Ви мешканка Донеччини?
— Так, я народилася в Донецьку, куди колись на заробітки приїхали мої батьки з Вінниччини та з-під Києва. Тут я росла, навчалася та все життя працювала електромонтером. Коли почалися ті незрозумілі події, не мала жодних сумнівів, на якому боці бути. Для мене це аксіома — Батьківщина одна. Неможливо її змінювати чи обирати. У 2014-му ми всі чекали, що все відбудеться, як у Слов’янську: військові звільнять місто. Але сталося не так, як гадалося. Чоловік і брат виїхали до Костянтинівського району, де в нас залишилася невеличка батьківська садиба. Я теж там оформила соціальні виплати (бо є інвалідом третьої групи), але на три дні в тиждень поверталася до Донецька, адже мала там офіційну роботу. Тоді була дуже дивна ситуація: ми мусили працювати в окупованому місті, хоча більшість керівництва ДТЕК поспіхом виїхала в інші міста. Нам платили нашими гривнями на картку українського банку, але не пояснювали, що взагалі відбувається. Я кілька разів писала заяви керівництву з проханням пояснити, як поводитися: чи виїжджати, чи залишатися. У мене передпенсійний вік — не можна просто так узяти й звільнитися. Але відповіді не діставала. Нам тільки казали: перемовини тривають на найвищому рівні, працюйте. І ми працювали. Майже щодня на викликах траплялись інциденти, часом і зі зброєю. Навідуєшся до квартири перевірити лічильник, а звідти виходить якесь бидло з автоматом і каже: «Ти шпигунка, жодна українська компанія тут не працюватиме! Ще раз прийдеш — уб’ю!».
Що було найважчим тоді в Донецьку?
— Атмосфера. Мене лякали навіть не обстріли, а люди. Коли навколо несподівано з’являються зомбі, які не хочу та не можуть думати. Це дуже гидко, коли в магазин убігає якась жінка та волає на все горло: «Біжіть, бандери йдуть!». Із такими вже нема про що розмовляти. Але я зазвичай не мовчала: свою позицію ховати не могла. Я не бачила Донецька без України! Тому завжди казала тим, які кричали, що Україна погана: «А що ти зробив, щоб вона стала кращою?». Я розумію, що в нас дуже важкий регіон: багато людей були зірвані з коренем, а освоїтися на іншому місці вже не змогли. Допомогли в антиукраїнському ставленні керівники області, які в різні часи спекулювали гострим мовним питанням і зв’язками з Росією. Партія регіонів завжди вигравала вибори саме завдяки антиукраїнській риториці. Це вони виводили на вулиці людей, налаштованих проти України. А коли Донецьк окупували, всі успішно переїхали до Києва. І, дивіться, їм не треба перекладач: виявляється, вони спокійно можуть жити серед «бандерівців» і все розуміти мовою. А люди залишилися в окупованих містах без грошей, роботи, зв’язку та будь-яких перспектив.
Читайте також: «В вигнанні дні течуть, як сльози…»
А які люди залишилися в окупації?
— Різні. Я знаю тих, кого вже не можна врятувати від зомбування. Але є багато моїх знайомих, які чекають, коли місто звільнять. Адже хтось не може виїхати через об’єктивні причини, а хтось принципово залишається, бо, умовно кажучи, хоче зустріти нашу армію з квітами. Я теж, наприклад, не збираюся купувати житло. У мене в Донецьку залишилося дві квартири. Вірю, що обов’язково повернуся. І не боятимуся цих зомбі, то вони нехай нас бояться. І тоді я теж хочу стати корисною: як місцева, виявлятиму, хто є хто. Щоб ті, хто катував та убивав, не встигли перефарбуватися та уникнути покарання.
А як ви потрапили в полон?
— Це закономірно, я вважаю. Бо язик за зубами не вміла тримати. Ось побачила, як в одному з районів Донецька окупанти наводять «Гради» для обстрілу іншого, і почала на роботі вести агітацію, щоб вони, дурні, не велися на фейкові заяви бойовиків. Але взяли мене на вулиці, коли я йшла на завдання по роботі. Я мала карту, бо так простіше шукати потрібну адресу. Ось ця карта й стала для мене фатальною: якийсь чоловік, побачивши, що я придивляюся до таблички з номером будинку, схопив мене за руку й викликав так звану міліцію. Мене привезли у Ворошиловське РВВС, де роздягали, обшукували та принижували, називаючи ахметовським шпигуном. Потім покликали «мгбістів», які довго роздивлялися мій телефон. Але там містилося дуже мало контактів, бо то був новий апарат, куди я ще не встигла внести всі номери. Це їх дуже насторожило, сказали, це точно телефон агента СБУ! У гаманці знайшли тільки гривні та дрібні долари, а російських грошей не було. Ну це вкупі з картою і склалося в картину агента ворожої держави. Мені натягли на голову пакет і повезли в «МГБ». Там кілька годин поспіль, не знімаючи пакета, без води та можливості сходити в туалет, вибивали зізнання про те, що я вбила Моторолу. Я була вдягнена дуже тепло, бо по роботі доводиться цілими днями бути на морозі, а в кімнаті +25. Тож мало не непритомніла від задухи, було дуже важко. Я пам’ятаю, що казала: «Підпишу що завгодно, тільки внесіть мене в списки на обмін».
