Тема створення Українського інституту вже принаймні кілька років то з’являється, то зникає з радара культурної спільноти. Недавно я мав змогу послухати дискусію, присвячену культурній дипломатії. Але перш ніж говорити про почуті там слова, я дозволю собі охарактеризувати контекст ідеї створення Українського інституту.
Як я був малим хлопцем, батько полюбляв повторювати мені в жартівливій формі життєві істини, до яких я часто повертаюся тепер інколи з усмішкою, інколи із задумою.
«У житті треба дбати про зручні черевики, зручне крісло й зручне ліжко, бо ти або ходиш, або сидиш, або спиш»; «видно пана по халявах»; «хату не будують від комина», а відразу по тому додавав: «Фундамент, передусім міцний фундамент, сину». Мабуть, цю останню істину я повторюю найчастіше, бо вона важлива не тільки в діях індивіда, а й у значно ширшій надіндивідуальній перспективі. Оскільки зручні черевики, крісло чи ліжко ― наш приватний вибір, основа наших публічних дій часто має набагато важливіші наслідки.
Мені пригадався цей вислів у контексті творення Українського інституту, що мав би опікуватися практичною реалізацією завдань, які ми характеризуємо як культурну дипломатію. Всюди вважають, що першим і найважливішим завданням культурної дипломатії є побудова позитивного образу держави. Є країни, для яких культура й те, що йде за нею, ― культурна дипломатія становлять справу найголовнішого державного значення (Франція). Є країни, які виробили модель публічної дипломатії, що досі править за взірець для інших країн (Велика Британія). Є країни, для яких створення могутньої публічної та культурної дипломатії було способом зміни бачення держави й народу (Німеччина). Є країни, що будують свій позитивний образ, підтримуючи інших (Швеція, Швейцарія). А є й ті, які порівняно небагато інвестують у свій образ за кордоном, але багато у свою садибу, тож їх завдяки цьому вважають за взірцеве місце для життя (Канада). Усі держави, які зробили ставку на публічну й культурну дипломатію, розповідають про себе, про власне бачення світу й місце серед інших, одне слово, про важливі для них цінності. Таке завдання стоїть і перед Україною.
Читайте також: Історія створення «Українського інституту»: наміри, реалії, перспективи
Я підозрюю, що ми досі не бачимо Українського інституту в дії через те, що й далі будуємо його фундамент, солідний фундамент на роки. Це будівництво, вочевидь, поважне завдання для фахівців, здатних зрозуміти й передбачити, яким міцним має бути фундамент, на якій основі поставлений і яка будівля має на ньому вирости.
Саме такої інформації я й сподівався від недавньої публічної дискусії про майбутнє Українського інституту. Зі слів представниці Міністерства закордонних справ зрозумів, що ухвалено постанову: Український інститут матиме за взірець центральноєвропейську модель (Чеський центр, Польський Інститут); статут уже написано; невдовзі оберуть Наглядову раду й уже оголошено конкурс на посаду директора нової інституції, яка знайде своє місце в структурі МЗС, а в бюджеті Міністерства вже навіть заплановані потрібні фінансові засоби; справою опікуватимуться фахівці з тривалим досвідом міжнародної культурної діяльності й уже визначено столиці, де постануть перші філії Інституту (Берлін, Париж, Рим і Варшава).
Одне слово, настає година нуль, час дій.
Дозволю собі тут ще раз поділитися істинами, які я засвоїв, працюючи багато років як дипломат, що опікується культурною та публічною дипломатією в Європі й Північній Америці.
1. Дипломатія ― частина культури, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики.
Не заглиблюючись у довгі теоретичні міркування, треба вважати, що людська практика, яку ми називаємо дипломатією, ― частина нашої культури, і тому як така вона з нами вже тисячі років. У другій половині XX століття культурна й публічна дипломатії стали частиною modus operandi більшості міністерств закордонних справ.
Читайте також: Кабмін схвалив створення Українського інституту при МЗС
Проте мій досвід свідчить, що до неї часто ставляться як до пасинка й здебільшого як до інструмента, а багато професійних дипломатів не розуміють і не цінують таку витончену й вишукану матерію, як культура, а ще гірше ― не готові працювати з нею. Передача творення культурної дипломатії та керування нею в руки професійних дипломатів веде найпрямішим шляхом до розкриття наступної істини.
