Кожна війна, де б вона не сталася, неминуче забирає журналістські життя. Кожний загиблий військовий кореспондент залишає по собі не лише репортажі з гарячих точок. Його рідні, колеги, друзі завжди намагаються дізнатися: що саме сталося в ту лиху годину? Наскільки сліпою виявилася куля? Ким був той, хто натиснув на смертоносний гачок?
Варто визнати, що, на жаль, у більшості випадків, коли йдеться про загибель під час обстрілів у зоні бойових дій, знайти саме того, хто вистрелив у журналіста, практично нереально. У війни — своя мова. Мова зброї. Це важко приймати тим, хто втрачає рідних. Але навіть коли журналісти працюють з усіма можливими акредитаціями, у жилетах з позначкою “преса” та на таких же, яскраво позначених автівках, це не так щоб надійний захист. “Ключі та замки — то для чесних людей, – любила казати моя бабуся. – Хто схоче їх не побачити, той зробить так, ніби їх нема”. Так і тут. Що вже казати про ситуації, коли журналісти пересуваються по зонах бойових дій на звичайних автівках…
У квітні 2003 року в Багдаді український журналіст Тарас Процюк вийшов на балкон, аби зробити кілька фото. В готелі, де зупинився Тарас, жили переважно журналісти. У той день американська армія якраз заходила в місто, й танкістові здалося, ніби на балконі не журналіст із фотоапаратом, а снайпер із гвинтівкою. Постріл був миттєвим, Тарасова загибель — також. Як не намагалися адвокати родини та журналістські організації зобов’язати американців виплатити компенсацію батькам або ж бодай вибачитися за помилку, – адже танкіста було дуже швидко ідентифіковано, – цього не сталося.
Читайте також: Вибори в Італії: тріумф правих і популістів
«Шкода, звичайно, що найсильніша армія світу не зуміла здійнятися над своєю помилкою, – каже Сільвія Преус, французький адвокат-правозахисник. – Але політично американців зрозуміти можна. Якщо виплатити компенсацію одній родині, це створить прецедент. За ним родичі тисяч та тисяч цивільних жертв вимагатимуть аналогічних компенсацій від всіх воюючих армій світу. Бо де війна, там, на жаль, завжди виникають ненавмисні втрати цивільного населення. А що вже казати про журналістів, які гинуть під кулями й на мінних полях! Світ не готовий ставити під суд цілі армії за те, що під час боїв вони застосовують смертоносну зброю, й вона влучає не лише в бійців.»
Андреа Роккеллі загинув під Слов’янськом 24 травня 2014 року. За кілька місяців до смерті італійський фотожурналіст відвідав Майдан, де зробив чимало прихильних до України репортажів. Його перекладач Андрій Миронов, який також загинув на місці, від того ж мінометного обстрілу, був відомим дисидентом та критиком режиму Путіна. Обидвох можна визначити як лояльну до України пресу. Навіть якщо вони заїхали до так званої “сірої зони” з боку Слов’янська, окупованого на той час бойовиками Гіркіна, українській стороні не було жодного резону їх навмисне розстрілювати. Навіщо? Навпаки, якби українські військові знали, що в таксі, яке зупинилося пофотографувати знятий з коліс вагон, приїхали саме Роккеллі з Мироновим, вони постаралися б допомогти їм уникнути небезнеки. На жаль, про перебування репортерів поблизу Слов”янська українська сторона не знала: відповідної акредитації вони не оформили. Можливо, не встигли, хто тепер скаже?
Поза тим, певні політичні, журналістські та правничі кола Італії настирливо намагаються звинуватити в загибелі Андреа Роккеллі та його перекладача саме українських військових та конкретно — сержанта Нацгвардії Віталія Марківа, який брав участь у боях за Слов’янськ.
