За Конституцією, церква відокремлена від держави, а також кожному гарантована свобода совісті. Державної релігії в нас немає, і сповідування будь-якої віри начебто справа приватна. Світська влада вже давно не потребує релігійного освячення своєї легітимності. Україна — це не Африка, де традиційно що світська, що духовна влада — дві сторони того самого явища, і не імперський Китай, де успіх або невдача певного політичного режиму відбувається тому, що на це є воля Неба. Для українських політиків похід до того чи іншого храму на найбільші свята, поява на люди з тим чи іншим представником або главою релігійної інституції — чітка заява про зацікавленість, демонстративний меседж на всі чотири сторони: «Маємо спільний інтерес».
Політологія релігії
Питання про зв’язок і взаємовплив релігії та політики одна на одну органічно виникає в будь-якого уважного дослідника. У руках вони обидві тримають той самий інструмент — вплив на людей, які є джерелом будь-якої реальної, а не ілюзорної влади. Варто констатувати, що не всі беруться продовжувати такий аналіз далі, конкретизуючи, хто ж із цих двох гравців на полі влади й впливу є потужнішим, хто з них кого собі підпорядковує та як саме це відбувається. Така наука, як політологія релігії, існує ще з часів Макса Вебера.
Якщо проаналізувати український масовий дискурс про релігійність українців, то побачимо, що прийнято говорити про нашу державу як таку, котра традиційно й історично перебуває на орбіті християнства та європейської культури, яка крім культури античної міцно спирається також і на культуру християнську. Тому увагу в цій статті приділимо саме християнам у їхньому різноманітті, а не іншим представникам сучасного широкого українського релігійного поля.
Читайте також: Без хреста, але з надією
Лишимо на якийсь момент різноманіття форм християнства осторонь і подивимося, яких конфігурацій набули його відносини з державною владою протягом історії. Мова про принципи цезарепапізму й папоцезаризму. Цезарепапізм — такі умови, коли влада світського уряду поєднана з церковною так, що саме світська є зверхницею. Тут можна говорити про тісний внутрішній зв’язок, про взаємозалежність ортодоксальної держави та ортодоксальної церкви. Це формувало з них щось на кшталт єдиного державно-церковного організму, чиї інтереси тісно перепліталися. На практиці таку одностайність дотримували не завжди. Цей союз неодмінно призводив до залежності церкви від імператорської влади або влади будь-якого іншого політичного зверхника. Папоцезаризм — це такі відносини між церквою та владою, коли духовна особа, найчастіше першоієрарх (як-от Папа Римський), зосереджує у своїх руках і духовну, і світську владу. Перший і другий із названих принципів за своєю суттю є симфонією церкви й держави. Поряд із ними є ще третій принцип — відокремлення держави й церкви (при цьому їхнє ставлення одна до одної може бути ворожим, нейтральним або дружнім).
Freedom spirit?
Якщо уважно придивитися до історії останніх щонайменше трьох століть і проаналізувати, у яких відносинах між собою перебували різні християнські церкви, представлені в Україні, і політична влада, то вимальовується вельми прикра тенденція, яку коротко можна окреслити як традицію несвободи. Найгірше в цьому сенсі почуваються православні. 1685-го Київським митрополитом стає Гедеон Святополк-Четвертинський, якого Московський Патріарх Йоахим висвятив і від якого прийняв присягу на вірність Московській патріархії. Цим щонайменше до 1919 року існування Української православної церкви як самостійної та самоуправної одиниці припинено.
1721-го, у рік, коли Московське царство з легкої руки Пєтра І перетворилося на Російську імперію, патріархат РПЦ замінено Духовною колегією (Святійшим Урядовим Синодом). Цей державний інститут діяв під зверхністю й за «указом» імператора, а очолював його імперський обер-прокурор, чиновник. Завдяки православним священикам, тим, хто контролював проповідництво та шкільництво, проваджено русифікацію підкорених імперією народів.
Період із 1919-го до 1943-го, коли було відновлено РПЦ, ударив по цій церковній структурі та низці тих, які утворилися в момент падіння Російської імперії, а також по інших релігіях, які побутували на теренах, що ввійшли до СРСР. Державу та церкву, церкву та шкільництво конституційно було відокремлено, а контроль за релігійними громадами передано в руки НКВД, щоб боротися з так званими контрреволюційними елементами в рядах мирян і кліру та інакодумством. Паралельно на них було збільшено податкове навантаження, закрито й знищено низку культових споруд. Служителі культу мали реєструватися в НКВД і порушувати таємницю сповіді, якщо того вимагала служба держбезпеки.