2. Культура ― це добре настроєний інструмент, а не просте знаряддя на кшталт молота (не годиться дбати про «биття молотом», бо це завдання пропаганди, що хоч і застосовна в дипломатії, але має тимчасовий характер).
Щоденна практика більшості міністерств закордонних справ свідчить, що трактування культури як інструмента веде до хибних, а отже, і безрезультатних дій, уже не кажучи про марнування засобів. Тимчасові дії в стилі вистава як «сідло на корові», «концерт із нагоди» не дають ніякого добра, хоч як гарно ми їх запакуємо.
3. Культурна дипломатія України починається в Україні й закінчується в ній. Передача назовні має бути внутрішньо єдиною та результатом широкого консенсусу.
Цю істину важко зрозуміти багатьом людям, а надто дипломатам, що звикли опікуватися в найкращому разі експортом готових ідей. Ідея тут така: щоб експортувати що-небудь, треба спершу створити його. Творимо завжди для себе, а не для абстрактного людства. Культуру теж вершимо для себе, а вже вона допомагає нам витворювати всі інші продукти, які, якщо вони добрі, теж можна експортувати. Німці створили Mercedes не для людства, а для себе, але завдяки тому, що то був інноваційний продукт, та ще й найвищої якості, він став синонімом німецької марки й послом культури, яка спричинилася до його виникнення.
4. Культурна дипломатія ― це дії на довгих хвилях, інструмент довготермінової політики держави, тому вона не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації, властивої теперішній владі.
Лихом демократії, зіпертої на короткий виборчий цикл, є ненастанна думка про вибори та використання всіх можливих інструментів для досягнення найважливішої для політика мети ― бути обраним на черговий термін. Проте є істини та цілі, якими не можна жертвувати задля короткотермінової, тимчасової користі. Однією з таких цінностей є держава, і неперервність державного буття має бути найголовнішою для всіх політиків, державних урядовців та дипломатів.
Стан справ в Україні та її образ за кордоном ― це результат браку роздумів у категоріях держави як надпартійного та надіндивідуального буття.
5. Сприяючи знайомству з культурою, не можна казати неправди, бо вона має дуже «короткі ноги» та її викривають за найнесприятливіших обставин.
За часів домінування fake news, брехливих новин, дехто вважає, що уявлення про правду переоцінені. Мушу, однак, розчарувати таких людей. Що більше неправди навколо нас, то вищу ціну має правда. Якщо ми хочемо казати про нас самих півправди, чверть правди чи звичайну неправду, то ошукуємо, власне, себе. Іншим це, як зазвичай кажуть в Україні, «по барабану», а ми з нашою брехнею змушені жити далі.
6. Німецьке МЗС призначає щороку 40% свого немалого бюджету на публічну й культурну дипломатію, ця цифра дає змогу зрозуміти значення та масштаб виклику.
7. Гроші мають значення, але ще більше важать ідеї, і це головний виклик для творців української моделі публічної та культурної дипломатії.
Читайте також: Людмила Строкова: «Якщо ми не збиратимемо нині роботи наших майстрів-сучасників, то через 50 років їх ніхто не знатиме»
Коли я намагався пояснити Джорджові Соросу, як важко будувати відкрите суспільство без грошей, він відповів, що чудово розуміє цю ситуацію й тому вкладає немаленькі суми в діяльність своїх фондів, які утверджують ідею громадянського суспільства. Наприкінці нашої розмови він повідомив істину, яка й досі зі мною: «Гроші мають значення, але ще більше значення мають ідеї». Мій професійний досвід як дипломата, як прихильника поширення культури та мистецтва свідчить, що ідеї, вочевидь, найголовніші, але вони теж мають свою ціну. Якщо хтось вважає, ніби достатньо самих ідей, він дуже помиляється. Щоб вони могли народитись і реалізуватися, потрібні фінансові й матеріальні засоби. Якщо хтось вважає, ніби можна відмовитися або від ідей, або від засобів, він ошукує не тільки себе, а й нас усіх.
Подані вище істини ― не чиста теорія, а результат моїх спостережень і практичного ведення культурної та політичної дипломатії протягом багатьох років.