Чому така упередженість? “Спрацював загальний політичний контекст, – пояснив Тижню Олексій, – українець, який понад десять років мешкає в Тоскані. – напередодні виборів популістські настрої сягнули апогею. Теми іміграції та безкарності злочинців залунали на повний голос. Посилилися антибрюссельські настрої. Ліві та праві популісти, кожен на своєму регістрі, заповзялися закликати до скасування санкцій проти Росії. Аж тут — така нагода! Українець, який виріс в Італії та взяв до рук зброю, щоб захищати Україну! Якщо українець втілює зло, його ворог, як підказує логіка, – втілення добра, світла та чудових бізнесових можливостей.”
Дивитись також: Акція на підтримку Марківа у Києві
За недобрим збігом обставин, у день загибелі італійського журналіста батальйон, в якому служить Віталій Марків, дислокувався у двох кілометрах від місця подій. Марків був єдиним бійцем Національної гвардії в околицях гори Карачун, хто вільно володів італійською, знав, ще з Майдану, кількох італійських журналістів та міг відповідати на їхні схвильовані телефонні дзвінки стосовно загибелі Андреа Роккеллі. Що й робив, пояснюючи, що довкола йдуть бої. Відраджував їхати до Слов’янська, де небезпечно. Врешті, Італійська амбасада в Києві поширила в ті дні аналогічне звернення до своїх громадян. Фраза “Тут стріляють по всьому, що рухається,” – висмикнута з контексту й перекручена італійською журналісткою, стала для Віталія фатальною. Це нічого, що у Марківа не було жодних особистих мотивацій та підстав навмисне вбивати італійського фотокора. Це нічого, що він був озброєний лише АК, що стріляє лише на 600 метрів, а Національна гвардія, на той час, взагалі не мала мінометів. Слід розуміти, що суспільний запит на справедливість перед виборами в Італії став настільки потужним, що політикам, а також слідчим, закортіло видовищної перемоги. Ось він, іноземець з італійським паспортом, озброєний та небезпечний!
Віталія Марківа заарештували в аеропорту Болоньї 30 червня 2017 року за звинуваченнями, сформульованими на інсинуаціях двох журналістів. Італійська преса, нехтуючи презумпцією невинуватості та не зважаючи на відсутність вироку суду, що й не розпочався, заповзялася писати про Віталія як про “вбивцю” та навіть “кіллера”. “Він убив в Україні фоторепортера Роккеллі”, – повідомила на своєму сайті одна з найбільших італійських газет, La Stampa. Часопис Il Giornale, що входить до складу медіа-імперії Сильвіо Берлусконі, охрестила Марківа “антипутінським бойовиком”. “Якщо українці так вперлися, що Марків не винуватий, нехай доведуть це!” – зловтішається російська преса. Ну хто б сумнівався!
Читайте також: Прецедент Колмогорова
Після загибелі Роккеллі та Макарова, Італія досить активно вимагала від України розслідування цього трагічного факту. До справи долучилася й Федеріка Могеріні, в той час — міністр закордонних справ Італії, а нині — верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ. З різних причин, Київ не дуже поспішав відповідати на запит. Спочатку дійсно були об’єктивні обставини: Слов’янськ перебував під контролем Гіркіна. Пізніше, знайшлося безліч важливіших справ. “Якби тоді, в перші два роки по загибелі журналіста наші слідчі органи зробили все необхідне, справи Марківа просто не було б,” – переконаний один з активістів української громади Італії.
Нині італійське слідство, під різними приводами, відмовляється від співпраці з офіційними українськими інстанціями. Попри те, що міністри Клімкін та Аваков, а також керівник ГПУ Луценко звернулися до Італії з відповідними офіційними пропозиціями. Протестні акції під італійськими амбасадами сьогодні — саме заради того, щоб переконати італійців співпрацювати з Україною по справі Марківа, створити спільну слідчу групу, разом збирати свідчення та перевіряти факти. Справа просувається не важко, а дуже важко.