Під час Другої світової війни за прямої вказівки Сталіна пом’якшили ставлення до релігії в СРСР. 1943-го було відновлено РПЦ, чиїм патріархом обрано митрополита Сєрґєя Старґородского. Проте про жодну незалежність не йшлося. Того ж таки року з’явилася Рада зі справ РПЦ, а 1944-го — Рада зі справ релігійних культів, яка мала займатися контактами між урядом та РПЦ і рештою релігійних організацій, зокрема цілою низкою християнських. Із приходом до влади Хрущова почалася так звана відлига в культурі, яка, проте, не стосувалася царини релігії. За тих часів було скасовано майже всі поступки, на які в релігійному питанні пішов Сталін.
Читайте також: Церковні питання: що призвело до протестів УПЦ МП у Києві
Українській греко-католицькій церкві, що історично перебувала в унійній єдності з Римом, 1945-го за прямої вказівки Сталіна було запропоновано перейти в підпорядкування Московського патріархату. А в травні того самого року під час Львівського собору її возз’єднано з РПЦ. Низку представників греко-католицького кліру розстріляли й репресували, зокрема Патріарха Йосипа Сліпого, а сама ця церковна інституція аж до 1989-го змушена виживати у формі катакомбної, таємної церкви. То не дивно: радянській владі треба було відсунути якнайдалі від можливості впливати й інформувати соціум тих, хто ще пам’ятав, що народи СРСР певний час мали свої незалежні держави. Брєжнєв робив усе можливе, щоб замінити релігійні обряди життєвого циклу альтернативними «громадянськими».
Радянська влада розуміла, що найлегше контролювати ті релігійні організації, які мають свої центри управління на теренах СРСР. Це зовсім не стосувалося римо-католиків і протестантів, зокрема євангелічних християн (баптистів, п’ятдесятників, адвентистів). 1944 року постановою з Москви було створено Всесоюзну раду євангельських християн-баптистів, у яку, мов у спільний казан, включили громади баптистів, п’ятдесятників і цілу низку інших представників пізнього протестантизму. З одного боку, створення такої організації надавало низці релігійних громад пізніх протестантів легального статусу, а з другого — цей легальний статус набувався ціною жахливих поступок, зокрема нівелювання віросповідних розбіжностей між представниками різних деномінацій, а також відмови від усіх тих механізмів, які забезпечують тривалість існування релігійної традиції.
Після 1960-х у цьому середовищі з’явилася низка незареєстрованих громад, що не погодилися з тим стилем життя, який накидала радянська влада. У період хрущовської атеїстичної кампанії пізні протестанти раптом затавровані як «сектанти» (на жаль, цей рудимент радянського часу тягнеться й донині), які завдають страшного удару радянському суспільству. Частина їхніх релігійних лідерів за часів Сталіна сидить по концтаборах і тюрмах, супроти молодшого покоління застосовують інші репресії: за ознакою релігійної належності їм не дають здобувати вищу освіту, також позбавляють батьківських прав. Тут варто зважити ще на таку річ: на теренах сучасної України п’ятдесятництво й адвентизм є протестантськими рухами, які зародилися та були принесені зі США, країни — опонента СРСР у холодній війні. Політичний нейтралітет, недовіра до держави й небачення себе її частиною, тяжіння до євразійської спільності чи єдність у межах СНД — усі ці речі в частини пізніх протестантів родом із СРСР.
Римо-католицька церква в радянські часи теж пережила низку трагічних перипетій. До 1920 року її не надто чіпали, бо для СРСР важливо було зберегти контакти з Римською курією, щоб подолати дипломатичну блокаду. 1930-го на довгий час розірвалися офіційні відносини між Москвою та Ватиканом. 1934 року було сфабриковано справу «про замах католиків на життя товариша Сталіна», через яку багатьох вірян розстріляли, а майже всі католицькі храми зачинили. Римо-католицька церква в СРСР збереглася лише в Латвії, Литві та на Західній Україні, де існував Ужгородський вікаріат. Нормалізація відносин між СРСР і Ватиканом на дипломатичному рівні стартувала 1989-го, за кілька років до краху першого.
Читайте також: Михайло Черенков: «Реформація — духовне вікно в Європу»
Розкіш конфесійної богословської освіти в СРСР була доступна не всім християнам. Духовні академії та семінарії були лише в РПЦ, та й то під пильним наглядом влади й силовиків, які добирали тих, хто міг учитися та ставати священиками, а там і єпископами. Така освіта слугувала цілям радянської державної соціальної політики, мала на меті ізолювати й маргіналізувати клір. Таким чином православні священики ставали требовиконавцями, а не душпастирями, втрачали ґрунт під ногами. Мало хто порушує питання, чи змінилася ситуація в цій галузі після того, як СРСР розвалився. Якщо мова про пізніх протестантів, то в них довго не було навіть найменшої можливості здобути духовну освіту, а тим паче долучитися до теологічного наробку своїх традицій, що розпався за межами Радянського Союзу. Якби могли, то знайшли б там для себе багато цікавого, зокрема принцип про відповідальність кожного громадянина за політичний стан своєї країни.
