З певного часу за цією аналогією я став розглядати міста. Останні п’ять років я провів чимало часу як у Києві, так і у Львові, подорожуючи іноді між містами по чотири рази на місяць. Благо, розвиток досить швидкого залізничного транспорту дав нам таку можливість. Я працюю в поїздах. За останні п’ять років витратив на поїздки кілька десятків тисяч гривень. Не так і багато, зрештою, якщо переводити в долари. Поїзд їде лише п’ять годин, тоді як Києвом можна добиратися й дві з половиною години. Тому певним чином я став вважати, що в нас є нова реальність: межі міст розмилися й обласні центри стали єдиним містом. Просто окремі райони кожного міста розташовані на різній відстані. Львів — це такий скансен з акторами, які грають роль місцевих жителів, вигадливими кав’ярнями та іншими недорогими звабами для туристів («сороміцько-дешевими», як сказав Джеремі, мій знайомий з Ізраїлю). «Ми їдемо з родиною в Пирогів на вихідні. А ви? — А ми у Львів». А Київ — це офіс, куди слід обов’язково повертатися після короткого перепочинку.
Мій 11-річний син боготворить Львів і цитує фрази з рекламних проспектів, розповсюджуваних міською владою. Я маю надію, що він виросте й усе зрозуміє сам. Центральна частина Львова, на мою суб’єктивну думку, досить ізольована від решти міста. Навіть відходи в часи «сміттєвої облоги» (я використовую риторику львівського мера) з центру таки вивозили регулярно. Центр є нерухомим і стабільним, тоді як решта міста крутиться навколо нього в божевільній каруселі: погано освітлені вулиці зі швидкими вечірніми перехожими, переповнений транспорт, щоденні міграції та робота, за яку платять замало, але вимагають забагато. Ці відцентрові сили, зокрема, і надають того прискорення, яке викидає з міста його мешканців. Уже не одні знайомі скаржилися на те, що всі друзі просто повиїжджали: Європа, Київ та екзотичніші місця, наприклад, Об’єднані Арабські Емірати чи Австралія.
Магічним чином Львів позбувається не лише тих, хто прагне виїхати, а й тих, хто був би не проти залишитися. І це вже справді феномен. Львів усі люблять, але ця любов більшає на відстані. Я хотів би залишитися у Львові, але не можу. Ця карусель занадто швидко обертається. З містом проблема: із нього стало досить просто втекти. І навіть нездоланний безлад вокзальної площі не стає цьому на заваді. Дивне відчуття охоплює в останньому неопалюваному трамваї (а вони припиняють їздити на вокзал уже о пів на одинадцяту вечора), коли приємний жіночий голос під чарівний передзвін описує принади міста. Так, у Львова грандіозний міф, але він невпинно девальвує з часом. Зрештою, а що не девальвує з часом, крім антикваріату?
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Я жив у центрі міста шість років і цей період спостерігав, як «питома галицькість», від згадок про яку починають наповнюватися слізьми очі старшої «міської інтеліґенції», звужується до експозицій тематичних кав’ярень. А міський простір стає дедалі нуднішим і функціональнішим так, як цю функціональність розуміють сучасні львів’яни. Нові власники ставляться до будівель без сентиментів: найперше міняють вікна, пробивають балкони й влаштовують стоянку на місці квітників. На щастя для них, міська влада співчутлива й податлива.
У Києві переміг функціоналізм іншого штибу. Тут правлять бал яточники й забудовники, хоча середній клас цікавиться культурою. Будувати можна всюди й у кілька ярусів. Можна знести пісочницю посеред двору хрущівки та побудувати коробку з бетону на 24 поверхи. Можна звести стіну з таких коробок упритул — покупці завжди знайдуться. Кількаярусна забудова: ятки менші, більші та висотки над ними, які зливаються в стіни висоток, острови над містом заповнюють увесь вільний простір. На дахах теж можна будувати. Можна будувати під землею та на станціях метро, у скверах, парках і на воді. Можна будувати, повісивши на паркан гасло: «Відповідальні забудовники — це робочі місця!». Популярні будинки-вулики з квартирами-стільниками, які, на думку продавця, може купити кожен.