Читайте також: "ЛДНР". Процес без прогресу
А потім мене відвезли в таємну тюрму «МГБ», яку зробили в приміщенні колишнього фонду «Ізоляція». Там будівлю заводоуправління переформували у в’язницю. Мене помістили в одну кімнату з Галиною Гаєвою, яку теж обміняли в грудні, і Тетяною Гончаровою, яка досі в полоні. Там процвітало реальне рабство: в’язні розвантажували зброю, мили автівки, робили всю важку побутову роботу. Я відмовилася, сказала, що не раб. Тоді мене запроторили в карцер, де спеціально все зроблено так, щоб людина втратила людську гідність. Наприклад, камера націлена на місце, де треба справляти природні потреби. І я відмовилася від їжі: немає нормальних умов для туалету — не їстиму. Мене повернули в камеру до дівчат і більше не примушували працювати.
А де вас допитували, перед тим як оголосити такий суворий вирок?
— Мене водили на допит разів п’ять. Якось приїхало російське телебачення, журналісти мене запитували: «Як вас завербувало СБУ?». А я, можливо, була б і рада, якби мала можливість допомогти країні, але мене ніхто не вербував! А ще було дуже смішно, коли вони цікавилися, як можна зупинити війну. Я тоді чесно сказала: зачинити кордон. А вони мені стали розповідати, що мою Україну вигадав Лєнін… Потім вони змонтували ролик із тієї розмови, де показували мене як агента ворожої держави. Ось така «правоохоронна» система.
Читайте також: Володимир Фомічов: «На мене написав донос мій давній приятель»
Я писала клопотання в їхні мультяшні «прокуратури», скаржилася, що в мене винесли все з квартири. Вони відписували, що не знають, хто б це міг зробити. А що тут думати: хто ще о першій ночі, у комендантську годину поїхав туди з ключами, які були в моїй сумочці? Сусіди розповідали, що коли все це виносили, камуфляжні покидьки кричали: «Щоб не годували укропських котів!», бо в мене там два коти залишилося. Я вперта: закидала їх різними позовами та заявами, щоб на суді були присутні міжнародні організації та журналісти. Але вони навіть не допускали до мене українського адвоката, а та, яку вони надали, несправжня, як і вся їхня кінокомедія. На суді мого знайомого допитували, то він не міг слова сказати. Я йому кричала: «Та кажи вже, що я за Україну, чого боїшся?». І судді я сказала тоді: «Ви шиєте справу білими нитками, так шийте вже швидше». Ну ось і дали вони мені 17 років за шпіонаж. А потім мене перевели в СІЗО, де почалася так звана уроботка, бо я йшла під грифом «ідейна». Умови були такі жахливі, що це навіть уявити важко: мені ноги пожерли прусаки, були величезні рани. Спала я на тоненькому матраці, без постілі, у мене навіть кружки з ложкою не було.
Як сталося, що вас внесли в списки на обмін?
— Я точно не знаю, але, мабуть, це залежить від активності родичів. Щойно я пропала, мій чоловік написав заяву в Бахмутський відділок, тому про те, що я в полоні, знали. Багато хто просто не робить цього, бо не вірить, що таке може спрацювати. У ніч на 27 грудня ми, звичайно, не спали. Напередодні мені та Гаєвій дали папери, де ми написали, що не маємо претензій до СІЗО. А зранку ми були вже готові їхати. Речей було небагато, бо я не можу передати, якого запаху вони набувають у тюрмі. Він в’їдається, його неможливо позбутися, як і страшних спогадів. Зранку нам видали довідки про помилування від Захарченка, завантажили в автозак, як мішки з картоплею. Я на прощання сказала: «Я ще повернуся. На танку». Потім ми кілька разів зупинялися, щоб забрати ще хлопців. Дуже хвилювалися, щоб не зірвався обмін. Коли нас висадили на якійсь галявині, я відразу впізнала: це десь біля Майорська. Звичайно, зраділи, коли побачили наших. Нас погодували, потім ми полетіли до Харкова, затим до Києва. Але відчуття свободи народилося не відразу, бо випробування в кожного було дуже важким.
Читайте також: Євген Чудніцов: Мені казали, що після обміну мене в Україні розстріляють
Вас зустрічали рідні?
— Ні, у Києві нас обстежили та полікували, а потім я повернулася до Костянтинівки, де вже чекав чоловік. Це добре, що мені хоч було куди. А багатьом цивільним, яких звільнили разом зі мною, взагалі нема куди йти: їхні домівки та родичі залишилися на окупованій території. Уявляєте. Мені навіть моїх котів «укропських» із Донецька привезли добрі люди, щойно мене звільнили! Гроші, які обіцяли полоненим, так і не дали: чекають якісь списки СБУ, де буде написано, кому виділяється допомога. Обласна влада привезла дров, тому ми не замерзли. І на цьому спасибі. Чоловік зараз намагається отримати статус УБД, бо поки я була в полоні, він пішов добровольцем у батальйон «Донбас» і відслужив рік. Мені на допитах прийшлося казати, що в мене фіктивний шлюб, бо якби хтось дізнався, що в мене чоловік воює, то 17 роками точно не обмежилося б. Моя трудова книжка так і залишилася в окупованому Донецьку, мене не звільняли, але й зарплату за ці місяці я теж не отримала. У ДТЕК кажуть, що взагалі не знали, що я в полоні, тому від них теж допомоги ніякої. Але нічого, ми тримаємося. Я теж пішла б в армію, але мені у військкоматі сказали, що застара. А я собі думаю: навіщо там молоденькі дівчата застуджуються, краще взяли б мене, я хоч картоплю чистила б. Ну і, звичайно, у Донецьк, на танку…