Незмінне та зміни
Феномен показної богомільності наших парламентаріїв, урядовців, президентів, коли суспільство стало звертати увагу, до церкви якого підпорядкування приїде на Великдень чи Різдво той чи той можновладець, — чіткий індикатор того, що система взаємодії політичної влади та релігії в нас перебуває в стані глибокого перехідного періоду й може бути охарактеризована як пострадянська. Тобто така, що поєднує елементи як радянського часу, так і новизни.
Новація для релігійної сфери, зумовлена 1991 роком і здобуттям незалежності Україною, полягала у відмові від атеїзму як частини державної ідеології, ухваленні досі чинного Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Кожний український громадянин дістав право на свободу совісті, було відокремлено церкву (релігійні організації) від держави та школи від церкви. Документом прописувалося також, що релігійні організації перестають виконувати державні функції, а держава — фінансувати діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають останнім фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не займаються агітацією або фінансуванням виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами. Релігійні організації дістали право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями й отримувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються, зокрема і їхні витрати на благочинність. Водночас релігійні організації не мають права проводити примусове грошове обкладання вірян. Прибуток від виробничої діяльності й інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку та обсягах, установлених для підприємств громадських організацій.
Закон у нашій країні може бути інструментом протизаконних практик і вчинків. Податковий кодекс, законодавство в майновій, будівельній, земельній, бізнесовій сферах — усе це може стати засобом не захисту прав громадян та інституцій, а тиску на них. Паралельно з цим Україна не США, де розроблені інструменти й правила лобізму, тобто просування інтересів певної зацікавленої групи незалежно від того, це бізнесова, релігійна чи політична спілка. За браку чітко виписаних правил гри та слабкості судової системи активні контакти зацікавлених груп, які хочуть просунути свої інтереси, із представниками законодавчої та виконавчої влади цілком прогнозована й не дивна річ. З радянських часів наша держава як система змінилася не надто, рипить і чинить опір спробам реформування, про що не варто забувати й у контексті відносин між релігією та політичною владою.
Робити все, щоб політики не втручалися, або пробувати брати активну участь у політиці — і те, і те трапляється серед лідерів різних християнських течій в Україні. Ще багато є тих, хто добре пригадує радянські практики та часи, тому й особливих амбіцій щодо впливу, зокрема усвідомленої самостійної гри в українському політичному полі, вони не мають. Натомість хочуть не так політичної влади, а щоб ті, хто при ній, не надто помічали й тим паче контролювали, що та як релігійні організації роблять у сфері своєї бізнесово-економічної діяльності. Аудити, податкові перевірки, звітність, прозорість і декларування власних прибутків на рівні з іншими членами суспільства — це речі, які мало кому подобаються серед тих, про кого мова. Тому такі справи намагаються вирішити не в правовому полі, а кулуарно, через домовленості про ненапад і співпрацю. Корупційний механізм певним чином спрацьовує й тут, бо є явищем системним. Зміна цього стану речей потребує іншого способу взаємодії між суспільством і владою в межах нашої держави, із чим досі доволі складно.
Релігія — це один із потужних каналів впливу на суспільство поряд зі ЗМІ. Не забуваймо, що віряни — громадяни держави, наділені правом голосу на виборах, електорат. Це велетенський ресурс, від загального голосування якого залежить, хто посяде або ні владне крісло що місцевого, що загальноукраїнського рівня. Як на них вплинути — ось що цікавить представників світської влади. Цей вплив є тим, чим частина релігійних лідерів віддячують владі за те, що та не звертає значної уваги на їхню діяльність, зокрема економічну та бізнесову, а також на відносини із закордонними адміністративними центрами, якщо такі є. Що ж, для виборчої агітації, нехай і непрямої, й успіху у виборчих перегонах згодиться все.
Якщо поглянути на історію політичних партій часів незалежності України, то серед них ті, що засновувалися на релігійній основі, не набирали ні широкої популярності, ні потужного впливу. Щось на кшталт Християнсько-демократичного союзу Німеччини, який об’єднує всіх християн на міжконфесійній основі в партію, або Християнсько-соціального союзу — таке майже нереально в цій країні. Мабуть, річ тут в ідеях та лідерах, бо ані свого Конрада Аденауера, ані ідеї на релігійній основі, яка захопила б усіх українців, поки що не знайшлося.
