Реальні зміни в будь-якій сфері не стаються із сьогодні на завтра, а потребують дрібних, проте послідовних кроків. Реформи та модернізацію країни не достатньо просто проголосити з високих політичних трибун і казати про них на всіх можливих надійних майданчиках. Важливо, щоб вони відбувалися системно, охоплюючи всі сфери життя суспільства, якого стосуються.
Задекларований рух України до європейських стандартів має відчуватися кожним щонайменше в приміщеннях музеїв, з екранів телевізорів і кінотеатрів, у шкільних класах та університетських аудиторіях, тобто торкатися й гуманітарно-культурного простору нашої держави. Європейський стиль реформ повільний, стадіальний, такий, що дає видимий результат не тут і зараз, а щонайменше через три-п’ять років. Це не зовсім вкладається в рамки української нетерплячки, коли зміни на краще мають статися вмить. Проте звички, як і мода, перемінні, питання лише в тому, скільки зусиль і часу потребує їхня заміна альтернативними. Чи вистачить українцям терпцю та послідовності впровадити новації, покаже, зокрема, і те, що відбуватиметься в культурній сфері країни у 2018-му.
Ключовим викликом наступного року для культури лишається саме кадрово-антропологічний вимір, тобто чи прийдуть у цю царину нові люди, які матимуть системне бачення того, куди саме та як рухатиметься згадана сфера. Україні потрібні не тільки нові політики, а й нові культурні менеджери, що будуть не лише стратегами із системним мисленням, а й практиками, здатними не лише борсатися, а й плисти в стрімкій і каламутній річці українського гуманітарного простору, аби їхні стратегічні задумки ставали фактами нашого щоденного життя. Потрібні ті, що перестануть скидати брак волі та знань на брак грошей і зможуть ефективно освоювати ті невеликі кошти, які має на культуру держава, а також займатися фандрейзингом та краудфандингом.
Почати з парти
Агенти змін — це і нові вчителі оновленої української школи, і нові культурні менеджери новостворених культурних установ, які зможуть поставити вітчизняних політиків перед фактом, що це таки їхня, парламентів зокрема, робота — порушувати під куполом Верховної Ради України питання про патріотичне виховання чи аморфне та примарне «культурне національне відродження», такий собі пунктик, завдяки якому зручно освоювати кошти. Відкрите питання, чи вдасться тим, хто, можливо, прийде, подолати наявну систему, поставити її на нові рейки, не бути перетравленими нею? Бо якщо не годувати гарно власну культуру й гуманітарний простір, то доведеться годувати ті, що їх у вельми нелюб’язний спосіб запропонує армія агресора.
Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена
Однією із вагомих видимих і давноочікуваних українським соціумом змін у культурному секторі його життя, що активно почне розгортатися 2018-го, стало ухвалення парламентаріями 5 вересня 2017 року нового базового Закону «Про освіту», який створює правову основу для ґрунтовної освітньої реформи в нашій країні. Одна з центральних сутнісних новацій цього документа — такий собі антропологічний поворот у системі освіти, зміна ставлення до її головних гравців, тобто учнів і вчителів. Формула нової української школи передбачає орієнтацію на учня, умотивованість учителя та педагогіку партнерства.
Прусським державним діячам ХІХ століття, а також французькому філософу Оґюсту Конту, що заклав підвалини до появи соціології як самостійної наукової дисципліни, було цілковито зрозуміло, що державу творить не так політик у парламенті чи військовий на полі битви, як учитель у шкільному класі. Там, власне, і відбувається процес творення людського капіталу, тобто освічених громадян. Наповнення шкільництва, його психологічний дух потім відбивається на всьому суспільстві та його функціонуванні. Педагогіка партнерства, про яку мова вище, передбачає такі основні принципи: повагу до особистості, доброзичливість і позитивне ставлення до неї, довіру у відносинах між усіма залученими сторонами освітнього процесу, діалог, взаємодію та взаємоповагу одне до одного. Проактивність, право вибору та відповідальність за нього, горизонтальні зв’язки, рівність сторін, добровільне взяття зобов’язань, обов’язкове виконання домовленостей доповнюють цю довгу низку засад.
Третьою стороною, долученою до шкільної освіти, стають батьки. І це природно, бо вони також на рівних зі школою відповідальні за виховання, освіту та здоров’я своїх дітей. Зменшення бюрократичного навантаження на вчителя, його академічна свобода, коли держава гарантує педагогам звільнення від втручання в професійну діяльність, матеріальне стимулювання та підвищення престижності роботи, покликані мотивувати українських педагогів стати агентами змін. А учні можуть розраховувати на те, що школа враховуватиме їхні індивідуальні здібності, потреби й інтереси та демонструватиме неупереджене й справедливе ставлення до кожного. Одне з головних завдань 2018 року — щоб усі задекларовані на папері речі стали крок за кроком дійсністю, щоденною практикою наших шкіл. Головне питання — чиїми руками робити такі, по суті, ментальні зміни в шкільництві.