Але щоб не бути голослівним, поділюся кількома міркуваннями, як я бачу інституцію, яка мала б в Україні перейматися творенням і реалізацією культурної дипломатії держави. Вона не повинна бути галузева або міністерська. Практика свідчить: якщо її творить і реалізує міністерство, то їй властиві всі його вади: брак бачення, тимчасовість, конформізм. Побудова тандему, скажімо, МЗС і Міністерства культури теоретично видається спокусливою, бо перші мають інфраструктуру за кордоном, а другі ― досвід та інфраструктуру в країні, але це тільки теорія. Відома мені практика свідчить, що кожна сторона тягне ковдру на себе й уникає відповідальності там, де тільки можна. Результатом часто є показуха й ситуація ненастанної безвиході в стилі «хто винен?».
Мої спостереження доводять, що найкращим вирішенням є інституції, створені понад міністерствами як установи, що засновані парламентом і мають великий ступінь політичної та фінансової незалежності (Британська рада, Ґете-Інститут, Канадська рада).
Найкращою формою видається заснований парламентом фонд, яким керує рада, структуру котрої годилося б визначити так, щоб у керуванні фондом брали участь однаковою мірою і політична сила, яка тепер при владі, і опозиція (можливо, на основі квотного принципу за прикладом комітетів Верховної Ради із залученням представників важливих державних установ: МЗС, міністерств культури та освіти). Фонд має бути осередком побудови надпартійного консенсусу з користю для всіх політичних фракцій.
Залучення представників недержавних організацій до керування фондом буває, звичайно, корисним, хоча останній досвід організації конкурсів в Україні показує, що можна маніпулювати інституціями громадянського суспільства й використовувати їх усупереч цінностям такого суспільства. Цю ситуацію треба якнайшвидше змінити, бо вона шкодить усім і дискредитує ідею громадянського суспільства.
Читайте також: Олена Заставна: «Книжкова толока довела, що Запоріжжя – це регіон, який читає»
Фонд у своїй діяльності мав би спиратися на договірні домовленості з міністерствами й усіма іншими публічними та приватними суб’єктами для якомога кращого виконання своїх завдань. Він має провадити діяльність у двох напрямах: а) за кордоном; б) в Україні, підтримуючи реалізацію культурного продукту, необхідного для презентації та поширення за межами України. Колектив працівників фонду має по змозі за короткий час досягти високого професійного рівня. У нього повинні бути шанси будувати довготермінову кар’єру в царині творення й популяризації культури та мистецтва в країні й за кордоном. Головою фонду має бути особа з безперечним авторитетом, добре відома в культурі та з міцною політичною основою. Голову фонду має призначати парламент через консенсус.
Термін перебування на посаді і голови фонду, і голови Наглядової ради має бути не коротший за термін повноважень парламенту, поновлювати їх на посаді можна не більше як один раз. Праця голови такої установи повинна справедливо винагороджуватися.
Фондом має керувати директор, особа з багаторічним досвідом управління культурою та кадрами. Термін його перебування на посаді не повинен бути коротшим ніж п’ять років і має визначатися договором, який гарантує професійну стабільність. Директора мусить обирати Наглядова рада на основі закритого конкурсу. Фонду потрібен ухвалений парламентом довготерміновий стратегічний бюджет.
Оце і є основні принципи, які, на мою думку, мають забезпечити перспективу створення інституції, що опікується культурною дипломатією України.
Цілком новий досвід становлення Українського культурного фонду, створеного законом Верховної Ради, поки що не дуже оптимістичний. Ми вже знаємо склад його Наглядової ради, сформований на основі квотного принципу (два члени, делеговані Міністерством культури, два члени, делеговані президентом, два представники закладів культури та два представники недержавних організацій). Речники широкого спектра творчих середовищ, а також члени парламентського Комітету з питань культури і духовності, які брали участь у розвитку ідеї фонду, висловлюють серйозний скептицизм щодо слушності вибору деяких членів ради Українського фонду культури. А це тільки початок. У такій ситуації мій батько, напевне, сказав би: «Хату від комина не будують, але якщо вже так вирішили, то це слід робити, порадившись із коминарем, що знається на тому».
А фундамент? До будівництва міцного фундаменту ми повернемося за найближчої нагоди.