Читайте також: Релігія на війні або війни релігій
Із 352 політичних партій, зареєстрованих на момент січня 2017 року, тільки п’ять можна назвати релігійними. Мова про Християнсько-ліберальну партію, Християнсько-демократичний союз, Республіканську християнську партію, Християнський рух, Українську православну асамблею. Про них мало хто чув, проте за гострої потреби, вливання грошей ці партії можуть раптом з’явитися серед списку тих, хто братиме участь у виборчих перегонах, зокрема й 2019-го. Технічні кандидати — куди ж без них.
Політики й урядовці разом із першоієрархами церков — це чітке послання прихожанам, що так чи інакше то є «наші хлопці та дівчата», а своїх треба підтримувати. Це діє так само, як і факти благодійності на потреби тієї чи іншої релігійної організації, аби про людське око мати гарне реноме. Непряма агітація в різних місцях відбувається по-різному: не надто вибагливо під час проповіді або витонченіше під час неформального спілкування в домашніх групах. Спрацьовує інструмент формування вподобань, і не лише щодо картини світу, а й політичних. А далі поширити інформацію серед своїх — це справа «черезтинного» радіо, яке досить непогано працює.
Із цієї схеми не вибивається ані зчеплення регіоналів та опоблоківців з УПЦ МП (чого тільки один Вадім Новінскій вартий), ані відверта співпраця між Леонідом Черновецьким і засновником та старшим пастором харизматичної церкви «Нове покоління» Олександром Ледяєвим, а за ним — очільником «Посольства Божого» Сандеєм Аделаджою, ані діяльність Володимира Мунтяна, керівника Духовного центру «Відродження», що зайняв нішу після Аделаджі. Так само їхнє бажання підстрахуватися під час подій Революції гідності у формі підтримки обох сторін протистояння, бо не знати, яка переможе. Цим самим зумовлена поява Юлії Тимошенко разом із главою УПЦ КП, а також на Всеукраїнському з’їзді молоді церков християн євангельської віри України. Або виступи заступниці голови ВРУ Оксани Сироїд і голови фракції політичної партії «Об’єднання «Самопоміч» у Київській міській раді Сергія Гусовського в Духовному центрі «Відродження». Хресні ходи МП через цілу країну також викликають питання: натхненники таких акцій серед кліру, а чи серед політикуму, і чи не домовилися вони між собою часом?
Але прямої політичної амбіції немає не в усіх очільників різних течій християнства в Україні. Є серед них і ті, які намагаються подолати описану вище систему відносин між політиками й церквами, і ті, хто вже робить реальні кроки до цього. Олександр Турчинов, глава РНБО, Павло Унгурян, нинішній депутат від «Народного фронту», вихідці з баптистського середовища, а також довга вервечка тих, хто вийшов із греко-католицького середовища, зокрема політики від «Свободи» та «Самопомочі», — яскрава ілюстрація цього. Релігія та церкви завжди були потужним каналом формування суспільної думки й настроїв, в українському випадку досить довго — лідерами суспільної довіри. Питання в тому, як її використовували та на благо кого. Влада політиків нестійка і змінна. Важливіше, кого справді підтримує суспільство. Ті з державних діячів і релігійних організацій, хто не лишається глухим до його вимог і запитів, мають, так би мовити, соціальну доктрину й провадять соціальну роботу, підперті плечима українських громадян. Річ у тім, що прості требовиконавці — це не Мартіни Лютери Кінґи, які змушують змінитися ціле суспільство та його політиків. Людей на вулиці цікавлять важливі для всього суспільства проекти: допомога сиротам, особам похилого віку, з інвалідністю та малозабезпеченим, реабілітація осіб із різного типу залежностями. А з початком Революції гідності та воєнної агресії РФ — волонтерство, реабілітація та повернення до нормального життя полонених і поранених, а також капеланство.
Так, у нас не діє ані американська, ані німецько-французька його система, і ще не ухвалено державного закону, що є викликом для представників різних релігій та завданням на майбутнє. Але державне визнання їхніх документів про вищу духовну освіту, наукових ступенів і вчених звань, виданих вищими духовними навчальними закладами, — це прямий доказ того, що релігійні організації, зокрема й християнські, впливають на державну владу, а не тільки вона на них. Тому в сучасній Україні не лише політики говорять голосами духовних лідерів, а й навпаки. Зокрема, коли йдеться про підтримку чи непідтримку певних реформ, сімейні цінності, міграцію українців за кордон, зрештою, українську чи іншу картини світу. Питання в тому, що в сучасному європейському демократичному суспільстві маємо чути голоси всіх груп інтересів, а не лише якоїсь однієї.