…Молоді люди на престижних автомобілях, що вже змінили по п’ять власників. Життя без сенсу та потреби його мати. Борщагівка-хюгге. Двоярусні квартири, 50-дюймові телевізори, повен красивих картинок Instagram, спортзал і 25-літні чоловіки з бородами. Російська мова зі співчуттям до української. Пориви до волонтерства. Як голуби, що живуть на трупах своїх предків, тетріс-сіті розростається вшир і вгору. Певно, що повністю забудовані рівні, якщо пощастить, провалюються під землю, зникають, дають можливість будувати далі. Київ, як і Львів, став містом-грою. Тільки в іншому жанрі. Щоправда, це дивним чином не знищило його широти й привабливості. У Львові мене переслідує суб’єктивне враження, що в цій грі від мене постійно щось приховують, якусь інформацію, що мені конче необхідна. У Києві більше людей, здатних розказати принаймні, на які кнопки можна натискати або хоча б як замінити розряджену батарейку.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
Я почав писати ці рядки у поїзді. Навпроти двоє турків і дівчина-полька їдуть до Києва зі Львова. Вони купують враження за прийнятну ціну. У кожного є своя історія: м’яка та розумна полька дістає в тимчасове користування мужнього красивого чоловіка «він поліцейський!», він отримує трохи такої жаданої Європи з її співчутливим, спраглим любові тілом. Ми всі мило балакаємо англійською. Поїзди поєднують кубики маленьких провінцій із тетріс-сіті.
Парадокс: ми стаємо глобальними, а міста з їхньою бюрократією й далі борються за свою ізоляцію. Львів із міста патріотів перетворився на маленьку латифундію, яку охороняє гвардія містечкового короля. Альтернативи немає, бо на порозі стоїть інше військо зі ще архаїчнішими законами. Хоч би скільки пам’ятників Бандері вони ставили, усе одно виходить пам’ятник Лєніну. За гіркою іронією історії, Львів за своєю суттю залишився глибоко радянським: політінформацію та піонерію в школах тут механічно замінили на уроки християнської етики й регулярні візити священиків. Громадською думкою в ньому легко маніпулювати, і навіть позірний розвиток IT-індустрії та потуги жменьки урбаністів таки не можуть привести до революційних змін. Я хотів би помилитися, але кожен мій наступний приїзд, на жаль, лише підтверджує цю думку: тут чудовий клімат для відпочинку, але досі поганий для життя. Це підтверджують і ціни на нерухомість: в Одесі, Харкові, Дніпрі вони вищі, як і рівень зарплат. Старша міська інтелігенція розчулюється від згадок про галицьку вихованість та унікальність і готова вірити, що місто впаде від навали «варварів зі Сходу», зовсім не помічаючи, що падіння вже відбулося.
Вихід? Можливо, єдиний наразі — більше рухатися. Той, хто не рухається, не здатен зрозуміти відмінності. Не жити в одному місті все життя. Жити так, аби підписи під текстами були приблизно такі: Лондон — Варшава — Київ, Львів — Лейпциг — Катманду, Белград — Париж — Жмеринка.
Потік людей курсує з міста в місто на вихідні, і квитки на поїзд неможливо купити вже за тиждень. «Бізнес на Львові» працює та працюватиме ще довго. Те, що в центрі нові будівлі проектують переважно під старовину, а не на сучасний лад, засвідчує, що інших джерел прибутку нам іще замало. Ми занадто залежні від свого минулого й не здатні творити нове майбутнє. Та міфотворчість, поставлена на потік, дає кепські результати або народжує пародії.
Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо
Навіть швидкий і зручний транспорт не зменшує відразу відстань між містами. «Ти знову їдеш до того Києва, — каже моєму синові його дід Зеник. — Ти знову втратиш там свою галицьку культуру».
