Кіно – один з інструментів, завдяки якому іншим можна показати свою країну або якесь її місто. Скажімо, таке визначне, як Єрусалим. Столиця створеної 1948 року Держави Ізраїль, місто давнє і легендарне, і займає на ментальній мапі європейців не менше місце, ніж Афіни, Рим чи Константинополь. Це столиця Святої землі християн, мусульман та юдеїв, довкола якої обертається більша частина їхньої сакральної історії, місто, контроль над яким хотіли отримати і утримати і одні, і другі, і треті. Це місто, яком, за приблизними підрахунками істориків, понад 3700 років.
Ханаанський Ієвус, завойований царем Давидом, який побудував тут скинію, у якій зберігалися духовні і державницькі реліквії єврейського народу – Ковчег завіту і менора, столиця його сина Соломона, що збудував тут перший Єрусалимський храм. Єрусалим пережив вавилонську і македонську навали, був центром незалежних єврейських царств і співдружностей за часів античності і перших десятиліть нашої ери. Це місто кульмінації сакральної історії християнства – тут був розіп’ятий за наказом римського прокуратора Юдеї Понтія Пілата Ісус Христос, якого поховали тут таки у кам’яній гробниці, і в цьому місті, відповідно до Євангелія, відбулося диво воскресіння Сина Божого. З VII століття н.е. це Уршалім-аль-Кудс – так називають це місто араби. З ним пов’язана життєва історія пророка Мухамеда, бо саме сюди відбулася його містична нічна мандрівка, ісра, яку він здійснив за пропозицією архангела Джебраїла, і саме в цьому місті зустрівся з пророками Ібрагімом, Мусю та Ісою, разом з якими здійснив молитву, а потім з Храмової гори вознісся на небо. Такі ісламські святині, як мечеть Аль-Акса і мечеть Купол Скелі. 50 років тому після довгих перепетій Єрусалим було об’єднано під однією адміністрацією. Саме на відзначення цієї знаменної для Єврейської держави події у Києві з 16 по 21 листопада за підтримки посольства Ізраїлю відбувся фестиваль «Дні Єрусалима в Києві», на якому було презентовано чотири сучасні ізраїльські кінокартини, в яких так чи інакше фігурує тамтешня столиця як місто давнє і сучасне, в якому ще лишилося місце для різних житейських драм, горя і сміху, і, звичайно чудес та чудасій різного ґатунку. Фільми, відібрані в програму кіносекціі, були відзначені національними преміями і брали участь в міжнародних кінооглядах класу А.
Читайте також: Віланд Шпек: «Фільм — це зброя, яка впливає на суспільні зміни та розвиток більше, ніж інші форми культури»
Ізраїльське кіно, як і загалом близькосхідний кінематограф, не надто знані серед українського глядача, хіба що якась картина тамтешніх режисерів здобуде Оскар як найкращий фільм іноземною мовою, чи відзнаку Канського, Венеціанського, Берлінського кінофестивалів, і її покажуть на українських кіноекранів. Але якщо чогось не знаєш, то хибно було вважати, що цей факт прямо вказує, що цього чогось, а у нашому випадку, сучасного ізраїльського кінематографу, не існує в природі. Такі режисери, як Ейтан Фокс, творець стрічок «Йосі і Джаггер», «Прогулянки по воді», «Пузик», Довер Косашвіллі, що в своїх картинах, як-от «Пізній шлюб», «Дарунок з неба» показує життя маленької юдео-грузинської групи, що складає одну зі шматочків різнокольорової смальти в мозаїці усіх тих людей, що проживають в Єрусалимі та Ізраїлі загалом, Шемі Зархін, Еран Рікліс та режисер, якого можна назвати зірковою постаттю сучасної нам кінорежисури, Амос Гітай – це ті, хто зробив ізраїльське кіно сучасним, котованим на кращих фестивальних майданчиках світу. До слова, Амос Гітай народився в родині вихідців з України, а його стрічки «Кадош», «Кіппур» і «Кедема» в різні роки були представлені в конкурсній програмі Канського кінофестивалю, фільм «Рай» — на фестивалі у Венеції. Співпрацював і співпрацює з такими акторами, як Жульєт Бінош, Наталі Портман, Валерією Бруні-Тадескі, Анрі Алеканом тощо. У центрі його уваги – ті військові конфлікти, які відбувалися в Ізраїлі, та дує непроста та чутлива тема арабо-ізраїльської історії.
Ізраїльський кінематограф з’явився разом з Єврейською державою у 1948 році. Ізраїль має свою Академію кіно та телебачення, яка щороку, від початку 1990-х, присуджує одній з картин, які з’являються в державі, премію Офір, такий собі «ізраїльський Оскар». Фільм, що отримує таку відзнаку, висувають на здобуття Оскара, премії Американської кіно академії за найкращий фільм іноземною мовою.
Власне, під час «Днів Єрусалима в Києві» українським глядачам було показано стрічку-дебют режисера Юваля Адлера «Віфлієм», що здобула премію Офір 2013 року. В центрі історії цього кіно лежать складні відносини між офіцером ізраїльської секретної служби та його юним інформатором-палестинцем. Це грубий портрет героїв, які хитаються між різними точками зору, що інколи суперечать одна одній, питанням лояльності та моральними дилемами, вирішит які, здавалося б, неможливо. Сценарій цього фільму створено Ювалем Адлером та арабським журналістом Алі Вакедом, що багато років працював на Західному березі річки Йордан, у період між 2007 -2010 роками. Фільм спирається на картині, отриманій після багатьох інтерв’ю з оперативниками Шабак, загальної служби безпеки Ізраїля, а також палестинськими бойовиками з Бригад мучеників Аль-Акси та Хамас. 2010 року згаданий сценарій було включено на ринок копродукції Берлінале. До стоврення картини підключився Ізраїльський та Єрусалимський кіно фонди, а також Німеччина і Бельгія. Зйомки відбувалися в Єрусалимі, Віфлеємі, Рамалі та Яффі.
