Перше, що я пам’ятаю про Львів, це важкі оксамитові портьєри готелю «Жорж». За кілька років прочитаю, як в одному з таких номерів Карл Йозеф Цумбруннен кохався з незграбною Ромою Воронич, але поки що я просто лежу на ліжку, вкритому таким самим покривалом, і спостерігаю, як у повітрі кружляє пилюка, а стеля губиться в мерехтінні штучного золотого блиску. Можливо, усе було інакшим: бруднішим, дешевшим, простішим. Але пишність цих кімнатних декорацій, їхній контраст із реальністю (светри й джинси, лижні костюми в багажнику машини), пізня година (коли в казку повірити легше) перетворили в моїй дитячій уяві це густе червоно-золоте полотно вікон, стін, килима й ліжка на театральну завісу, сцену та гримерки.
Тому я довго вірила, що Львів — це театр.
Ми з батьками зазвичай опинялися у Львові випадково, дорогою зі Словаччини до Києва. Тому тривалий час сприймала його не як місто, а як поодинокі продуктові крамниці, кафе, парковки й готелі. Це не була мапа, лише кілька точок на ній. Ці точки існували незалежно від сторін світу, географічних координат, взагалі без будь-якої прив’язки до навколишньої реальності. Здавалося, що готель «Жорж» розташовувався просто посередині траси Київ — Чоп, ніби придорожня корчма, а крамниці, де мама купувала каву, не мали ані адрес, ані місць на карті. Львів був казковим містом, у сенсі уявним, таким, що не існує насправді. Він мав виникнути ввечері, щоб зникнути відразу після сніданку. До того ж обов’язково взимку. І лише за кілька років я почую, що не треба їхати до Львова, адже такого міста немає.
Ця зима була холоднішою та довшою. Нам із батьками знову довелося заночувати у Львові, цього разу — у ніч на Йордан. Ніщо не віщувало біди: ані бідні інтер’єри з довгими коридорами, ані дешеві меблі, ані прикрашена святковою гірляндою стійка рецепції готелю «Львів».
— Скажіть, а ресторан у готелі працює? — наївно запитала в повелительки цієї рецепції мама.
— Та яке! Свято ж, — здивовано відповіла повелителька, недовірливо віддаючи ключ таким не дуже розумним гостям.
— Може, хоча б чаю чи кави можна у вас випити? Ми все-таки з дитиною, — не здавалася мама, діставши з рукава найпотужнішого козиря, себто мене.
Готельна менеджерка тяжко зітхнула й запропонувала кип’ятильник. Мама зітхнула ще тяжче й ввічливо відмовилась. Тато сміявся.
Читайте також: Львів. Історія любові
Того року на святу вечерю в нас були чизбургери зі смаженою картоплею. І це був мій перший другий Святий вечір.
І тоді я запам’ятала, що Львів — це диво, бо заперечує всі раціональні пояснення.
Відтоді він став містом-ідеєю, містом-уявою та абсолютно не мав плоті. У моєму Львові не жили люди, не рухався транспорт, не ремонтувалися вулиці. Він не був ані старим, ані сучасним, ані пишним, ані скромним. Лише містом-цитатою та містом-акордом. Дуже легко любити когось, поки цей хтось тримається на відстані. Важче, коли ти з цією любов’ю починаєш прокидатися.
Я почала міняти ці стосунки першою: креслила в голові карти, записувала назви вулиць, набирала повні черевики калюж, які привозила додому, де й починала вивчати вивезене із собою за Збруч місто, як вивчають нову мову. Я йшла йому назустріч і запам’ятовувала нові слова: якоїсь миті все місто перетворилося на слова. Потім слідом за номерами потягів я почала вчити номери будинків. Поступово стала з цим містом спати. Чудернацьким було те, що воно досі справляло на мене лише перші враження. У мене ніби ніяк не виходило з ним познайомитися: лише купувати квитки в місто-театр і вірити в якісь химерні дива. Справжнє місто ховалося за своїми червоними, випаленими на сонці, покривалами й грайливо відповідало чужими словами на мої питання. Воно залишалося несправжнім.
…Того важливого літа я довго блукала між Старим Ринком, Замарстинівською, Мулярською, Ужгородською та Богдана Хмельницького. Мені здавалося: якщо довго й послідовно перетинати дві паралельні вулиці, то врешті їх вдасться зшити докупи. Того літа в частині кварталів міняли тротуарну плитку, тож іти доводилося по піску. «Під асфальтом пляж», — нагадають за кілька років на стіні Стрийського ринку синьою фарбою. Несподівано вигулькнула церква Марії Сніжної (назви якої я тоді ще не знала). Біля її ніг плавно рухалися потоки машин, які цілком можна було б сприйняти за річкові, на ринку внизу продавали кукурудзу й смажену рибу, автобуси збивались у коло, немов у гавані. Скільки ще місяців лишалося до дня, коли я дізнаюся про колишні рибні базари, вулицю Рибну й узагалі про всю тутешню іхтіологію?
Читайте також: Львів. Місто-чоловік
Чому я ніколи не питала в міста, яке перше враження справила на нього? Чому не могла повірити в справжність усього побаченого? Щоразу я забуваю, скільки часу вже тут живу: чотири з половиною роки? П’ять? Два календарі, звичайний та академічний, збивають один одного з пантелику та все ще більше ускладнюють. Мені довелось опинитися на новій землі та прийняти її як власну, але я ніколи не була в ній сама. Місто народжувало провідників і щедро ділилося ними з такими, як я. Усе почало ставати на свої місця, усі незрозумілі скалки, що застрягали в моїй пам’яті, виявилися лише уламками чужої мозаїки.
Мозаїки, де річка тікає з-під землі, а в місті тече вода та є «вулиця мертвого генерала». Де розмови, що нічого не означають, обов’язково окреслюють щось. Де мости, що з’єднують місто й острів Сихів, щоночі розводять і повертають на місце з першими променями маршруток. Театри благально просять ремонтів, доки крізь діри в їхніх дахах утікають герої, і більше їх ніхто не бачить. Правильно вжиті слова посилюють дію заклинання. Пасажири автобусів, які хрестяться коло церков, допомагають іншим пасажирам зрозуміти, де саме всі вони проїжджають. Купувати базилік означає побути трохи «зозулькою», готувати сирник означає торкнутися споду чужої, незнайомої тобі магії.
За всі ці роки я виробила власні правила. Перше — нічому й ніколи не дивуватися. Друге — не поспішати, так, як у «Дзизі» ніколи не поспішають принести тобі пива, і пити, так ніби завтра та річка нарешті все тут затопить. Ні в кого не вірити, нічого не забувати. Спостерігати за дельфінами, брати до рук камінці та морські мушлі. Повертатися до берега. Ходити до Сніжної лише тоді, коли снігу немає, а до Ольги та Єлизавети — коли немає навіть себе. Цілуватися під Домініканським і танцювати під Андрія. Не змигнувши, дивитися серед ночі на озеро. Мати «Дзиґу» за точку опертя, «Човна» за місце причалу й Святого Христофора за genius loci.
Просто прийняти, як приймають у дім гостей і любов.
Ніби провину, відчувати в собі перевагу можливості колись поїхати звідси.
Читайте також: Львів. Шлях до порозуміння
Бо єдина можливість повірити — це піддатися логіці сну. Згадати, що це місто вперше з’явилось увечері й зникло після сніданку.
Хто знає, може, я зараз прокинуся в готелі «Жорж» і все закінчиться.