійкого економічного зростання та знайти своє місце в глобальній економіці. Судячи з офіційної риторики, Київ покладає великі надії на іноземні інвестиції: про них постійно кажуть і Петро Порошенко, і Володимир Гройсман. Інвестори й справді приходять, зокрема, для того, щоб відкривати в країні нові виробництва. Це підживлює надії, що Україна може стати «європейським Китаєм» — місцем, де закордонні інвестиції зустрічаються з дешевою робочою силою. Такий варіант не видається повністю фантастичним, принаймні у виробництві лиж і сноубордів вона навіть випередила Піднебесну. У ситуації, коли власна промисловість давно потребує модернізації (а частково ще й окупована), цей сценарій може дати країні певні вигоди, щоправда, лише ситуативні. З огляду на світові тенденції та деякі особливості економічної глобалізації без власної індустрії Україні не обійтися. І схоже, що свою нішу доведеться не шукати, а створювати самотужки: іншого способу вибратися з периферії немає.
Наприкінці 2017-го міністр інфраструктури Володимир Омелян заявив про намір залучити до країни виробників електромобілів. За словами посадовця, потенційні інвестори вже готові працювати й чекають лише деяких законодавчих змін. А поки тривають перемовини, в Україні як гриби ростуть іноземні заводи з виготовлення автомобільних компонентів. У Стрию та Коломиї працюють заводи німецької компанії Leoni, у Львові та Немирові отаборилася японська Fujikura, у Кожичах на Львівщині — німецький Bader, у Чорткові — японська Sumitomo, у Бродах — французький Nexans, а в Луцьку та Житомирі — австрійський Kromberg & Schubert. Також до України переносить потужності Klingspor — французький виробник абразивних матеріалів і низка підприємств іншого профілю. Усе це дає привід для оптимістичних міркувань про «нову індустріалізацію» України тощо. Очевидно, її інвестиційна привабливість (незважаючи на війну!) зростає, але переоцінювати це не слід. З $1,9 млрд, які отримала країна у 2017 році, у промисловість було спрямовано менше ніж 30%. До того ж загальний обсяг інвестицій все ще не вийшов на довоєнний рівень ($4,5 млрд у 2013-му). Але окрім цих коштів слід брати до уваги й загальний контекст, у якому «нова індустріалізація» не настільки блискуча.
Те, що Україна стає реципієнтом промислового офшорингу (перенесення виробничих потужностей за кордон), безумовно, свідчить про якість її трудових ресурсів і достатню стабільність державних структур. Але, крім того, це також вказує на наші економічні слабкості, оскільки головним мотивом офшорингу є оптимізація видатків, тобто можливість заощадити на оплаті праці. Причому зарплатна політика деяких компаній не приваблює навіть українських безробітних. З такою проблемою зіткнулася, наприклад, немирівська Fujikura: як виявилося, 7 тис. грн — недостатня винагорода за досить нелегку працю. Про складні умови роботи на заводі Kromberg & Schubert на Волині ширяться не лише чутки та легенди, а й свідчення місцевих журналістів. Однак це тільки вершина айсберга проблем, пов’язаних з офшоринговими виробництвами. За даними торішнього дослідження Clean Clothes Campaign, близько 220 тис. українських швачок виготовляють одяг для таких світових брендів, як Tommy Hilfiger, Adidas, Zara, Benetton, Esprit тощо. І хоча ця продукція відправляється на експорт та має високу додану вартість, працівники зазвичай отримують мізерну зарплату й змушені працювати в неналежних умовах.
Читайте також: Економічний націоналізм. Гра на випередження
По суті, офшоринг виробництв до України є паразитуванням на наших проблемах, що змушують частину населення погоджуватися на пропозиції ощадливих компаній. Звичайно, у вітчизняних реаліях перебирати не доводиться: навіть такі інвестиції допомагають нам утримуватися на плаву. Однак будувати довгострокову стратегію економічного розвитку навколо офшорингу не можна. Як свідчить світова практика, це вкрай ненадійний ресурс: щойно рівень життя та продуктивність праці починають зростати, інвестори беруться переводити виробництва до «рентабельніших» (читай бідних) країн. Саме це сьогодні відбувається з такими монстрами офшорингу, як Індія та Китай. Ще 10 років тому на індійський ІТ-сектор із його 4 млн працівників припадало 33% інвестиційних вливань у країну, а сьогодні він стрімко всихає. Лише впродовж 2017-го індійським компаніям довелося звільнити 56 тис. працівників, а протягом наступних чотирьох років, за прогнозами аналітиків, на вулиці опиняться ще 700 тис. І це тільки в одній галузі! Китай, позиції якого здавалися непохитними, також перестає бути світовою мануфактурою. У 2011-му видання Financial Times оголошувало це неможливим, але процес таки запустився: станом на минулий рік, за даними Американської торговельної палати, близько 25% компаній США вже вивели свої виробничі потужності з Піднебесної або планують це робити незабаром. Причина проста: і в Індії, і в Китаї рівень зарплат зріс настільки, що різниця перестала покривати видатки на логістику та інші офшорингові витрати.