'Bethlehem' Trailer from The Playlist on Vimeo.
Не кожна країна може дозволити собі розігнатися у такому специфічному кіножанрі, як горор-фільми, проте ізраїльським молодим режисерам, братам Дорону та Йоаву Пазам це вдалося. Дуже набагто міст світу традиційно претендують на роль такого собі axis mundi, ввісі, яка поєднує небо і землю. Єрусалим – це не тільки Храмова гора, а також Голгофа, прихована під храмом Гробу Господнього, а також місце, де простягнулася Геєна вогняна. Ущелина Гей Бен-Іном, що починається коло сучасної єрусалимської вулиці Кінг-Джордж, оминає усе Старе місто і через Юдейську пустелю тягнеться ген аж до Мертвого моря – це ота межа, яка, за юдейським повір’ям, є долиною, де стикаються світ живих і мертвих. Талмуд також містить запис, що до пекла ведуть троє воріт: одні в пустелі, одні в океані, а треті – в Єрусалимі, і звідкіля може початися апокаліпсис.
Читайте також: Віктор Собіянський: «Ми пишаємося, що Дні польського кіно — фестиваль для широкого глядача»
Цю ідею у своєму фільмі й розвивають далі брати Паз. Для трьох студентів, які вибралися на відвідини Єрусалима, ніщо не віщує бути втягнутими до темних, апокаліптичних подій, які захоплюють їх у стінах стародавнього міста, захопливі краєвиди якого показано авторами. Кожного року юдеї відзначають Йом-Кіпур, Судний день, під час якого ретельно постують і моляться, аби потрапити до Книги живих наступного року, і старанно виконують духовну роботу, аби щонайближче наблизитися до Всевишнього. Цей день закінчується такими ритуальними словами: «Лешана абаа бірушалаїм!» – «Наступного року – в Єрусалимі!». Єрусалим – не лише місце, де можна відчути найвищу точку присутності Бога, шехіну, а й близькість потойбічних сил, і те, що все це – різні грані одного і того самого світу.
Абулеле – це герой єврейських дитячих казок та легенд, такий собі аналог нашого бабая. Ці кудлаті створіння з яскравими зеленими очима з’являються лише дітям, і начебто є дуже страшними. Один такий з’явився головному героєві, 10 річному хлопчикові Адаму зі стрічки авторства Джонатана Геви. Головний герой живе у простій родині разом з батьками, які ніяк не можуть відійти від трагедії – загибелі старшого сина в автокатастрофі. Майже буз уваги мами і тата він намагається ладнати із самотністю. Якось він виявляє, що в коморі їхнього будинку хтось живе. Цим кимось виявляється Абулеле, який зовсім не зле створіння, а навпаки, добре і дружнє. Якось разом з однокласницею Тамар Адам довідується, що його кудлатому другові загрожує небезпека – він не може повернутися до власного світу. Друзі готові на все, аби врятувати свого кошлатого знайомого. Єрусалим цього кіно – це місце, де трапляються чарівні дива з дитячих казок.
17-річний Ашер, що ось-ось має закінчити школу, Єрусалим – це місто, яке він змалечку розглядає з риштувань, що його батько постачає і монтує на різних будовах, і дахів будинків. Він цегляний, з вершечками дерев, куполами, мінаретами та шпилями. Картина «Риштування» Матана Яіра – це психологічна драма про стосунки поколінь, дітей і батьків, учнів та педагогів, жорстокості та любові. Ашер завди був імпульсивним хуліганом у школі, і заледве вміє читати та писати. Поряд з тим він багато часу проводить, допомагаючи своєму батькові, з яким живе, в роботі на будівництві. Батько бачить в ньому спадкоємця свого бізнесу, тому скеровує хлопця менше сидіти у школі, а більше працювати на будові, бути разом з робітниками, бо це їхнє бізнесове родинне кредо і практика. Батька Ашер любить не на словах, а ділом: підміняє його на будівельних об’єктах, коли чоловіка оперують, і доглядає після, хоча за хуліганство доволі часто отримує від нього гучні запотиличники.
Чиатйте також: Як русалка з іхтіандром лева наздоганяли
Головний герой розривається між зацікавленням літературою, яку йому прищепив шкільний учитель Раві, та щоденною рутиною і бажаннями батька. Раві показує йому іншу картину світу, грецьку класику і поезію, проте все змінюється, коли завдає собі самогубство. Аби розібратися, що ж трапилося, Ашер залазить крізь вікно, і знаходить передсмертну записку вчителя, який щось для нього, хлопця з вулиці, значив. Не стримавши емоції, в школі він випадково зізнається у своєму вчинку, за що й потрапляє замість шкільного випускного до відділку. На зустріч із поліцейськими його везе власний батько, який не картає сина. «Тату, чому ти такий важливий для мене? Чому ви з мамою мене завели, а потім розбіглися? Яким чином між собою пов’язані любов і побої?» – звучить з вуст Ашера у завершальному кадрі фільму. Насправді це питання, відповідь на які шукає багато людей, незалежно від того, звідкіля вони. Бо це прохання про довіру.