Країні потрібні молоді, креативні, прогресивні педагоги, яких нинішня система вітчизняної вищої освіти не продукує на належному рівні. Значна частина сьогоднішніх педагогів — вихідці й носії радянського шкільництва, його способу мислення та практик. Не забуваймо, що одними з тих, хто закріпляє російську анексію в Криму й окупаційні режими в «ДНР» і «ЛНР», є шкільні вчителі. Академічне унезалежнення педагогів — річ потрібна, але вже наражається на кілька проблем. Так, педагогам дали право власноруч обирати підручники викладання, готувати власні авторські навчальні плани тощо. «Лєнін, піонерія, СРСР, комсомол», «Київ — мати міст російських» чи щось іще, що так чи так визирає з підручників, скажімо, іноземних мов, — це наша дійсність. Питанням лишається, що робити з транслюванням таких змістів українським учням і чи готове МОН не лише в стратегіях і планах про людські очі оновлювати вітчизняний підручниковий фонд. Ще одним завданням для того, щоб реформа запрацювала та її результати було видно, є якісне оновлення вищої педагогічної освіти плюс постадійне збільшення матеріальної винагороди педагогів за працю, що сприяло б збільшенню престижності професії.
Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Фільм «Кіборги» присвячено кожному бійцю, кожному волонтеру, кожному лікарю… кожному, кому небайдуже»
Важливий інститут
Другою значущою новацією в культурній сфері у 2017-му була поява Українського інституту книги. На нього чекали вже давно, і видається, процес зведення тіла цієї інституції, покликаної реалізувати державну політику у сфері книговидання, книгорозповсюдження, промоції української літератури й читання, перекладацької діяльності, таки розпочався. Наприкінці липня Тетяну Терен обрали очільницею цієї установи, нині триває набір її ефективної команди. Відтепер Інститут книги відповідатиме за реалізацію двох великих державних програм: «Української книги» та «Цифрової бібліотеки».
Нова установа має масштабні амбіції. Зокрема, мова про представлення України на закордонних книжкових виставках і фестивалях. Відомо, що саме цей інститут відповідатиме за організацію вітчизняного стенду на книжковому ярмарку у Франкфурті. Водночас є ідея збільшити кількість майданчиків, на яких представлятиметься українська книжка й література як така. Питання впирається в розробку механізму для таких проектів, бо поки що з держбюджету виділяються кошти тільки на участь України у Франкфуртському ярмарку та Венеційському бієнале.
Також перед Інститутом стоїть нагальне завдання в царині перекладацтва, зокрема підтримка перекладачів з української мови за кордоном. Проведення масштабних кампаній із промоції читання, створення сучасного та якісного літературного журналу, який ознайомлював би аудиторію з новими текстами, і критично-аналітичного видання, яке розповідало б про новинки й тенденції ринку, бібліотечно-освітній процес, — усе це в Інституту книги попереду. Так само, як і заснування нових премій, конкурсів, резиденцій і стипендій. Справді, українській книжковій царині давно був потрібен об’єднавчий центр, який міг би скоординувати зусилля всіх учасників середовища та формувати політику держави в книжковій сфері. Відкритими питаннями щодо згаданої інституції на 2018 рік залишаються: хто таки ввійде до її команди та чи станеться це вчасно? Наскільки бюрократичною або ні вона стане, бо йдеться про державну установу при нашому Мінкульті? Скільки грошей із тих анонсованих 900 млн грн держвидатків на культуру надійде цій
установі?
Нова доба в кіно
Ще одним наріжним каменем для поступу української культури є підписаний президентом у другій декаді квітня 2017-го Закон «Про державну підтримку кінематографії в Україні», який повноцінно має запрацювати з 1 січня 2018 року. Вітчизняні повнометражні стрічки, згідно з його нормами, за проходження конкурсу отримують державне фінансування обсягом 80% їхнього бюджету, а виробникам серіалів з бюджету покривається половина витрат, а також можливості для копродукції фільмів з іншими країнами. Нині за підтримки Держкіно в процесі виробництва понад 50 повнометражних ігрових та анімаційних фільмів. На підтримку вітчизняного кінематографа у 2018-му заплановано виділити 0,5 млрд грн.