Читайте також: Важкий шлях до свободи
І все це стосується не лише згаданих двох країн: решоринг, себто повернення промисловості до передових країн світу, є глобальним трендом, який зачіпатиме й Україну. Так, ще недавно Ford Motor Company планувала вкласти $1,6 млрд у будівництво заводу в Мексиці, але торік скасувала проект, перекинувши кошти на розширення власного виробництва в Мічигані. Це тільки один приклад із багатьох: за підрахунками Reshoring Initiative, у 2000–2003 роках через офшоринг США щороку втрачали по 240 тис. робочих місць, але у 2016-му темп сповільнився до 50 тис. Натомість інтенсивність решорингу зросла більш ніж уп’ятеро — із 12 тис. до 77 тис. місць (зокрема, завдяки прямим іноземним інвестиціям). Загалом за останні сім років осіб, зайнятих в американській промисловості, побільшало майже на 1 млн, а решоринг може повернути США 3–4 млн робочих місць. Такі самі процеси відбуваються й у ЄС: за даними Єврофонду, втрата робочих місць унаслідок офшорингу з 2003-го по 2016-й сповільнилася з 7% до 3%, і тенденція досі зберігається. Наприклад, у 2017 році британська компанія Vodafone повернула додому 2,1 тис. робочих місць, британський Jaguar Land Rover — 1,3 тис., німецький Siemens — 1 тис., латвійський Atlas Dynamics — 1 тис. і так далі. Загалом у базі даних Єврофонду, що охоплює 2015–2017-й, містяться відомості про 177 випадків решорингу.
Звичайно, казати про згортання виробничої глобалізації зарано: у сучасному світі таке навряд чи можливо, відсталі країни завжди зможуть претендувати на частину офшорингового пирога. Щоправда, загальний його обсяг ставатиме дедалі меншим через технологічний прогрес. Наприкінці 2015 року компанія Adidas нарешті відкрила нову фабрику вдома, у Німеччині. Однак робочих місць додалося небагато: функціонування високотехнологічного роботизованого підприємства забезпечує тільки 160 осіб, зайнятих програмуванням та контролем якості. І хоча радикальних планів компанія не озвучує, для мільйона працівників заводів Adidas в Азії це не просто дзвіночок, а цілий набат. А от фінська Nokia вже заявила про намір іти до кінця. На фабриці в місті Оулу працює лише троє осіб, що стежать за функціонуванням роботизованих систем. У такому самому напрямі фіни планують перебудувати всі 12 заводів компанії, на яких окрім фінів нині працюють бразильці, китайці та індуси. Так що в майбутньому привабливість недорогої та відносно кваліфікованої української робочої сили тільки падатиме. І це справа не такої далекої перспективи, як може здаватися сьогодні.
Тож стратегічне завдання України — створення власної промисловості, яка стане основою економічного зростання країни.
Читайте також: Креативна (недо)революція
Таку риторику свого часу активно використовували олігархи з оточення Віктора Януковича, вибиваючи собі державні дотації, проте не всі галузі однаково корисні. Україні конче треба зробити відхід від сировинної та низькотехнологічної промисловості в бік виробництв із високим інноваційним потенціалом, які даватимуть найбільшу віддачу. Звичайно, поряд із помираючими радянськими гігантами заводи тієї ж таки Fujikura досить виграшні й перспективні. Але, по суті, це досить низькотехнологічні виробництва, праця на яких навіть не потребує профільної освіти. Очікувати від інвесторів чогось більшого не варто, бо така логіка виробничого офшорингу: хоч би які обсяги роботи виконувалися в інших країнах, кінцевим бенефіціаром (і, що важливіше, власником інтелектуального продукту) завжди залишатиметься компанія. А отже, український уряд, залучаючи інвесторів, мусить вести подвійну гру, одночасно стимулюючи появу власних виробництв і добиваючись їхнього виходу на світові ринки. Саме таку політику останніми роками веде Китай, який сьогодні штурмує ринок із власними смартфонами й навіть автомобілями. Власне, таким Китаєм, мовою аналогій, і має стати Україна. Питання лише в тому, наскільки точно вітчизняному уряду вдасться визначити вектор стимулюючих заходів. Не останньою чергою це залежатиме від того, наскільки він буде вільним від впливу олігархічного лобі. Але це вже питання політичне.