Читайте також: Справа майора Головка
Тим часом Віталій Марків уже 8 місяців перебуває в італійській в”язниці суворого режиму. Він знаходиться у спільній камері з тяжкими кримінальними злочинцями, що, певне, замислене як складова тиску на хлопця. Вдома його чекають мама, сестра, тато та молода дружина, з якою він познайомився на Майдані.
Український депутат Андрій Антонищак, який також воював, водночас з Віталієм, у Національній гвардії та вже дав свідчення по справі в Італії, розповів в одному з інтерв’ю, що йому підказували піл час допиту: скажіть, що це не ви, не Нацгвардія, що то були Збройні сили. “Я знаю, що від Віталія хочуть того самого ж – скажи, що стріляли ЗСУ. Підпиши ті покази, і можеш бути вільним, – написала на своїй сторінці в Facebook відомий волонтер Діана Макарова. – Звичайно, Віталій такого не підписує. І лишається заручником у чужій країні, лише за те, що він виконував свій обов'язок.»
Саме так — заручником — виглядає Віталій Марків в ситуації, що склалася довкола загибелі італійського журналіста Андреа Роккеллі. Спочатку воякові висунули підозри у навмисному вбивстві, потім його перекваліфікували на співучасника й організатора злочину, який нібито керував діями тих, хто розстріляв з міномету машину з журналістами (в таксі також приїхав французький фотокор, Вільям Ругелон, він вижив та давав свідчення у справі). В ході справи виникла ще одна феєрична версія, згідно з якою Віталій буцімто збіг з гори, позичив міномета, розстріляв машину й повернувся до свого місця дислокації.
Італійський адвокат Віталія Марківа Рафаелле делла Валле називає всі ці слідчі гіпотези “абсурдними”. В інтерв’ю радіо “Свобода” він висловив думку, що у справі Марківа “йдеться практично про криміналізацію українського війська, Національної гвардії України.” Адвокат пояснив, на прохання Тижня, що орієнтовно в травні, мають відбутися перші попередні слухання. Імовірно, в ньому зможуть виступити зі свідченнями нацгвардійці — побратими Віталія. На жаль, італійське судочинство не обмежує термін досудового слідства, – воно може тривати й роками. Водночас, італійська система дозволяє утримувати під вартою підозрюваних, без вироку суду, стільки часу, скільки визначить потрібним.
Справа Марківа містить в собі, окрім тяжких випробувань самому Віталію та його близьким, вельми складне питання відповідальності військових за загибель, під час бойових операцій, цивільних осіб. Постає ця проблема не лише в Україні але й скрізь, де точиться війна. Чи можна в принципі судити військових за те, що вони виконують свою роботу та застосовують зброю? За те, що стоять на сторожі територіальної цілісності своєї держави та захищають її від нападника?
Справа Марківа — це також очевидні репутаційні маніпуляції, до яких вдаються, використовуючи нагоду, проросійські кола на Заході. Представляючи звичайного українського солдата як “неймовірно жорстокого та небезпечного”, зацікавлені політики створюють відповідну репутацію як українському військові, так і державі. Тим, хто просуває якнайшвидше скасування санкцій проти Росії, це — карта в руки.
Ситуація є складною, але не безнадійною. Адвокат Марківа має добру репутацію. Він їздив до України, зібрав необхідні свідчення та домагається долучити їх до справи. Врешті, Італія є правовою державою, тож вирок Марківу, якщо він буде несправедливим, є можливість заперечити через Європейський суд з прав людини. Близькі кажуть, що Віталій тримається й завжди радий дитячим малюнкам, які йому передають до камери.
Українці Лондону та Нью-Йорку, Афін та Талліна, Парижа та Лісабону, як і інших столиць світу виходять цього тижня на протестні акції. Вони вимагають справедивого суду для Віталія Марківа та повноцінної співпраці італійських та українських слідчих органів. Закордонне українство — це також репутаційний ресурс, на який мустить зважати модерний світ.