— Так не годиться, брате. Не годиться. Ану заряджай! Я ще молодий, мішень бачу, у вас не стрілятиму і дуло не поведе.
— Опанасович, може, не треба?
— Як не треба? Треба, кажу!
У магазин заряджають 10 набоїв. Бойових. Справжніх. Зважаючи на проблеми зі спиною, його підтримують двоє. Він цілиться. Прицільно бачити заважають окуляри, які до того ж запітніли. Надворі холодно. Попри ще зелені краєвиди, початок зими огортає легким морозом. Він поправляє окуляри, намагається стати рівненько, на секунду навіть руки перестають тремтіти. Постріл, другий, третій. Усе мимо. Очі починають сльозитися чи то від холоду, чи то від смути, чи від емоцій.
— Опанасовичу, не переживай. Ще є п’ять набоїв. Ти, до речі, коли востаннє зброю до рук брав?
— У 44-му.
— Коли?
— У 44-му!
— А серйозно?
— Та серйозно! Я тобі що, пацан якийсь, щоб брехати? У 1944 році. Бій був. Стріляв по енкаведистах. Тоді так не мазав, — жартує дідусь.
— Ну то згадай ті дні й стріляй.
Читайте також: Не знищувати, а відроджувати
Наступні п’ять пострілів влучають точно в мішень, а один навіть у саме яблучко.
Опанасович віддає зброю і помітно розслабляється. Приїхати на полігон і постріляти було його бажанням та проханням до добровольців.
— Я не мазило, просто зброя у вас непристріляна, не те що мій шмайсер у молодості…
Леонід Опанасович Герасим’юк — бойовий ветеран Української повстанської армії, мешкає в містечку Молочанськ Запорізької області з 1976 року. Його можна вважати улюбленцем долі, адже смерті він уникав щонайменше тричі.
— Вперше, коли я ще дитиною був. Не скажу, що зовсім малий, але такий якийсь вік, коли азарт і гормони грали. Це для мене все було романтикою неймовірною. Гноївку котив перед собою, а в неї наховали зброї.
То так було цікаво й серйозно не сприймалося. Кочу цю гноївку, викотив із села, а в іншому селі її мали забрати в мене. Навіть не знаю, скільки там зброї було, але багато. Різної. Як її напихали, навіть не бачив. І тоді німці зупинили мене, одразу пістолі наставили, щось кажуть. Партизанів шукали. Я зразу зрозумів, що мені кінець. Стою, згадую батьків, а вони нишпорять навколо. І оглядають ту гноївку кляту. Та так прискіпливо. Це були неймовірні щастя й удача, бо зброї вони так і не знайшли. До речі, я так і потрапив в УПА по-справжньому. Тобто моє життя разом із тією гноївкою покотилося шляхом боротьби і визволення.
Читайте також: Морпіх і його щоденники
Поки Опанасович мені все це розказує, надворі починає гавкати собака. Сигналізує нам, що хтось прийшов. Дідусь махає рукою в бік вікна.
— Та знову хочуть, щоб машинку налагодив. Хоч і зір у мене не той уже, а на машинках я розуміюся бездоганно. Навіть зараз можу налаштувати!
— Які машинки? — перепитую, не зрозумівши геть нічого.
— Та швейні. Он тільки вчора одну відремонтував, — показує на накриту рушником якусь річ. Встає, підходить і знімає тканину, та так урочисто, наче пам’ятник відкриває. Помітно, що своїм хобі-підробітком ветеран пишається чомусь більше, ніж спогадами про війну. А я не вірю своїм очам. Дивлюся то на машинку, то на товсті скельця окулярів, то на руки дідуся (а вони, до речі, зовсім не тремтять).
— І що, часто носять на ремонт? — запитую радше з поваги до захоплення Опанасовича. І він дуже пожвавлюється. Про цю справу йому набагато легше говорити, ніж про війну та підпілля.
— Носять із різних сіл. А де ж їх ремонтувати?
— Та й то таке. А ви де навчилися цього? Не в криївці ж? — намагаюся дуже обережно жартувати.