Читайте також: Подивився «Кіборгів», немов повернувся в ДАП
І якщо вже частина прем’єр наших кінотеатрів — це сучасне українське кіно, якого, слава Богу, вже вистачає, то поява вітчизняних серіалів — це завдання на наступний рік. До останнього часу українські знімальні потужності використовувалися росіянами для створення свого телесеріального продукту, частина з якого потім потрапляла на українські телеекрани, бо її закупівля була в рази дешевшою, ніж виробництво власних серіалів.
Протидія агресії РФ включає в себе й заборону великої кількості російських телесеріалів, які, по суті, насаджують українському глядачеві ідеї «русского мира» та комплекс меншовартості. Нині перед вітчизняними телеканалами постало питання, чим заповнювати ефір, що вивільнився, і чи можуть вони самотужки знімати українські за сенсом і формою телесеріали на своїх-таки потужностях. 2018-й покаже, чи є серед керівництва українських телеканалів консенсусне усвідомлення того, що потрібно почати проходити державні серіальні пітчинги та знімати свій телепродукт, а чи перевага знову лишиться на боці російських багатосерійок, які, щоправда, перемістилися з телевізора до інтернету.
Мова передусім
На порядку денному 2018 року лишається й мовне питання, яке не може роками перебувати в підвішеному стані. Абсурдною видається ситуація, коли в країні, що вже три роки живе в умовах фактичної, хай і неоголошеної війни з РФ, досі чинний Закон «Про засади державної мовної політики» авторства регіоналів Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка, який фактично надає російській мові право функціонувати в статусі державної на теренах України. Вельми прикметно, що багатьох серед нас нині відверто дратує та непокоїть агресивна позиція сусідів України, як-от Польща, Угорщина, Румунія, щодо мовної норми, яку містить ст. 7 нового Закону «Про освіту», що насправді включає етнічні меншини до українського світу, проте зовсім не обходить чинний закон, який нормує державну політику в мовній сфері. Описана картина показує внутрішні суперечності й непослідовність щодо засад функціонування державної та інших мов на наших теренах. Якщо ці проблеми не вирішити, докорінна й повна українізація всіх сфер життя неможлива. Також невідомо, чи вистачить народним депутатам уважності та політичної волі зайнятися цим стратегічно важливим для гуманітарної сфери питанням наступного року, що передує етапу підготовки до парламентських перегонів 2019-го.
Децентралізація культури
Культура є процесом, що відбувається та зосереджується не лише в столиці й великих містах. Насправді зрушення в її царині помітні й ефективні тоді, коли вони охоплюють мешканців найменших поселень країни. Горизонталізація владних повноважень і процедур, передача повноважень і ресурсів на місця мали б запровадитися в Україні завдяки децентралізації. Річ у тім, що той процес, який вельми кульгаво відбувається нині, має в ідеалі торкнутися не тільки питання територіального підпорядкування громад, розподілу землі, керування місцевими закладами освіти, медицини тощо, а й місцевої гуманітарно-культурної сфери, зокрема того, як за нових порядків вестиметься закладам естетичного виховання, бібліотекам, пам’яткам архітектури та музеям.
Читайте також: Градус дискусії і відстань до «нуля»
Представлена в січні 2017 року децентралізація сектору культури відповідно до однойменної концепції, презентованої Мінрегіоном разом із Мінкультом, Мінфіном, фахівцями Проектного офісу секторальної децентралізації, на 2018-й передбачає передачу бюджетних установ культури до комунальної власності, а також розбудову культурно-економічної стратегії розвитку територій. Проблема полягає в тому, що таке визначення кінцевої мети децентралізації в цьому секторі передбачає отримання громадянами якісних і доступних послуг у сфері культури, що зумовлює спектр доволі широких інтерпретацій. Та що ж насправді мають на увазі? Річ у тім, що культура — це галузь не обслуговування потреб, а радше їхнього формування. Національне надбання та матеріальний культурний спадок нашої країни зосереджено не лише в Києві чи великих містах, а й за їхніми межами. Де гарантія, що тим, хто по-своєму інтерпретує децентралізацію, не захочеться забрати приміщення місцевого музею чи будинку культури в райцентрі, щоб відкрити там черговий гендель, а колекції розпродати або просто викинути на смітник, землю під будівлями продати чи здати в оренду, фактично ліквідувавши установу, як це сталося з ПТУ? Незрозумілими й нерозробленими лишаються стратегії для того, щоб новостворені територіальні громади не руйнували, а, навпаки, відроджували культурну спадщину на місцях, реставрували її. Якими будуть механізми, що не дадуть державі самоусунутися від контролю за процесами в гуманітарно-культурному секторі на місцях, і чи відповідає така практика потребам?