— Тю, так а де? Я ж інженер-механік. У мирний час от ремонтую. А тоді знання довелося самотужки здобувати. Розумієш, принцип той самий. Треба логіку зрозуміти. Машинку ремонтувати — це як поїзди з рейок зводити…
І от тут я вже в ступорі. З одного боку, розумію, що це звучить як жарт. Проте у свої майже 95 зберегти таке почуття іронічного гумору непросто. Про всяк випадок, щоб не здаватися недолугим, перепитую.
— Жартуєте? Тоді інженерні знання давали змогу це легко провернути. У нас же нічого не було! Зрізали дві сосни, поклали на повороті на рейки. Три пари коней, трішки болти відкрутили, потягли — рейка й відійшла вбік. Ото й усе. Нічого не було! А бажання було! Бажання і віра в Україну.
Читайте також: Просто «пробігти» тротуарами Просто «пробігти» тротуарами
Я уважно слухаю ветерана. Йому помітно непросто у свій поважний вік усе детально пригадати. Тим більше він намагається пригадати всі три випадки, коли був за крок від смерті.
— До речі, десь тоді мене після поїздів і впіймали. Боюся помилитися, але то вже приблизно 1943-й був. Упіймали, засудили до розстрілу. Але я ще коли у в’язницю потрапив, там багато політичних було. І от чекаю, коли розстріляють, а собі знаю, що ще не час. Ну так воно й сталося.
Втекли ми без особливих складнощів із в’язниці. Багато хто нам допомагав. Нас кілька було, тих, кому вдалося вирватися.
Далі Опанасович детально протягом кількох годин із подробицями розповідає план втечі, а я все це слухаю, мов сценарій фільму. А він розказує і розказує. З усіма деталями, з усіма іменами.
— Колька тоді мене до села довів. А мені вже сказали, що батьки в церкві тиждень тому мене відспівали. У село тиф прийшов, то комісари туди боялися заходити якось, бо багато людей хворіло. І до батьків прийшов. Тоді востаннє їх і бачив.
Далі Опанасович підводиться і йде до своєї кімнати. Щось шукає. Дістає папку з паперами, риється. Попутно показує мені фотографії, зроблені вже в мирний час.
— Що ви шукаєте? — питаю.
— Забув, — каже Опанасович.
— Що забули? — уточнюю.
— Забув! Число забув, коли мене втретє фактично позбавили життя… Мене тоді знову засудили до розстрілу. Ага. Знайшов. От. Пам’ятаю, що зима була. 8 грудня. Ось документ є. Але мене тоді не розстріляли, реабілітували із заміною на довічне ув’язнення. Так я втретє втік від смерті.
Щоправда, «втік» якось не дуже звучить. Довічне тоді замінили на каторгу. Рудники в Казахстані дуже добре пам’ятаю.
Сиджу й думаю, що ця людина точно варта, щоб по її історії як не книжку написали, то фільм зняли. А скільки таких героїв на українській землі…
Читайте також: «Це мине»
— Але каторга і рудники — то нецікаво. Потім нас перекинули на якесь масштабне будівництво. Ми рік будували, але ніхто не знав що. Через рік нам сказали, що це Байконур, перший і найбільший у світі космодром. Там нас, політичних, репресованих, багато було. Дуже багато.
За 10 років Опанасовича достроково звільнили. Як це сталося, і сам ветеран УПА збагнути не може. Жартує:
— Може, треба було, щоб сьогоднішніх героїв на Сході якось словом підтримати? Вони ж герої. Справжні. Знаєте, що хочу сказати? Я хочу вклонитися до землі їхнім батькам за таке виховання. Це все від виховання йде! Наша нещасна земля за всі роки на метр кров’ю вглиб просотана. А хлопці молодці. Я дуже радий, що дожив до цього часу й бачу справжніх героїв.
По щоці Опанасовича котиться сльоза. За вікном знову гавкає собака.
— Тю, дірява пам’ять, забув, що хтось прийшов…